Брутальне обличчя концептуалізму
(День пам'яті Д.О. Прігова)
Хто дружив з Пріговим, знає про його пристрасть до класичної музики. Одна з причин: піаністкою була мати, музикою займалася сестра, йому теж хотілося, але два інструменти поставити в одній кімнаті було неможливо. Я, грішним ділом, підсміювався над ним, бо теж із музичної сім'ї і мене на яких тільки інструментах не вчили грати. Але моє запитання було просте: а навіщо вам, Дмитре Саничу, класика? Адже класика - консервативна, вона легітимізує існуючий порядок, надає йому рис вічності і протистоїть змінам? Ні, заперечував Прігов, музика - антропологічна, вона з того набору, що забезпечив нам прямоходіння. А соціальний аспект класики? Коротше, одна з тем розмов.
У будь-якому випадку Прігов, буваючи за кордоном, завжди намагався потрапити на концерт або в оперу. Пам'ятаю, ми були з ним разом на симфонічному концерті на відкритому повітрі в Потсдамі. Пиво рікою, багато молодих людей, жодної, звичайно, агресії, жодної підкресленої амбітності, хоча аудиторія більше була схожа на адептів важкого року, а не Малера. Прігов трохи скривився: грають самі шлягери.
Все сказане вище - передмова до розповіді. Розповідь припала до слова, як завжди буває, і я нагадав Прігову (сам, щоправда, не пам'ятаю, де прочитав) про академіка Лосєва, який протягом півстоліття щотижня, припустімо в суботу, зустрічався зі своїм нерозлучним другом, щоб міцно випивати і слухати Вагнера.
Оскільки друг академіка не відповідав йому за статусом, то пили вони різне. Що пив академік, я забув, а ось товариш його, причетний до створення брежнєвської конституції, пив дешевий портвейн у великих кількостях. Вагнер ішов по колу, одна опера змінювала іншу, і так без кінця.
«Я б до них із задоволенням приєднався, - відповів Прігов, - тільки з пивом (він через наслідки однієї дитячої хвороби не міг пити нічого міцнішого). А Вагнер мені теж ніколи не набридає».
Ось воно - брутальне обличчя концептуалізму.
