(Не)провінційна журналістика
Перш ніж розповісти вам те, що збираюся, варто відразу пояснити — для мене провінція це не Богом забуте місце, а радше місце сховане Ним від зайвої метушні світу.
Є такий особливий «полюс» журналістики – провінційні газети, які я дуже люблю читати. Не обласні, що рясніють сумішшю відверто рекламних і приховано рекламних текстів, а видання дуже маленьких містечок із гордою назвою райцентр. Нині таких залишилося небагато, проте ті, що й досі виходять друком, завжди заслуговують на увагу читача.
Поміж статей про посівну чи найкращий час для висаджування буряка, на сторінках у них багато привітань. І всі вони із серйозними ювілеями — 80 років, золоте весілля, невістки, онук, правнучок Іванко й журавлі, що пророкують довге земне щастя котромусь із земляків. Зізнаюся, спочатку такі тексти я читала задля розваги. Усі ці клішовані калинові фрази й крила птахів щастя викликали щиру посмішку.
Куди більше змішаних емоцій приносять нехитрі шлюбні оголошення, які іще й досі зустрінеш на сторінках провінційних газет. Економлячи гроші й час читачки, герой котрогось із таких, максимально скорочує повідомлення, концентруючи в ньому суть. І виходить щось на кшталт: “65-кілограмовий добрий вдівець зростом 167, що має невелику ферму і трактора, живе з матір'ю, а діти вже дорослі, готовий полюбити худорляву жінку до 35 років згідну на переїзд. Для розваги прошу не писати.” І так, поміж тих слів одного речення постає усе життя якогось Василя К., що точно знає, чого хоче від майбутнього.
Десь на центральному розвороті такої газети буде інтерв'ю із кимось зі старожилів чи то про 60 років роботи у школі, чи про заслання і повернення з Сибіру, або й текст про любовну історію тривалістю у півстоліття. Ще буде замітка дописувача-ветеринара, гороскоп, кілька бувальщин і навіть рецепт медового пляцка із медом і чорносливом.
Я вже давно люблю такі газети, прості й щирі, як повільне життя їх маленьких райцентрів. На ґанку у мого свекра таких газет багато. Часто у них бракує листків, що пішли на папіроси котромусь з колег чи у справах робочих в курятник. Але навіть кілька сторінок легко скласти в калейдоскоп справжніх життєвих історій.
“Що ти там читаєш, нащо воно тобі треба?”, - він запитує мене кожного раз, як застає за читанням районних вістей. Каже то обережно, хитро примружившись і запалюючи цигарку.
Я відповідаю йому правду — мені цікаво. Так ніби зазираєш в містечко і бачиш увесь його неквапливий ритм, і цінності давні, і прості візерунки, й повагу до старших і наївні народні жарти, й прогноз погоди із прадавніх прикмет. Тоді він всміхається гордо й між іншим зітхає — “Їх редактор, мій давній друг.” І це правда. Як правді й те, що всі читачі знають усіх журналістів, героїв інтерв'ю, привітань і, певне, навіть того 65-кілограмового вдівця. В цьому, я думаю, і секрет. Бо провінційні газети — це не швидка інформація чи нова аналітика, це щира розмова простих людей які один одного знають.
