Про передчуття війни

Тарас Федюк, як на мене, цілковито спростовує образ поета, який «не від світу цього». Утім, напевне, поки не покликала Муза... Муза — химерна істота: ревнива й іноді навіть мстива...

— Тарасе, знаю, ти любиш творчу самотину. Що вона шепотіла тобі? Де саме найкраще усамітнювалося-писалося?

— «Нашіптувалися» переважно новини. Утім, переважно — волали. Коли — після Майдану і початку агресії — остаточно з’ясувалося, що нікуди мене не беруть за віком і станом здоров’я, поїхав на південь, до Одеси, де на той час було гаряче. Маючи всі контактні телефони самооборони, був готовий до будь-чого і до своєї участі в будь-чому. Для себе вирішив, що так просто свою землю (а Одещина — моя земля, я тут народився) не віддам. Усамітнюватись вдавалося, а от писати — ні. Від початку Майдану і практично до сьогодні не пишеться. Планував за зиму «дотягти» на той час готовий рукопис нової книжки віршів «Халва», але навіть «дотягти» не вийшло. Тому «недотягнуті» вірші просто зняв. «Халва» вийшла у видавництві братів Капранових, і я мав змогу її представити на Форумі видавців, а потім і в Одесі. «Халва» — остання книжка із так званого «чорного» трикнижжя. Цю роботу я зробив.

— Чи дотримуєшся нині своєї життєвої настанови: робити те, що хочеш і не робити того, чого не хочеш?

— Аякже. Щоправда, життя складніше від будь-яких настанов, і робити те, що хочеш, а особливо не робити того, чого не бажаєш, не завжди випадає. Але максимально намагатися — треба. Варто уважно прислухатися до навколишнього світу і до себе і чинити так, як того просить душа, куди вона тебе «тягне». А душа краще від розуму знає, що тобі треба. Приказку «Бог дає людині не те, що вона просить, а те, що їй насправді треба» вважаю істинною і беззаперечною. Ну і не доведи Господь наступати на горло своїй пісні. Та й чужій так само.

— Як вважаєш: чи є твоє слово — зброєю?

— Не вважаю своє слово зброєю, слово взагалі нелетальна одиниця. Але слово є, безперечно, однією з дуже важливих складових життя і виживання будь-якого народу. Ми часто кажемо про те, що здали свій інформаційний простір агресорові. Але забуваємо про те, що наші владці послідовно нищили своїми залишковими принципами українське мистецтво та й гуманітарний простір загалом. Недарма саме сюди — у мову і культуру, в самоідентичність — ударили кремлівські федератори. Я колись пожартував: «Хто не годує своїх поетів — годуватиме чужу армію». Як і в кожному жарті, тут є щось від суворої правди життя.

— Основний підсумок від піввікового віршування?

— Гадаю, що всяке творче життя, та й життя загалом, закінчується крахом. Тобто: ти не зробив у своїх поетичних намаганнях усього, що хотів, тебе не задовольняє те, ЯК ти це зробив, зрештою, якби менше лінувався, міг би зробити більше. З іншого боку — інші сумніви: а чи здатен був зробити більше і краще, ніж зробив? Я цього дуже не люблю, та іноді доводиться перечитувати написане в попепедніх книжках. І те не так, і це можна було б краще, а цього і взагалі не варто було б... Тобто, можна багато говорити про підсумки, але основний підсумок — сумніви.

— Як захищаєшся від інформаційної війни?

— Та, либонь, як і всі: не заходжу на брехливі ресурси, вишуковую правду, зіставляючи різну інформацію про одну й ту ж подію. Ну і можу часом сам зробити якісь висновки і навіть щось спрогнозувати. І найголовніше — будь-які новини треба посилати «відлежуватися», бо часто-густо через кілька годин вони спростовуються. Але хоч якою важкою була б ситуація, переконаний в одному: ніхто крім нас не захистить, ніхто не приїде покращувати наше життя, ніхто інший, а лише ми можемо збудувати міцну, щасливу, демократичну державу. Як, зрештою, і зруйнувати її.

— Чи маєш друзів-поетів у Росії, чи контактуєш із ними?

— Друзів не маю, приятелів наразі теж. Мої останні менш-більш тривалі контакти з північним сусідом та його поетами датуються часами «перестройки». Після того — спорадично, на якихось фестивалях, ще десь. Але ці перетини важко назвати контактами. Хоча читаю і завжди намагаюсь читати хороших російських поетів, в Україні й поза нею сущих. Утім, не лише російських, звичайно.

— Якби міг звернутися до цілого російського народу, що сказав би?

— Я б сказав коротко: «Російський народе! Переклади російською мовою і щоденно читай книжку Павла Штепи «Московство».

— Хто з українських поетів, вважаєш, напророкував нинішню війну?

— Та передчуття війни давно висить у повітрі. Тому в багатьох поетів це передчуття матеріалізувалося у віршах. Нещодавно зустрічався з моїм другом, фронтменом групи «Калєкція», Геннадієм М’ясоєдовим. Він давно вже співає «Солдатську пісню» на мій вірш. Каже, що раніше пісня сприймалася «по приколу», а зараз слова «Під ногами голова в Чорне море відплива» звучать інакше зовсім. Нині він пише музику до ще одного давнішого мого вірша «Я поранений в снігах». А згадаємо хоча б назву давньої Жаданової книжки «Пісні війни і відбудови»... Не слухає країна своїх поетів! Вони не накаркали — вони попереджали. Або рядок із мого понад десятилітньої давнини вірша: «Полягла моя хунта, майори мої молоді»... Я тоді думав довго: звідки взялось слово «хунта»... Якось не дуже ліпилось воно до ситуації 2002-го року. Думав замінити, але щось примусило залишити. Так — за моїм тодішнім відчуттям — треба було. А тепер всі ми знаємо, звідки взялось це слово.

А оце нещодавно перечитував «Останню книжку» мого передчасно померлого друга і великого українського поета Бориса Нечерди, і здригнувся, натрапивши на рядки:

Музика. Тепер захлинувся: дольче!

Переключим на інший канал:

 є ж ще...

У док. фільмі Сокурова

 10 хвилин і довше

Скам’янів у недобрій задумі

 й мовчить Єльцин.

Ліпше вернімося до співу

 Паваротті. Чи ні?

То якого, держдумцю,

 рожна тобі й крику?..

Іще цілих три роки до твоєї Чечні

А ще бозна-скільки до мойого Криму.

— Дивовижно! Чи пишуться поезії «на злобу дня»? Чи є, на твою думку, рядки в інших авторів, які б влучно говорили про нинішній момент нашої історії?

— У дуже юному віці, якраз отих майже півстоліття тому, коли я був свято переконаний, що поет має писати — у прямому розумінні слова — для народу, в мене віршики «на злобу дня» траплялися. Зараз, коли функція поезії вбачається мені набагато складнішою, розмитішою, а головне — глибшою, таких віршів не пишу. Вони незрідка стають «на злобу дня» пізніше, набагато пізніше і не напряму. Тому говорити прямо про нинішній момент нашої історії — це безпосереднє завдання політиків, громадських діячів, публіцистів, незалежної преси. У літературі нинішній момент історії було описано або раніше, або буде осмислено і описано пізніше. Головне — щоб це було зроблено талановито.