Жіночі історії – документи часу

Незабаром «Мої історії» Галини Дацюк, які регулярно звучали в трирічній програмі Радіо Культура, постануть у друкованому слові, книжці «Одна з нас». Зафіксоване на папері триваліше в часі. Про це добре знає дослідниця жіночої пам’яті — журналістка й письменниця.

«ЖІНОЧИЙ ДОСВІД ДОСІ НЕПРОГОВОРЕНИЙ І НЕПОЧУТИЙ»

— Ви тривалий час працюєте з феноменом жіночої пам’яті, до якої досі рідко звертаються дослідники. В чому її специфіка, на вашу думку?

— На тлі офіційної історії, яку пишуть, як правило, чоловіки, жінки «губляться» і стають невидимими. Жіночий досвід досі непроговорений і непочутий. А жіноча пам’ять — це унікальний архів половини людства, який стає документом історії і окремого життя. Жіноча пам’ять чіпка до найменших деталей, виразних образів, метафорична. Завдяки гендерним стереотипам і «непомітним» жінкам суспільство засвоює історичний досвід у напівправді. Виключаючи з обігу життя жінку, ми ніби читаємо Україну «через сторінку». Тим часом у жіночій пам’яті архівовано мільйони одиниць усно-історичних документів. Розговорившись, так буває при розпитуванні, жінки раптом починають усвідомлювати значимість власного життя, піднімають самооцінку. Жінки здатні детально проговорити страшний досвід ГУЛАГу, голодомору, нинішньої українсько-російської війни ширше, ніж чоловіки. Йдеться не про краще чи гірше, а — про інакше. І цим досвідом аж ніяк не можна нехтувати.

Записувати історії жінок я почала, працюючи журналісткою в газеті «Независимость», часописі «Україна». Початок 90-х — це відкриття табуйованих тем про жінок в УПА, ув’язненні. Але газетні і журнальні жанри залишали поза шпальтами повісті жіночого життя. І я почала впорядковувати їх у окремі видання. Коли з’явилися легенькі диктофони, почала записувати на плівку.

— Актуалізувати зв’язок поколінь через жіночу пам’ять — так визначила б вашу місію. Що для вас найважливіше?

— Бажання не втратити назавше, не загубити. Взявши на щит догму про конфлікт поколінь,  забуваємо про те, як важливо тримати зв’язок поколінь, зокрема доньок-матерів. До першої книжки моя мама відмовилася мені розповідати про своє життя: «Нема про що». До другої мама записала свою історію в учнівському зошиті. Я мала змогу згодом її уточнити, дорозпитати. Це щастя. Знаю, що нині домашні альбоми в багатьох родинах ожили, як і розмови, спомини, старі документи. Люди зрозуміли, що це насправді дуже міцні зв’язки, почуття, які тримають нас у розумінні й відчутті родини. Рід, родовід — це коріння, яке потрібно очистити, підживити й далі, не на порожньому ґрунті будувати культурну модель України. В ній міт роду має бути присутнім як один із найважливіших.

«УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД ПОШИРЮВАЛИ СЕРЕД ЖІНОК РІЗНИХ КРАЇН»

— Чиї книжки стали для вас зразком роботи з жіночою пам’яттю?

— Спочатку це були записані нашими колегами журналістами й оприлюднені в книжках спомини про Голодомор, війну, участь у національно-визвольній боротьбі. Колосальне враження справила «Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920—1930 років» Вільяма Нолла, 1999 року. Автор не виокремлював жіночий досвід, але він дуже помітний у польових дослідженнях. Серед дослідниць феміністичної історії — Мар’яна Рубчак, Марта Богачевська-Хом’як (США), Оксана Кісь, чия книжка «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти» — чи не найглибше дослідження досвіду невільниць сталінських концтаборів. 2001-го за підтримки Інституту відкритого суспільства я координувала проєкт «Усна жіноча історія в Україні». Вдячна за керівництво професорці з Угорщини Андреа Петто, в неї прекрасні дослідження історії угорських жінок.

— Ваш досвід журналістський, письменницький, а також семінари, тренінги для жінок — що вам особисто вони дали?

— Дивовижні жінки, учасниці визвольних змагань, з якими зустрічалася, робила інтерв’ю, про яких писала, ставали виховним ідеалом. Переживши важкі роки в ГУЛАГах, вони залишилися світлими й доброзичливими, небайдужими до громадського життя, долі України, жодна не шкодує за тим, що допомагала в підпіллі, лікувала повстанців чи була зв’язковою. Мене вони надихають.

У межах програми «Уповноважувальна освіта» (Інформаційно-консультативного центру) проводила з колежанками тренінги для жінок у країнах Центральної Азії. Це відкриття іншої культури, жіночого досвіду в умовах ісламського світу. В спілкуванні й навчанні на Іссик-Кулі чи Памірі шукаєш споріднення, український слід і відмінності. І розумієш, що у великому й різноманітному світі жінки однаково непомічені й непочуті. Але є, безперечно, приклади колосальних змін, де жінки реально здобувають свої права, реалізують можливості, впливають на ухвалення рішень.

