Прості спостереження за складними об’єктами
Не знаю як ви, а я за час карантину суттєво звузила коло свого спілкування. Звичайно, є у цьому недоліки, але точно є й переваги. І перш за все — це вільна увага, не перевантажена метушнею навколо. А разом з увагою — бажання спостерігати за людьми із виключно естетичною метою. Блукаючи містом, дивитися як по різному ми одягаємося, ходимо, розмовляємо.
У відомому музеї можна годинами розглядати картину — гра світла і тіні, мереживо тріщин на фарбі, рум'янець на щоках і темні очі, що дивляться з тла. Споглядання портретів — знане хобі багатьох чутливих інтелектуалів, чому ж споглядання живих — тема вкрай рідко обговорювана. Доступні усім соціальні мережі й фото, телепередачі й фільми — то зовсім інший формат, позбавлений подиху, відгуку і страху злякати. Як метелик на квітці злітає від необережного кроку назустріч, так і незнайомець ховається у вулиці від уважного ока спостерігача.
З дитинства нам пояснюють — не гарно розглядати людей. Якщо в погляді криється іронія, погроза чи підозра — зрозуміло, та чому ж не ввічливо просто розглядати їх руки й очі, поставу й одяг, слухати не суть їх розмов, а відголос інтонацій? Так як роблять це художники чи поети, їм подекуди пробачають уважність до незнайомців, виправдовуючи професійною потребою.
В час, коли наші кордони майже закриті й мандрівки обмежені, світ не перестає дивувати людьми. І я люблю вирушати на прогулянку знайомими маршрутами назустріч незнайомим людям. От вчора чоловік у блискучій шкірянці ховався у тіні старого дому біля костелу. І можна було б вигадати його героєм однієї з кримінальних історій, та за кілька хвилин двері храму прочинилися і всередину його запросила усміхнена монахиня — щось рихтувати. На березі річки, замість ранкової зарядки, худий дідусь вправлявся у карате з невидимим суперником, поки моржі (а ці любителі купання у всі сезони чомусь і справді подібні на моржів) дивилися на тьмяне сонце листопада. Працівники у парку, кожен у кашкеті іншого кольору, ганяли мітлами вперте жовте листя, а єдина серед них жінка ховалася поміж дерев, зазирала в кишенькове дзеркало і рум'янила щоки.
Якщо глибоко зазирнути у спогади — я б назбирала для вас десятки портретів геть невідомих мені людей, які вперто лишилися в пам'яті своїм поглядом, порухом, образом чи словом. От тільки чому?
