Чи спорожніють постаменти?
Зараз цікаво згадати: майже рівно за місяць до російського вторгнення, 22 січня 2022 р., ми в харківській Колеґії Патріярха Мстислава провели круглий стіл на тему «Як від декомунізації перейти до дерусифікації». Говорилося про важливість структурних змін у національній свідомості шляхом її звільнення від нав’язаних імперською культурою світоглядних кліше, стереотипів мислення, ціннісних орієнтирів і багато чого іншого. Фігурувала серед цих проблем і топоніміка, щедро насичена в Харкові елементами постколоніального дискурсу. Досить згадати про найбільший у місті Московський проспект, насправді спрямований у бік не Москви, а Донбасу.
І хоча атмосфера в січні вже була пройнята передчуттям небезпеки, ніхто б не міг уявити, наскільки актуальними стануть для нас проблеми російської культурної експансії після 24 лютого… Правда, давно очікуваний процес звільнення від російської топоніміки розпочався не в Харкові, але розлючена варварськими обстрілами місцева громада вже дозріла до розмови не тільки про дерусифікацію місцевих назв, але й, скажімо, про долю пам’ятника Олександрові Пушкіну.
Російська агресія унаочнила для масової свідомості те, про що здавна говорили спеціалісти: міф «великої російської культури» та нібито неконкурентоспроможної супроти неї української культури, приреченої на наслідувальність, є потужною ідеологічною зброєю, набагато ефективнішою, ніж одіозні Russia Today та різного роду соловйови зі скабєєвими. Звільнення від комплексів меншовартости, практично неминучих для постколоніального періоду, неодмінно обумовлюється системною дерусифікацією всіх сфер інтелектуального та культурного життя України.
Найелементарніші методи цього вже задіяні: почалося перейменування міських вулиць, станцій метро, скидання з постаментів діячів чужої культури. Але спорожнілий постамент здатен пробуджувати тільки роздратування і не несе в собі жодного креативного потенціалу. Усунення зі шкільних програм російської класики залишить порожнечу, стихійне заповнення якої може мати радше деструктивні наслідки, ніж сподіване духовне оздоровлення.
За останні важкі два місяці якось призабулося те, що в попередній рік тривожило й знеохочувало філологів-україністів. А варто нагадати, що в кулуарах Міністерства освіти і науки України циркулювала була ідея відмовитися від викладання в школах української літератури як окремого предмету й злити її з іншими предметами в такий собі загальногуманітарний гібрид. У вищій же школі літературознавчі кафедри були поставлені перед необхідністю скорочення третини викладацьких посад, що неодмінно тягло за собою відмову від низки спеціальних предметів, які просто не було б кому читати. Мотивувалося все це необхідністю уніфікувати співвідношення кількости викладачів і студентів для різних спеціальностей. Спроби довести стратегічне значення українознавчих дисциплін як для громадянського, так і для фахового формування студента не мали особливого успіху.
Загарбницька війна, ідеологія якої будується на повному запереченні ідентичности української нації та її культури, ставить систему освіти України перед необхідністю якісного переусвідомлення виховної ролі нашої літератури. І йдеться не тільки про збереження української літератури як окремого шкільного предмету та захист університетських програм і викладачів, що забезпечують їхню реалізацію. Необхідне істотне коригування програм з урахуванням оприявнених ворожою пропагандою небезпек.
Адже вразливим місцем шкільного виховання є вкрай поверхове або й міфологізоване уявлення про витоки української культури, її інтегрування в загальноєвропейський культурний простір, про тяглість традицій і новаторські шукання ренесансних гуманістів, барокових поетів і драматургів. Зведення української літератури до низки одноманітних текстів, де пани гноблять кріпаків, а селянство повстає проти соціального визиску, нищить патріотичне самоусвідомлення учнів. Практично відсутнє в свідомості шкільних учителів і учнів розуміння аристократичного характеру культури українських середньовічних і ранньомодерних еліт, повноправної присутности «руського», тобто українського, сегменту в культурі Речі Посполитої XV-XVIII ст. Вивчення конфесійно забарвлених текстів і досі побудоване так, що плекає релігійну нетерпимість і закріплює апріорно вороже ставлення до об’єктів критики Івана Вишенського чи раннього Мелетія Смотрицького.
Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка ще в 1990-і рр. пропонував принципові зміни до програми з української літератури. Але консервативний характер шкільних методик і психологічна залежність більшости чиновників посткомуністичної України від російських імперських міфів, успадкованих радянською доктриною і поширюваних у сучасній Росії, унеможливили радикальні зміни в підходах до вивчення національного письменства.
Нині такі зміни неминучі. Навряд чи їх зможуть здійснити заслужені методисти, що монополізували протягом минулих десятиріч підготовку шкільних програм. Необхідні нові ідеї. Необхідні креатичні особистості, здатні до нетривіального мислення. Необхідні сміливість і відповідальність високопосадовців, від яких залежить впровадження цих ідей у життя.
А ще – необхідна державна програма підтримки й захисту вивчення української літератури на різних рівнях освіти, що ґарантувала б збереження інтелектуального потенціалу філологічної науки й формування завдяки їй зрілого громадянина, свідомого своєї ідентичности й надійно захищеного від ворожих міфів.
архиєпископ Ігор Ісіченко,
доктор філологічних наук, професор
Харків, 18 квітня 2022 р