— Ви — голова жіночого центру «Спадщина». Кілька слів про це.

— Цього року в грудні жіночому центру «Спадщина» виповнюється 25 років. Це одна з найстарших жіночих організацій незалежної України. Спочатку ми мали на меті дослідження жіночого руху в Україні, вшанування пам’яті видатних жінок, відродження традицій, національних свят. Після міжнародної жіночої конференції в Пекіні 1995-го, де разом з правозахисницями Оленою Сусловою, Катериною Левченко, Любомирою Бойчишиною представляли жіночі громадські організації, ми звернули увагу на гендерну освіту. 40 тисяч жінок з усього світу на одному полі заявили про свої жіночі права з такою силою, що не почути їх було неможливо. Потім було стажування та навчання в США з запобігання торгівлі людьми. Український досвід ми поширювали на тренінгах для жінок у Киргизстані, Казахстані, Узбекистані, Молдові, Білорусі. Журналістська та громадська робота взаємодоповнювали одна одну в тематиці рівних прав і можливостей чоловіків і жінок.

«НЕУКРАЇНКА СОФІЯ РУСОВА ПРИЙНЯЛА УКРАЇНУ В СВОЄ СЕРЦЕ»

— Тривалий час ведете програму «Моя історія». Ваші книжки — також передусім зафіксовані історії життя багатьох жінок, зокрема шістдесятниць і нинішніх волонтерок. Як обираєте своїх героїнь?

— Героїні — поруч. З кінця 80-х, коли працювала в журналі «Україна», почала писати про жінок у ОУН, УПА. Вони були поруч — наприклад, у селі Антонівці, де стояв штаб УПА. Частина  дівчат із нашого села були зв’язковими, за що поплатилися десятиліттями таборів і заслань. Мої однокласниці народжені в Магадані, бо їхні мами допомагали УПА. В 90-х минулого століття жінки вже не боялися говорити. Багатьох записувала в поїздках з дуже дорогою для мене людиною — видатною математикинею Ніною Опанасівною Вірченко, колишньою політув’язненою Тайшетських таборів. Щоліта вона їздила до своїх посестер у Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську області. Часом брала з собою мене. Чого я тільки не почула в тих розмовах! Найголовніше — про вірність, відданість, навіть готовність віддати життя одна за одну.

На мою авторську програму «Моя історія» на Радіо Культура приходять учасниці російсько-української війни, паралімпійки, бойові офіцерки, громадські діячки, волонтерки, мисткині, письменниці     — кожна з них творить сучасну Україну та власну історію.

— Багато сил і часу віддали популяризації імені та діяльності Софії Русової. Чи задоволені результатами зусиль?

— Коли вперше почула про Софію Русову в 1990 році, то не йшлося про зусилля чи популяризацію. Мене просто вразила історія жінки, яка не маючи ні краплинки української крові — мама француженка, тато швед — прийняла Україну в своє серце. Перший український дитячий садок (1871), упорядкування читанки, букваря, організація бібліотек по всій Україні, переслідування, десять арештів, ув’язнення царським режимом, праця у відділі дошкільної освіти в уряді УНР, розбудова національної освіти, організація дошкільних установ, переслідування вже більшовицькою владою, еміграція й активна громадська та педагогічна діяльність. Саме Софія Русова 1933 р. організувала допомогу з-за кордону голодній Україні. Спадщина Софії Русової — моя постійна журналістська тема. 2013 р. у видавництві «Букрек» вийшла книжка «На хресній дорозі. Історія одного листування», основою якої стали збережені в родині Ліндфорсів-Русових листи. Мені передала їх праонука Русової Ольга Михалевич, яка стала співупорядницею видання. Колись я розповіла про цю родину на сторінках газети «День».

За спадщиною Софії Русової працюють десятки садків, видаються твори, пишуться дисертації. Тішить, що в Києві є вулиця імені Русової, садочок її імені. «Якби ми вчились так, як треба», то вже давно за концепцію розвитку середньої освіти взяли б книжки Софії Русової, яка вивчила досвід найкращих шкіл Європи і створила «Концепцію національного виховання» для української освіти.

— Часто бували в Олешні, де родове гніздо Русових. Чи там достатньо знають про свою велику землячку?

— Тридцять років поспіль 30 вересня, у день Віри, Надії, Любові та Софії, ми їздимо разом з виховательками школи-садка імені Русової до Олешні. Це дуже зворушливі зустрічі, але й болючі. На батьківщині Русової гине на очах родинний будинок, який Ліндфорси безмежно любили, і який 1921-го змушені були залишити. 1991 року, коли вшановували 135-ту річницю від дня народження Русової, будинок ще жив як сільська лікарня, і нащадки Русової раділи, що він «має своє призначення». Але згодом лікарню перевели до іншого села, а садибу взяв на 50 років у оренду місцевий бізнесмен. Тепер на імені Русової вправно заробляються гроші в прекрасно облаштованій зоні відпочинку, на Голубих озерах, серед хвойного лісу. А тим часом справжня пам’ятка культури, де колись жила для України велика родина, світить вибитими шибками.