Хто знає, як болять слова
Помітивши цю вишукану книжечку в офісі оперативної поліграфії у Ольги Приходько, відразу мимохіть відволіклася, забувши, що прийшла побачити картини та фотографії господині. Книжка була особливо ніжною і за кольором, і за оформленням. Потім довідалася, що її автор Лілія Рожок видала вже сім своїх віршованих збірок у Ольги, і для кожної книжечки обрала свій колір паперу, як би всі відтінки веселки вплела в свою любовну лірику. Вийшло дуже пікантно.
Описувати картини та вірші — завжди табу для мене. Процес зазвичай сухувато-надуманий, штучний, що вимагає непотрібного багатослів’я. Тому і не люблю, але, як засвідчує практика, легко готова вибухати в ролі захопленого глядача. Раніше не була знайома із цими двома творчими подругами, як вони уточнили, з першого класу, тому вирішила використовувати свій перевірений фешн-секрет: не розмірковувати над образом дуже довго, довірившись первинному тяжінню, по суті, не шукаючи відсутності чи присутності дрес-коду фахового рядка, пензля, а уловлюючи настрій, щирість і особливе відчуття міри, які, проте, зуміли порушити мої мирні кордони та злегка поламати плани. Не заперечувала, оскільки зачепилася за рядок із вірша «Ти знаєш, як болять слова». Дуже витончено, як для першого знайомства з поетом-аматором. Так потрапила до безпечного емоційного клапану і, оскільки не чинила опору течії, навіть опинилася, щоправда, заочно, в Індії, слухаючи стислі, ваговито піднесені враження (співрозмовниця на цьому наголосила) аматорського художника та фотографа Ольги. Вони не були акуратно проіндексовані під курс: заплатив — отримай порцію або півпорції, вони не нагадували абзаци з туристських путівників. По суті, звичної стандартної мішури в розмові не було, а ось незаслинені, як би простоволосі, її враження захоплювали.
— Ви поїхали з подругами до Індії, як кажуть, зачепившись за небо — дикунами, як у студентські роки, коли зазвичай відсутній страх. Адже це Індія, а не зрозуміла Європа?
— Усе почалося ще за два місяці до поїздки. Пошуки та купівля квитків у інтернеті, прокладення маршруту, нерозуміння більшості знайомих — навіщо їхати в небезпечну, брудну країну, до того ж майже навмання — самим, без путівки, з сумнівною бронею автомобіля. Ми, подружки, прилетіли до Делі пізньої ночі. Знали, але непокоїлися — нас повинні зустрічати в аеропорту. Перша радість — табличка з великими буквами — WELCOME, OLGA. Ура! Нас чекають! Водій Тікам, невеликого зросту індус, певна річ, розмовляв лише англійською. Нам не вірилося, що ми в Індії, довго їхали нічним Делі, і ось друга радість — готель є, нас чекають і поселяють в обіцяний номер. Щоправда, цей готель у віддаленому районі, але за 20 доларів із двох за добу — цілком добре. Перші дні боялися щось їсти, постійно дезинфікували руки та помалу «дринкали» бальзам.
На третій день подорожі сказали собі: переходимо на вуличну їжу. Звичайно, з острахом, але все було нормально, та й одноразовий посуд із пальмого листя додавав упевненості — нічим не заразимося. Спочатку і на дорогах було страшно, але потім звиклися. Мені здалося, що перевага на дорогах вельми легко просліджується — головний той, хто сильніший і більший: велика вантажівка, хура, потім трактор, джип, легковичок, тук-тук, скутер, велосипед. Питання на засипку. Родина зі скількох осіб може вміститися на скутері? Правильна відповідь: з шести — тато, мама, четверо дітей! Причому, індійки сидять на скутерах боком, можуть тримати на руках немовля та майже не триматися за водія. Звідси головне правило Індії: місця в транспорті є завжди. Друге правило: все буде просто зараз, за годину, дві, три місяці.
— Розумію, слухаючи, що у вас завжди напохваті була фотокамера. Якщо слово заблукає, картинка допоможе. Схоже, ви були фахово озброєні. Цей сюжет із пляжними сандаліями, які відносить хвиля, так грамотно скадрований, що розповів про шоу заходу на березі океану, подарувавши спокій, вічність, тишу. По суті, світлина стала картиною, причому, однією із найкращих у вашій експозиції.
— Світлину, яка, погоджуся, несподівано ввібрала в себе щось більше, філософське, перенесла вже після повернення на полотно, пройшлася пензлем, додавши потрібної глибини та породистості і, несподівано для мене, вдалася робота, яка подобається всім. Вона енергетично налаштовує на споглядання та медитацію. В Індії навіть боги у храмах усміхаються, немає страждання на ликах святих, немає відчуття провини. Є просто життя. Ось що мене особливо вразило з розповіді Тікама. В одному храмі священну книгу, в яку, як вірять там, уселився дух, укладають на ніч спати до окремої кімнати та вкривають ковдрою. Звикнути до розкоші й убогості, які часом переплітаються, не заважаючи одна одній, ще можна, але вловити мудрість почутого, що храм — це людина, вдається не відразу: зовні — її тіло, земні бажання, всередині храму — її душа, розумію, що в Індії впевнені — все, що дає радість тілу — наближає до Бога, і він радіє за нас.
— Чому ви навчилися?
— Їздити на слонові і дуже успішно схопила, як барвисто торгуватися, причому можна навіть у готелі знизити ціну. Якось сидячи верхи на слонові, впиваючись виглядом розкішного палацу, раптом відчула, що до мене щось доторкнулося. Виявилося, що мене вже декілька хвилин засипає вуличний торговець сувенірними дерев’яними слонами. Якоїсь миті розумію, що я їх куплю, і він теж розуміє. Починається гра — it’s very expensive, no good price! До кінця поїздки ціна з 100 доларів за три штуки опустилася до 20 зелених за сім. У наплічнику додому привезла стадо слонів — для друзів. А індійське судження, яке привезла з подорожі, мені воно стало зрозумілим уже вдома: є люди, які бачили Тадж-Махал і які не бачили. Подорож була не засмічена зайвим піаром, але щедрою на місцеві подробиці, бо, як відомо, можна змінити одяг, спогади — ніколи. Може, й собі створити книжечку, — подумала, адже вся апаратура напохваті.
Уже хвилин тридцять, слухаючи Ольгу, перегортаю збірку пані Лілі. Заголовки тихі й ємкі, інколи пронизливо сумні та відверті. Її вірші, по суті, освідчення в коханні комусь, і що приємно — зовсім не до дня хитрого пустуна і не зовсім святого Валентина. Це чуйна печаль і чекання, пошук слів, яким теж боляче.
Додам лише, що Ліля — математик, зараз працює над докторською дисертацією, тому їй нині не до віршів. Мені ж навпаки — дуже навіть до віршів. Так у моїй книгозбірні з’явилася нова книжечка фахового математика, і вона вочевидь знає, як болять слова.
Математики — вони такі.
