Бандера та Пiлсудський
подвійний портрет в інтер’єрі сьогодення
Дивна річ: у Польщі, де наразі вся повнота влади належить націоналістичній (якщо точніше, то поміркованій консервативно-націоналістичній) партії «Право і справедливість» (ПіС), розгорнулася масштабна кампанія проти українських націоналістів, а передусім — проти ОУН й особисто Степана Бандери, якого нещадно таврують як «терориста». Дійшло до намірів оголосити Волинську трагедію «геноцидом, учиненим проти поляків українськими націоналістами» й конкретно УПА.
Винесімо за дужки проблему «геноциду на Волині» — зазначимо тільки, що Рафаель Лемкін, автор і самого терміну, і відповідної теоретичної концепції, і міжнародних правових норм щодо геноциду, ніде й ніколи не називав криваві події на Волині геноцидом. Натомість «класичним випадком геноциду» він вважав Голодомор і пов’язані з ним винищення інтелігенції, знищення УАПЦ та руйнацію здобутків українізації. Лемкін визначав геноцид наступним чином: «Взагалі кажучи, геноцид не обов’язково означає негайне знищення нації, крім випадків, коли здійснюються масові вбивства всіх членів нації. Він, скоріше, означає скоординований план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя національних груп, з метою їхнього знищення. Метою такого плану буде розпад політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, а також знищення особистої безпеки, свободи, здоров’я, гідності та навіть життя осіб, що належать до таких груп». Ясна річ, що громадянин другої Речі Посполитої, учасник оборони Варшави у 1939 році Лемкін на еміграції у США, де він прожив понад чверть століття під час війни і після неї, не міг не мати достатньої інформації про всі аспекти польсько-українського протистояння не лише на Волині, а й на Холмщині, Підляшші, Берестейщині та Галичині у 1940—1944 роках. Якщо вчитатися у це визначення, то етнічні чистки, проведені на Волині УПА, ніяк не підпадають під визначення геноциду — так само, як й етнічні чистки, проведені Армією Крайовою (АК) на Холмщині та Берестейщині у 1942-му. Відтак із цим терміном слід було би поводитися куди обережніше тим, хто претендує на його відповідність міжнародному праву та науковим принципам.
Але мова зараз головним чином не про те, а про «націоналіста і терориста» Степана Бандеру. Так, Бандера був організатором убивства радянського «дипломата» у Львові (насправді високопоставленого працівника ОҐПУ) Майлова на знак протесту проти Голодомору в Україні та міністра внутрішніх справ Речі Посполитої Перацького, організатора «пацифікації» (умиротворення), жертвами якої стали десятки українців і кілька опозиційно налаштованих поляків (за ґратами останніх опинилося понад п’ять тисяч — більше, ніж українців, який було заарештовано понад дві тисячі). З 1934 до 1939 року Бандера був ув’язнений у польських тюрмах і таборах, після початку Другої світової війни вийшов на волю, займався реорганізацією ОУН і тільки на початку 1941 року очолив той її відлам, який назвав себе «революційним», а неофіційно звався «бандерівським». А 5 липня 1941 року він був заарештований нацистами за відмову відкликати Акт проголошення відновлення незалежності Української держави; спершу його тримали у берлінській в’язниці, потім — у «генеральському» відділенні концтабору Заксенхаузен (до речі, разом із першим головним комендантом АК генералом Стефаном Ровецьким) до останніх місяців 1944-го. Весь цей час (реально — до 1947 року) ОУН-Б керували інші лідери. Тож у яких конкретно актах терору проти поляків міг завинити особисто Бандера?
Ну, а щодо його націоналізму... Так, Бандера все життя стояв на позиціях радикально-авторитарного націоналізму. Але під впливом чого син греко-католицького священика Андрія Бандери, діяча помірковано-консервативних поглядів став радикальним націоналістом? Цікаве питання, чи не так?
