Що не так із нашою толерантністю?
“Всі біди в житті українців – від надмірної толерантності”, – так нібито колись резюмувала Олена Пчілка. І хоч соціальні мережі вперто підкидають нам цю цитату, підтвердити чи спростувати факту авторства мені поки не вдалося. Смілива і рішуча Пчілка в буремні часи націєтворення могла таке сказати. А могла й не сказати. Втім, подумаймо про інше, чому наша толерантність буває шкідливою?
Сніданок на літньому майданчику кафе добрий не лише кавою і помаранчевим соком, а й розмовами, що ведуться неквапливо і по-філософськи. Особливо з людьми, яких бачиш не часто. Однією думкою, що впіймалася мені в такій бесіді з розумною дівчиною з маленького герцогства Люксембург, я і хочу з вами поділитися.
Толерантність – одне з улюблених європейських понять. Упродовж останніх десятиліть ним приправляють усі програмні документи, освітні курси, політичні мітинги, дитячі книжки, музичні передачі й художні фільми. Про неї можна багато сперечатися, висміювати крайнощі, тицяти пальцем на надмірності, але суть її добра – повага до свободи інших бути собою. До певної міри, доки це не руйнує суспільний порядок. Аби не здійняти хвилю суперечок про європейський толерантний радикалізм, відразу поверну туди, куди й хочу. Чим наша, українська толерантність відрізняється від толерантності десь усередині ЄС?
Коли Вам час заміж, народжувати дітей, змінювати роботу чи летіти у космос, навряд чи порадить малознайома бельгійка, побачивши вас вдруге на станції метро. Бо це – не толерантно. Натомість якщо ви спробуєте зайти у вагон із велосипедом, а правилами це заборонено – потяг не поїде, поки ви не вийдете чи не викинете свій велосипед. Бо це порушення правил, за якими живе суспільство і толерантність тут ні до чого. Вона завершується там, де починається порушення усталеного ладу життя і ваша шкода свободі інших. В Україні ж частіше навпаки – всі терпітимуть ваш зайвий велик поміж рядами маршрутного таксі, демонструючи шкідливу толерантність до вашої неповаги правил. Зате на виході вам зроблять зауваження за навушники у вухах чи порвані джинси, які насправді нікому заважати не могли. Наша толерантність вивернута – ми втручаємося в особисте і не ремонтуємо суспільне. Ми толеруємо відверто негативне ставлення до норм і правил, зачіпляючи зауваженнями чужий стиль чи спосіб харчування. Не всі й не завжди, проте все ж.
Байдужість до правил призводить до того, що на дверях магазинів досі висять оголошення – перебувати не більше двох, а всередині стоять десятки; безготівковий проїзд у тролейбусі давно знову став готівковим; як і соціальна дистанція, якої ніхто не навчив і навчився дотримуватися, хоча вона – невід’ємна частина соціальних норм нашого сьогодення. Толерантність – це особистий простір у кордонах здорового суспільного життя, а не навпаки. Тому наступного разу, коли я або ви порушуватимемо правила, робімо зауваження. А от хто кого любить, чому не їсть м’яса або не п’є ігристе на Новий Рік – яке нам діло?
