Крадені виделки
Колись у дитинстві мені довелося почути розповідь про приїзд до сусіднього села, Вербівки, його колишнього мешканця, розкуркуленого під час примусової колективізації й засланого в Сибір. Зрозуміло, що такі історії за совєтських часів переповідали пошепки й тільки між своїми.
Отже, десь по Другій світовій війні приїхав із Сибіру добре вбраний поважний літній чоловік і почав ходити по селу, від хати до хати. Чемно привітавшись, питав:
Ну як тут у вас мої виделочки? Вже немає? Прогайнували? А я ось заробив і на нові виделки, і на хату, і на машину. Бо я працював, а ви як були злиднями, так і лишилися, та все чекаєте, як чужим поживитися.
Ця давня історія чомусь пригадалася, коли я читав про награбовані холодильники, килими, агротехніку й старі кеди ректора Ворзельської семінарії. Адже ж, може, за кілька років заможній екстремал із відбудованої Бородянки чи Малої Рогані в пошуках архаїки мандруватиме десь у депресивній глибинці колишньої Російської Федерації і, впізнавши на забур’яненому подвір’ї деградованого алкоголіка свій заіржавілий мотоцикл, так само іронічно спитає:
Ну що, чоловіче, далеко ти заїхав на краденому?
архиєпископ Ігор Ісіченко (Харків)
