Свято зі сльозами на очах
Безумовно, ті серпневі дні 1991 року, коли в Росії сталася майже безкровна революція, що покінчила з комуністичним режимом і викликала фактичний розпад СРСР, були, можливо, найбільш значною подією мого життя. Бо тоді я не тільки спостерігав хід історії, але й сам брав участь у дійсно великій, переломній історичній події, нехай моя участь і була досить скромною. Вранці 21 серпня я як раз лікував зуби у зубного лікаря. І почув, що вночі неподалік Білого дому під колесами бронетехніки загинули троє молодих хлопців. Після цього, щойно операція закінчилася, ще не відійшовши від наркозу, я відразу ж пішов до Білого дому. І в своєму пориві я був не самотній. Дізнавшись про трагедію, тисячі москвичів вирушили туди ж, щоб захистити від путчистів не тільки президента Росії Бориса Єльцина, російський уряд і Верховний Совєт Російської Федерації, а й усі демократичні завоювання горбачовської перебудови, які, ніхто з присутніх на захисті Білого дому в цьому не сумнівався, ГКЧП (Государственнный комитет по чрезвычайному положению. – Ред.) вирве з коренем.
Ми тоді багато чого не знали, інформації було мало, і та дуже суперечлива. Тому ГКЧП, який мав підтримкою силових міністрів і не зупинився перед введенням у столицю військ із бронетехнікою, здавався дуже грізною силою. Серед присутніх біля Білого дому людей тих, хто мав військовий, а тим більше бойовий досвід, було дуже мало (переважно ті, хто пройшов Афганістан). Але і моїх вельми скромних на той час знань у військовій справі вистачило, щоб зрозуміти, що наспіх і невміло побудовані барикади танки рознесуть за кілька хвилин.
Нас заспокоювали: якщо дійсно почнеться штурм Білого дому, то всім нам, хто утворив живе кільце, треба буде розступитися і пропустити бронетехніку. Але багато хто, і я серед них, звичайно ж, розуміли, що люди, ненавчені і не організовані на армійський вишкіл, настільки складних маневрів виконати не зможуть. Тому в разі початку військової операції з захоплення Білого дому неминуче будуть сотні, тисячі жертв, загиблих як від куль і снарядів, так і під гусеницями танків, та й просто в тисняві. За моїми відчуттями, в той час біля Білого дому зібралося близько двадцяти тисяч осіб. Втім, точної цифри, ймовірно, не знає ніхто. Одна надія була на те, що солдати і офіцери, навіть маючи наказ, не будуть стріляти в беззбройних людей або давити їх бронетехнікою.
Ми не знали тоді, чи збираються путчисти штурмувати оплот російської влади. До речі, і до цього часу не знаємо, наскільки серйозні наміри існували щодо цього. І що б могло статися, якби не позначився розкол у військовій верхівці, а солдати не були б розпропагандовані демонстрантами. Але страху у присутніх навколо Білого дому не було. Люди вірили, що демократію вдасться відстояти, хоча раціональних підстав для такої віри тоді було небагато. Зауважу, що всупереч пізнішим твердженням противників Єльцина про те, що цими днями біля Білого дому було повно п'яних і горілка лилася рікою, я взагалі не пам'ятаю, що серед захисників Білого дому розносили алкоголь. Були бутерброди, пиріжки, а з напоїв - чай і вода.
До речі, поки я був біля Білого дому (а стояли ми до вечора, розходитися на прохання керівництва основна маса присутніх стала вже десь після 20:00, коли ясно позначилась поразка путчистів), я провів невелике соціологічне опитування. Просто запитав тих, хто був поруч зі мною, про їхній соціальний стан. З'ясувалося, що приблизно половина, як і я, належали до інтелігенції або студентства і прийшли до Білого дому головним чином з ідеалістичних міркувань, щоб відстоювати так важко завойовані демократичні свободи. Іншу половину становили працівники спільних підприємств, де був присутній іноземний капітал, і кооперативів. І те, й інше виникло вже під час «перебудови», і ці люди боролися насамперед за збереження своїх високих доходів й отриманого права легально займатися бізнесом. До речі, саме кооператори забезпечили захисників Білого дому бутербродами і напоями.
А потім була перемога. Від Білого дому ми розходилися з почуттям виконаного обов'язку. На вулицях було людно. Всі раділи перемозі над путчистами. Слів на захист ГКЧП я не чув. Панувала загальна ейфорія і відчуття незвичайного єднання. Нам здавалося, що торжество демократії незворотне, що все буде добре, що наявні труднощі ми спільно здолаємо (мислили ж бо ми радянськими штампами). І що від радянської спадщини позбудемося. Як же ми помилялись!
І ювілей серпневої революції (або серпневого путчу, кому як подобається), для мене особисто, - ювілей дуже сумний. Та й у більшості російських демократів цими днями - настрій похоронний. Надії, які народилися після перемоги над ГКЧП, абсолютно не справдились, причому те, що вони не справдяться, стало зрозуміло дуже швидко. Особисто у мене ейфорія у зв'язку з перемогою серпневої революції тривала днів десять. На десятий день з одного надійного джерела я дізнався, що Єльцин після придушення путчу впав у черговий запій.
Звичайно, тільки пияцтвом очільника Росії не можна пояснити те, що після перемоги над ГКЧП не було вжито низки заходів, життєво необхідних для справжньої демократизації. На відміну від «Штазі» в Східній Німеччині над КДБ і його архівами не було встановлено контроль демократичних активістів. Правоохоронні органи і армія залишилися практично тими ж, якими вони були в Радянському Союзі. Все обмежилося поваленням пам'ятника Дзержинському, а більшість тих, хто підтримав ГКЧП, зберегли свої посади і вплив у пострадянській Росії. Жодної люстрації проведено не було. А замість того, щоб у зв'язку з набуттям Росією державної самостійності провести вибори президента і парламенту (на яких Єльцину і демократичним силам, враховуючи тодішній настрій мас, була б забезпечена значна перемога) і прийняти нову конституцію, Єльцин почав перейматися лібералізацією цін, покликаною перекласти весь тягар переходу до ринку на плечі народу, а не номенклатурної меншини. І намагався ужитися з російським Верховним Совєтом, обраним ще за радянської влади (в результаті його все одно довелося розганяти танками).
Звичайно, за десять днів після придушення путчу неможливо було передбачити наступні події. Просто я тоді зрозумів, що президенту, який сильно пиячить, будуть не під силу ті дійсно революційні перетворення, які були потрібні, щоб із Росії комуністичної зробити Росію демократичну. Ось ейфорія і скінчилась. Ми тоді Єльцина ідеалізували, хоча про його американські пригоди, наприклад, вже було добре відомо. Ось у Горбачові до моменту путчу демократична громадськість вже розчарувалась. Допомогла прийти до цього загибель мирних громадян у Тбілісі і Баку, в Вільнюсі та Ризі. Тому найскладніше було переконати захисників Білого дому в тому, що треба виступати не тільки на підтримку Єльцина, а й на захист легітимного президента СРСР Горбачова. Але незабаром з'ясувалося, що Єльцин не кращий за Горбачова і передача ним влади Володимиру Путіну - крок закономірний, зумовлений тим, що в серпні 91-го демократи багато в чому програли, ще тієї миті, коли думали, що перемогли.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва
