Гойдаючись на... веселці
Враження про молодіжну фріндж-програму Амстердамського театрального фестивалю
До представлених вистав основної програми Амстердамського театрального фестивалю у статті «Поплавок таланту» («День» № 186, 13 жовтня ц. р.) необхідно додати психометрію молодіжних вистав фріндж-програми. Досить складно говорити про всі 74 вистави, але якщо навіть сім із них сприймаються як жест порятунку кохання, то можна говорити про лейтмотив, що ніби завис на одній ноті...
Вистава «Sex» («Секс») театрального гурту Blush («Рум’янець») відбулася в нічному клубі. Під чорним покриттям підлоги спочатку щось повзає, а згодом постають пагорби. Тканина починає нервово смикатися, і перед глядачами постають стрункі жінки на високих підборах. Пружний танок спиною переходить у жорсткий брейк, химерна музична імпровізація набуває різкості тріп-хопу, і вже в цьому музичному психополі ми бачимо атлетичних юнаків, які позбуваються взуття, одягу, жіночих прикрас, яскравий грим сходить разом із потом... Подальший танок наводить на відчуття проживання тілом дадаїстичної непередбачуваності, футуристичної механічності, геометричності конструктивізму та психоаналітичності сюрреалізму. Жіночність цих силачів, обачлива слабкість, пошуки надстатевої животрепетності проголошують епоху емоційного вакууму. У фіналі стомлені хлопці довго витираються рушниками, і немовби з-під шкіри чути шепіт і волання: «Покохай мене!»
В Амстердамі досить густо майорять веселкові прапори гей-спільноти. Кожен, хто потрапляє до Перу, неодмінно запитує: чому по всій країні так багато цих прапорів. Виявляється, це стародавній семиколор племені майя, які колись були домінантним народом і своєю культурною міццю асимілювали колонізаторів.
Шляхи культур незбагненні. Однак, безперечно, питання статі, інакшості, терпимості набувають якоїсь нової глибини. Як це водиться в мистецтві, авангардистські течії досить швидко стають академічними. Так, наприклад, років п’ятнадцять тому ознакою сценічної сміливості була гола жінка у виставі класичного репертуару, а нещодавно почали роздягати чоловіків. Дуже рідко оголеність насправді виявляється виправданим сценічним прийомом, але як така у мистецьких пізнаваннях, кажуть знавці історії мистецтва, як і великий врожай грибів, віщує війну...
Перфоманс студії «Wild Vlees» («Дике м’ясо») Каєтана Ураніча і Тамара Блума «Body On» («Тіло») показували в театрі, розташованому в трюмі корабля, який уже відплавав своє...
Двоє молодих зовсім голих хлопців дивляться повз глядачів, доки ті займають свої місця. Світло пригасає, і вони лягають на підлогу, тілами створюючи знак інь-янь, засинають. Сон стає жахіттям хоті. Імітуючи рухами статевий акт, вони прилипають до колон балкону, стін, драбини. Цей невпинний танок пристрасті триває півгодини. Аж око перестає сприймати частини тіла. Щось маячить, моторошне, потворне... Потім вони знов лягають, і сон закінчується. Прокидаючись, вони ненароком торкаються, потім тягнуться один до одного і врешті зливаються в одне ціле...
Далі жодних сексуальних рухів. Не роз’єднуючись, вони під музику скульптур Родена (вона насправді лунає в тиші вистави) протанцьовують античну ностальгію актуальної картини світу.
У цій виставі немає нічого про одностатеве кохання. Тіло має право хотіти свого, і краса його виростає в порозумінні з відкритістю душі, у висоті духовної андрогінності.
Вистава «Dorian Gray» («Доріан Грей») Ділан Юрдакул і Камілли Мойрер за мотивами роману О. Уайльда оповідає про любовний трикутник дівчини-художниці, котра взяла собі це ім’я. Вона малює автопортрети в гострих точках стосунків із ним — таким освіченим, розумним, мужнім та безжальним мистецтвознавцем, і самою собою — такою ніжною, відкритою, безпорадно-доброю. В апеляціях до свого особистого, секретного Доріан втрачає всю свою непривабливість, руки, пензлі, фарби не слухають розуму, вони наполегливо зображують образ правдивий і бридкий.
Позбавлений центру тяжіння трикутник перетворюється на коло відчуження, на точку холізму, тобто усвідомлення пріоритету цілого стосовно його частин. За Аристотелем, ціле важить більше, аніж сума його частин.
«I Am an Opera» («Я — опера») — моноспектакль прекрасного драматичного баритона Джозефа Кеклера. Ймовірно, в цього хлопця яскраве майбутнє. Упродовж вистави він блискуче виконує найвідоміші партії з класичного оперного репертуару Ескамільйо, Каварадоссі. Інтрига полягає в тому, що зажирілі дядьки (актор блискуче їх пародіює) не просто не дають дороги молодому талантові, вони стверджують якісь незрозумілі канони виконання.
Юнак співає, стоячи на голові, робить кульбіти, чудово танцює, досконало володіє голосом і тілом. Інколи йому здається, що деякі авторитетні колеги обох статей пропонують йому шлях до кар’єри через м’яке ліжко. Він, може, і пристав би на це, якби йшлося про кохання, але щодо професії його позиція тверда — талант має бути визнаним перш за все. Талант не має перешкод, він сильніший за всі випробування долі. Фінальну арію без слів він співає голим біля білого роялю... І це не демонстрація козирних особливостей юнацтва, радше — картина райської природності під власний акомпанемент.
Складно описати всі побачені вистави. Але є відчуття залученості сьогоднішнього театру до всекосмічної повноти. Таке золоте перевесло різномислення, таку жагу самоусвідомлення, таке загальнолюдське та неповторно особистісне ретранслює він із кожної своєї сцени всьому світові...
Переливи барв веселки. Відсутність чорного кольору. Гойдалка життя. Про це думалося в мистецькому просторі цьогорічного театрального Амстердамського театрального фестивалю.
