Про гідність «без грат»!
Особливості комунікації Церкви та суспільства через в’язницю
У нашому повсякденному мовленні маємо напрацьований лексикон на позначення тих людей, які перебувають у місцях позбавлення волі, їхнього життя й побуту. Часом видається, що в’язень — це своєрідний вигнанець, адже в суспільстві ця людина вже має певні ярлики — «злодій», «гвалтівник», «убивця». І навіть коли він відбуде своє покарання, повернеться знову-таки до звичного життя, не матиме змоги розпочати нову сторінку, адже у його бік ще довго тицятимуть пальцями й висловлюватимуть осуд.
В’ЯЗНИЦЯ — ДЗЕРКАЛО СУСПІЛЬСТВА...
Ми розпочали нашу колонку мінорним настроєм, адже сьогодні у внутрішній комунікації між суспільством і тюремним середовищем справді чимало бар’єрів, про які вже побіжно згадували спочатку. Попри ці обставини, в суспільстві маємо середовища, діяльність яких спрямовано на допомогу ув’язненим. Перше — це Державна пенітенціарна служба України, друге — діяльність усіх християнських конфесій в Україні в рамках тюремного капеланства. Проте навіть на державному рівні перейменування Державного департаменту України з питань виконання покарань у Державну пенітенціарну службу України свідчить про налагодження комунікації між Церквою та суспільством у цьому служінні, адже з латинської мови penitentiarius означає «покаяльний», а тому безпосередньо співзвучний із морально-духовним виміром опіки.
Колонія №40 у містечку Дрогобичі, що на Львівщин? має свою унікальність. По-перше, її історія грунтується на легенді. Сьогоднішня колонія розташована на місці замку, збудованого ще за часів Австро-Угорщини графинею Бригідою Люмберзькою на місці вбивства її чоловіка. Очевидно, що жінка прагнула, щоб убивці саме тут відбули покарання. Через те й до сьогодні місцеві жителі називають це місце «бригідками». Але це не єдина особливість колонії. Примітно, що на території колонії є чинними три храми — Української греко-католицької церкви, Української православної церкви Київського та Московського патріархатів та душпастирські капеланські осередки двох протестантських спільнот. За словами настоятеля храму 40 Севастійських мучеників, протоієрея Романа Кононенка, всі християнські спільноти мирно й злагоджено проводять своє служіння, адже кожен має окреме приміщення. Храм 40 Севастійських мучеників УПЦ (МП) освячено минулої осені. А його настоятель працює в тюремному капеланстві (тобто духовному служінні для в’язнів. — Ю.Л.) сім років. Зважаючи на свій досвід, протоієрей Роман Кононенко поділився своїми думками: «Перші рази, коли я приходив у колонію, було незвично, адже саме слово «в’язниця» нас відлякує. Проте тепер для мене вже деякі в’язні стали рідними й близькими, адже терміни покарання у в’язниці — довгі. Найбільше, що мене вражає, — відсутність лукавства та фальші. Вони — прямолінійні, відверті. Якщо чимось цікавляться, то дуже глибоко. Одне з найбільших вражень — побудова нашого храму в колонії. Ремонтом приміщення, який тривав майже півтора року, займалися самі в’язні. Я ще не бачив такої жертовності, зважаючи на тюремний графік. На жаль, на волі далеко не всі на таке здатні. Часто в’язні приходять до храму із цікавості, як і кожен із нас; часом для того, щоб скоротити час, який невпинно тягнеться у в’язниці. Упродовж свого служіння маю приклади, коли люди охрещувалися, обіцяли виправитися, ставали на шлях добра. На мою думку, для того, щоб змінити всі стереотипи в’язниці в суспільстві, має бути співдія з обох сторін. Із одного боку — суспільства, в якому кожен має почати із себе, з оцінки власного життя, зі свого прагнення прийняти й зрозуміти ближнього; з другого боку — колишнього в’язня, який через свої дії демонструє суспільству, що змінюється й розпочинає життя з нової сторінки. А загалом у християнському контексті, коли говоримо про в’язнів, маємо пам’ятати про останні кроки життя Ісуса Христа, який також був засуджений, обпльований і вкритий ганьбою. Цей образ повинен спонукати думати по-іншому».
