Хроніки спротиву. Її звали Поліна
Вона вчилась у 4-му класі київської школи № 24. Усміхнена дівчинка з підкрашеним рожевим волоссям. Вранці 26 лютого на вулиці Теліги її та батьків розстріляла російська ДРГ. Сестра Поліни у реанімації Київської міської клінічної лікарні № 17, братик – в Охматдиті. Поліна стала однією з наших 16 дітей, убитих окупантами.
У Володимира Сорокіна, письменника посереднього, але доволі точного в тому, що стосується російських звичаїв, є повість “День опричника”. Її головний герой виконує царську волю у майбутній Росії, де встановилося Середньовіччя в дусі Івана Грозного. На самому початку опричники вриваються в дім приреченої на розправу родини. Господаря вішають, його дружину ґвалтують (зґвалтування, до речі, заведено як обов’язок). Щодо дітей герой розмірковує так:
“Ну да мы детишек не трогаем… Нет, ежели приказ придавить потрох – тогда конечно. А так – нам лишней кровушки не надобно”.
Антиутопія Сорокіна є видумкою лише в тому, що стосується антуражу; термінологія, костюми й стиль мовлення можуть бути різні, але цар і опричнина – по суті завжди одні й ті самі. Бо ця взаємно закохана парочка власне і є головною опорою російської державності. Цар наказує, опричник виконує. Як наказ буде виконаний – царю байдуже. Вбивство в такій системі управління – цілком легітимний інструмент; ба більше, це інструмент необхідний. В тому числі вбивство найменш захищених.
Адже тирану для утвердження своєї влади треба відібрати в людей надію. А що є кращим утіленням надії, аніж діти? Для упирів ніяка кров не зайва.
Ракети окупантів влучають у дитячі садочки, в школи, в лікарні, в житлові будинки. Насправді, це знак розпачу. Упирі знають, що програють. І тому намагаються забрати якомога більше життів, перекреслити якомога більше надій. Перевершуючи навіть видуманих Сорокіним монстрів. Не розуміючи, що у вільній країні убивство не зміцнює тиранію, а додає запеклості в бою.
Поліна, світле безвинне дитя.
Пам’ять про тебе стане нашою надією.
І нашою зброєю.
Смерть ворогам!
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
