Усім мамам захисників присвячується
Цього року День пам’яті Героїв Небесної Сотні припав на неділю. Заходи з вшанування у Вінниці (як і більшості міст) пройшли якось звично: прийшли до пам’ятника на площі Небесної Сотні, поклали квіти, віддали шану. Пів години від сили. Мені було мало. Хотілося співзвучності, співпричетності, наплакатися і виплакатися… Власне, так і сталося, щоправда, наодинці, перед екраном телевізора, дивлячись драматичний серіал «Мама», який запустили на телеканалі СТБ («День» нещодавно нагадував про нього) . Переконана, що зі мною у різних куточках країни його дивилися багато мам, багато українців, яким болить війна. У цей важкий час, коли в голові постійно крутиться думка «а що буде завтра», він сприймався особливо важко, боляче, часом до сліз. Але тільки осмисливши і прийнявши, ми зуміємо зберегти і не забути пам’ять про ці часи, нашу армію захисників.
Це історія про лікарку з Житомира Ніну Петрівну, яка відпустила сина на війну добровольцем, а коли її Віталік – її Вітер – потрапив у полон, поїхала його шукати. Дві частини серіалу – це дві мандрівки на окуповану територію. Можна дорікнути за перебільшення образів бойовиків, серед яких були нелюди, за мешканців окупованих територіях, які боялися телефонного дзвінка з України і все вимірювали грішми. Але все це стирає неймовірно чуттєва гра Олесі Жураківської. Як на мене, це її перша роль, яка повною мірою розкриває акторську майстерність і водночас демонструє людські якості. Відчувається, що акторка до неї готувалася довго, передусім морально, бо образ цілісний, правдивий, без фальші.
«Мама свою дитину нікому так просто не віддасть» – ця фраза лунала лейтмотивом упродовж фільму, щоразу підвищувала градус емоцій. Кожна наступна сцена підсилювала попередню, а гра крупних планів не дозволяла відвести очей, щоб не пропустити можливий момент. Не можу сказати, що сюжет особливий, навпаки за 8 років війни добре знайомий: матір їде рятувати, свою дитину з полону, але зав’язка настільки переплетена сюжетними моментами з реальних подій, що це далеко не кіно – це правда життя. Підсилювали цю правду деталі. Ох, як майстерно вони були прописані і подані. Коли головна героїня спускається в морг на впізнання свого сина і, навіть не наблизившись до тіла, каже, що це не він – її син живий. Коли вона просить коменданта вигаданого Славяносербска Санича (його роль зіграв Михайло Кришталь) зупинися в полі, виходить і просто кричить диким ревом – від відчаю, болю, безпорадності. Коли вона йде замінованим лісом і ледь не наступає на міну, не скрикує, не плаче, не боїться, а каже: «Синочка, якщо я тебе не знайду, значить, мене вже немає на цьому світі».
«Шальная баба», – раз у раз називає Ніну Петрівну перевізник, мешканець лінії розмежування Бодя (якого зіграв Константин Корецький). Його роль у цьому фільмі впевнена і харизматична, як і колишньої дружини Люсі (Тамара Антропова). Упродовж фільму їхні герої трансформуються. На початку єдина мета підзаробити грошей на матері, яка шукає сина, щоб допомогти доньці з навчанням у Миргороді, а на завершення – наражати себе на небезпеку заради порядку чужої дитини. В останній серії вони залишили на окупованій території все, що мали, все, що нажили за життя: будинок, генделик, автівку. Маленька сумочка з документами – це все, що вони прихопили із собою. І коли на вокзалі Бодя з Люською їдять пиріжки, він каже: «Люся, ти не переживай, бо що ми хорошого зробили за життя? Єдине, чим можемо пишатися – це наша донечка». Ця фраза тонко підводить до головної теми фільму, яка зрозуміла будь-кому, причому по обидві лінії розмежування. Немає нічого ціннішого на світі за дітей! Немає нічого сильнішого на світі за батьківську любов!
Її підсилюють дві окремі сюжетні лінії. Коли Ніна Петрівна вивозить із окупованої території сина вбитого коменданта Санича – Олежку, який намагається адаптуватися на мирній території, але боїться навіть стукоту від відбивання м’яса на відбивні. І друга – тонка і щемлива – коли оперувати сина Ніни Петрівни приходить місцева лікарка-анестезіолог на пенсії, яку зіграла Ада Роговцева. Її слова про вбитого в Афганістані сина на нікому не потрібній війні синхронно звучали під мої сльози. А коли на прощання вона сказала: зробіть все можливе, щоб цю нинішню війну не забули – просто розірвало. Сильне послання від авторів фільму теперішнім і майбутнім поколінням.
І тільки той факт, що творці «Мами» зуміли взятися за тему війни, яка болить всю країну, заслуговує на повагу. Вдячність виникає за те, що вони через драматичну історію Ніни Петрівни зобразили ще три лінії: життя мешканців окупованих територій, які вимушені стати переселенцями; трагічність дитини війни – хлопчика, котрий залишався без батьків у 9 років і купою страшних спогадів; біль літньої жінки, яка через чужі помилки змушена доживати віку на самоті. Через сюжет, лінії, деталі, крупні плани, пісні і зелений борщ з кропиви я не можу назвати «Маму» простим звичайним серіалом. Для мене це не ігрове кіно, а документальна реальна історія нинішньої України. Такий фільм вартий перегляду, але не просто так – фоном, за основною роботою, а уважно, бо він – УСІМ МАМАМ УКРАЇНСЬКИХ ЗАХИСНИКІВ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ. Дякую матерям!!!
Олеся ШУТКЕВИЧ, «День»