Утім, припустимо, що бути націоналістом і терористом, який бореться проти поневолення твого народу, — це дуже погано. З якого дива тоді в нинішній Польщі так шанують Юзефа Пілсудського? Адже він був польським націоналістом (на початку політичної діяльності брав участь у діяльності соціалістичної партії — ППС, але за власним виразом, зійшов з поїзда «соціалізм» на станції «незалежність», тобто поставив на перше місце націю та її інтереси), а на додачу ще й неабияким організатором терактів.
У студентські роки Пілсудський належав до вельми радикальної організації «Єдність», яка підтримувала контакти з «Народною Волею». У 1887 році він був заарештований царською владою, звинувачений у підготовці замаху на Олександра III і засуджений до п’ятирічного заслання до Сибіру.
Після повернення з заслання Пілсудський став організатором бойової школи ППС у Кракові. Згідно з рапортами начальника Варшавського відділення «охранки» Заварзіна, школа масово готувала «вбивць та грабіжників», хоча насправді йшлося про бойовиків-революціонерів. Ці бойовики активно проявили себе під час революції 1905—1907 років у Російській імперії; вони «експропріювали» гроші та коштовності в банках задля здобуття коштів для купівлі зброї та розгортання партійної діяльності, визволяли політичних в’язнів, виконували смертні вироки провокаторам й агентам «охранки». Керував цими бойовиками Пілсудський. У 1906 році він виступив одним з ініціаторів розколу ППС і створення її революційної фракції (чи не схоже це на Бандеру?). У 1908-му Пілсудський заснував у Галичині Союз активної боротьби, який у 1910-му створив у Львові легальну воєнізовану організацію під назвою «Стрілецька спілка». А в роки Першої світової війни виступив ініціатором створення нелегальної Польської Організації Військової, яка здійснювала диверсії в тилу (часом глибокому) російських військ, передусім на території Польщі, проте не тільки там. І ще одне: саме за прем’єрства Пілсудського восени 1930-го була проведена «пацифікація»...
І от Пілсудський — визнаний національний герой Польщі (якого, до речі, шанують і в Україні — за те позитивне, що було в його діяльності), а Бандера -з польського погляду це жахіття, хоча обидва націоналісти, а терористична діяльність першого незрівнянно масштабніша за організовані другим теракти.
Я в жодному разі не ідеалізую ані Степана Бандеру (взагалі, він «не мій герой», значно достойнішими діячами ОУН мені видаються Роман Шухевич і Лев Ребет), ані радикальних українських націоналістів. За всього їхнього героїзму і відданості не чужим вождям, а своїй Батьківщині, позиція обох відламів ОУН на початку радянсько-нацистської війни навряд чи заслуговує на високу оцінку (разом із тим зауважу, що в обох цих відламах тоді не було єдності у визначенні стратегії на майбутнє, в обох були ідейні противники всіх різновидів тоталітаризму). Що насправді заслуговує на повагу і визнання — це демократичний поворот у діяльності ОУН (бандерівців), який відбувся улітку 1943 року. Заслуговує на повагу і Комунікат проводу ОУН-Б з приводу Волинських подій, випущений жовтні 1943 року, коли Роман Шухевич став до керма УПА й ОУН. У цьому Комунікаті Волинські події були оцінені як «події, що своїми формами і розмірами викликали страхіття, що потрясли до глибини народами українським і польським»; в ньому зазначалося, що «як по одному, так і по другому, польському і українському боці, знайшлися елементи, що дали себе впрягти свідомо чи несвідомо до чужого воза і виконувати роботу, що крім шкоди для національних інтересів власних народів, нічого іншого принести не може».
Зрозуміло, що і по тому воєнні події, в тому числі й українсько-польські конфлікти, включно з боями між загонами АК й УПА (як лаконічно зазначав останній головний командир УПА Василь Кук, «нас убивали, ми убивали»), містили чимало трагічного та не надаються до спрощених оцінок. Отож чи не час знаходити справді кваліфіковані й науково виважені оцінки минулому?