Отож в’язниця — це своєрідний тест на збереження людської гідності та внутрішнього духовного світу за будь-яких умов. У вересні 2013 року розпочався тур пересувної виставки «Преображення Господньою Любов’ю», що відбувається під патронатом Глави УГКЦ Блаженнійшого Святослава містами України. У серпні виставку могли оглянути в Києві. Після Києва та Чернігова пересувна експозиція мистецтва в’язнів розташувалася в Полтаві. За сприяння Управління Державної пенітенціарної служби України в Полтавській області й благодійної асоціації «Світло надії» прийняв виставку Полтавський художній музей (галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка. З огляду на великий соціально-виховний вплив цієї події, в підготовці творів до експозиції було залучено умовно засуджених осіб, які перебувають під обліком КВІ Управління ДПтС України в Полтавській області. Перше місце серед неповнолітніх на конкурсі «Преображення Господньою Любов’ю», що відбувся в Києві 19 серпня 2013 року, здобув Кирило Ареф’єв з Кременчуцької виховної колонії, що перебуває у віданні Управління ДПтС України в Полтавській області. 5 листопада відбулася також церемонія нагородження в Кременчуці. На думку керівника Відділу Курії УГКЦ з душпастирства в пенітенціарній системі України, ієрея Костянтина Пантелея, Церква — це єдина інституція, яка має довіру в суспільстві протягом століть. Маючи цю довіру, священики здатні заходити туди, куди не кожного впустять, адже людина навіть за умови скоєння тяжких злочинів все-таки залишається людиною з гідністю Божого творіння. Отець Костянтин працює з в’язнями також сім років. У приватній розмові з нами він поділився своїми рефлексіями: «Священик ніколи не запитує в’язня, за якою статтею його засуджено. Ми йдемо у камери й бачимо кожного як хорошого християнина, який випадково тут опинився. Ми приходимо до в’язниці не навертати, а відвідати. Не можна душпастирство у в’язниці сприймати як свого роду інструмент лоялізації населення. В’язниця — дзеркало нашого суспільства. Не лише з теперішнім відображенням, а й із віддзеркаленням того, якими ми були протягом певного часу. Пам’ятаєте мультфільм «Таємниця третьої планети», де квіти мали дзеркальну властивість — відображувати ті події в ретроспективі, які сталися перед тим, як їх зірвали? Так само й в’язниця здатна віддзеркалювати ті процеси, які відбуваються в суспільстві. Без зміни суспільства не буде зміни самої в’язниці».
В’ЯЗНИЦЯ У ФОКУСІ МЕДІА: «ЯНГОЛОМ-ОХОРОНЦЕМ МОЖЕ БУТИ КОЖЕН!»
Кілька тижнів тому на одному з центральних українських телеканалів з’явився сюжет про Варвару Щербаху, пенсіонерку з Донецька, яку журналісти охрестили «янголом-охоронцем» для в’язнів донецької колонії. Після смерті сина, який вживав наркотики й перебував у в’язниці, старенька на останні кошти купує продукти й усе необхідне й передає для ув’язнених. Уже впродовж десяти років із молитвою і усмішкою жінка приходить до колонії й провідує ув’язнених. Чимало із них — сироти або ті, хто ніколи не знав родинного тепла. Кажуть, що в бабі Варварі бачать своїх матерів, тому в часи кожних відвідин дбайливо цілують їй руки.
У суспільстві маємо дуже багато думок і стереотипів одних щодо інших, часом будуємо між собою мури осудження, проте в кожного з нас є шанс стати важливим для іншого, таким же янголом-охоронцем, як баба Варвара з Донецька!
