Від Немирича до Фантомаса
Побачив світ новий роман Юрія Андруховича «Коханці Юстиції»
«Карнавал повинен тривати, інакше він може скінчитися», — писав Юрій Андрухович в одному зі своїх головних романів 1990-х років. Новий роман письменника дає надію, що до скінчення ще далеко.
«Коханці Юстиції» — така назва новинки відомого українського письменника, видрукованої у видавництві Meridian Czernowitz. Прихильники його творчості так довго чекали на Новий-Роман-Від-Андруховича, що подекуди вже й перечекалися та припинили сподіватися. Тим краще: для таких «Коханці Юстиції» стали справжнім приємним сюрпризом.
Утім, Андрухович був би не Андруховичем, якби оприлюднив просто лінійний, класичний роман (хоч би й такою мірою класичний, як «Московіада», «Перверзія» чи «Дванадцять обручів»). Він, натомість, вирішив не відмовлятися від ігор із формою та жанром, яким віддався ще у двотисячних, і відтак, «Коханці Юстиції» виявилися таким собі гібридом у хорошому значенні цього слова. Дев’ять історій дев’яти злочинців з різних епох — їхні переступи були викличними, кричущими, обурливими, в певному збоченому сенсі яскравими й ефектними. Тільки одна з ними проблема. Наприкінці кожного розділу в читачів і оповідача зростають сумніви: чи справді винні ті, кого покарали? Чи справді покарання справедливе? Посилює, вирощує ці сумніви, перетворює їх на такий собі «коан» епіграф до роману: «Нехай звершиться правосуддя. Нехай загине світ».
Сам письменник каже, що історій («серій») не дев’ять, а вісім із половиною. Ця кіношна кокетливість пов’язана з так само кіношною останньою «серією». У ній зображено маленький західноукраїнський обласний центр часів застою, часів переможної ходи фільмів про Фантомаса (хоча загалом там є ціла «антологія» фільмів, популярних у Радянській Україні тих років). І ось у тихій безподієвій консервативній провінції раптом трапляється скандал — біля річки знайдено труп без голови! Ця сенсація обростає багатьма фантасмагоріями, проте загадка несподівано лишається без розгадки, а книжка — без загальноприйнятого вичерпного фіналу. Ще один привід назвати останню частину «половиною».
В інших «серіях» усе нібито з’ясовується і розв’язується, та від цього не завжди легше, бо, як писалося вище, постійно гризе відчуття сумнівності, неоднозначності розгадок, а подекуди й недоведеності вироків.
Історії тут на різний смак. Є давній фаворит письменника — Самійло Немирич із карколомними нахабними кримінальними пригодами, не позбавленими алюзій на сучасне криміналізоване українське суспільство. І є підпільник-націоналіст, який у дні німецької окупації Галичини вирішує спровокувати хвилю нацистського терору проти українців, щоб змусити останніх почати справжній опір проти окупантів і «врівноважити» гріх дотеперішньої масової колаборації.
Ці сюжети об’єднано стилістичними та стилізаційними іграми. Стилізації здобувають несподіване та приємне продовження в оформленні книжки. Воно виконано в дусі доброї давньої традиції, коли кожна ілюстрація чітко зображала певний епізод тексту й містила репліку-цитату з нього: «З радіо зненацька залунало: «До вашої уваги Термінове Важливе Повідомлення». Самі ілюстрації при цьому залишаються не дуже реалістичними. Така деконструкція створює досить затишну атмосферу. Але головним «стрижнем» восьми з половиною «серій» є постать наратора, оповідача. Він повільний, задуманий, іронічний, ретельний, такий собі суддя, що сумнівається. Умовно кажучи — антипод судді Ворргрейва з «Десяти негренят» Агати Крісті.
«Коханці Юстиції», певно, не такі емоційно насичені, динамічні й драйвові, як «класичні» романи Юрія Андруховича. Але цю книжку абсолютно не назвеш невдалою чи провальною. Навпаки, вона цікава, концептуальна, спонукає до роздумів, спогадів і пошуків. Хтось із історичних постатей, героїв «Коханців Юстиції», поза сумнівами, надихне значну частину читачів щось пошукати, почитати, передивитися про той час і про тих людей. А ще — приємно, що письменник не спокусився на популярні останніми роками в літературі тенденції спрощення, сюжетності, сентиментальності, але дозволив собі писати по-своєму, складніше, веселіше, сконструйованіше. Не боячись, як багато інших, що українська література «...стає все кращою. Скоро її перестануть читати зовсім».
