Посмішка філософа

Три з половиною роки тому я написав статтю «Сяйво «Синопсиса» — огляд збірника історичної прози Петра Кралюка. Закінчувалася стаття такими словами: «Дуже хочеться поруч із «Синопсисом» побачити на полицях наших книгарень рівноцінний збірник іронічної прози Петра Кралюка. Текстів, створених протягом двох з половиною десятиліть, цілком вистачить на сімсотсторінковий том: «Попи марксистського приходу», «Фелісія», «Зона», «Полум’яне серце», «Римейк»... і зовсім новий роман, який міг би дати назву усьому збірнику, — «Фабрика(ція)».

Нині цей том — уже на полицях книгарень і на моєму робочому столі. Правда, він не зовсім такий, яким бачився три з половиною роки тому. Назву отримав не від «Фабрика(ції)», а від ще новішого твору Петра Кралюка — повісті «Каган і хохлята». На жаль, до збірки потрапили не всі з іронічних Кралюкових текстів, на що, зрештою, є вельми поважні причини. І зовсім трошки шкода, що основний тон обкладинки — серйозний, сіро-зелений, адже цьому тому так пасувало би щось легковажне, рожевеньке... із несподіваним відливом у шарлатне, а то й у коричневе. Але все то — дрібненькі естетські причіпки, які не затуляють головного — видання вдалося. 424 сторінки під добротною твердою палітуркою донесуть іронічну прозу Петра Кралюка до тих читачів, яким не трапилися свого часу збірки оповідань на газетному папері в одноколірних м’яких палітурках «Попи марксистського приходу» та «Апокриф». З висоти літ і товстих томів якось і не віриться, що були в Петра Кралюка такі несолідні на вигляд книжечки — і навіть молодіжна премія «Гранослов» за них. Але дуже добре, що кращі оповідання з тих книжечок нині перевидані в однотомнику іронічної прози П. Кралюка, адже спіраль історії знову заводить нас у ситуацію, чимось схожу на дев’яності роки. Особливо пожиточне і повчальне оповідання — «Гандзя люба», яке й відкриває збірник. Конгеніальна варіація на шевченківську тему «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями» — тільки на матеріалі повоєнної Волині. «Попи марксистського приходу» та «Катахрезис» — іронічні репортажі з філософських полів межі вісімдесятих та дев’яностих років двадцятого століття, коли філософи з політекономів намагалися осмислити криваві жорна ХХ століття, навішати на події того часу побільше вчених кучерявих означень. «Фінішний топінамбур» — печальна балада в прозі про те, що «носітєль русской культури» — це таки діагноз. «Політ над румовищем» — перетрактований в іронічний мінор та реалії кінця ХХ століття козацький міф України. Се ж либонь з цього оповідання виріс один із найбільш резонансних романів Петра Кралюка — «Римейк».

Іронія, гумор, навіть сарказм у прозових текстах більшого розміру — це не тоді, коли дотепні чи саркастичні окремі репліки чи навіть сцени. Це тоді, коли смішна сама сюжетна колізія. Іронічні повісті Петра Кралюка цілком відповідають цій вимозі. Сюжет «Фелісії» крутиться довкола Партії любителів котів та голови її секретаріату Славчика, в якого є кішка Фелісія, котра і є головною героїнею повісті про те, що в українські владні структури можна пробитися з наскільки завгодно абсурдними гаслами з «Хай живе усе живе!» включно. «Фабрика(ція)» — химерна екскурсія Закарпаттям, у якій до читача долучаються князь Федір Коріятович та Ілона Зріньї, Шандор Петефі та Олександр Пушкін, Олександр Духнович та Енді Ворхол... Нарешті, повість, що дала назву усьому збірникові. «Каган і хохлята». Вождь і очільник однієї із сусідніх країн — давно вже не жива людина, а ретельно відібрана та вимуштрувана група двійників — і комп’ютер, у який переписано з мозку давно вже покійного вождя інтелект...

До речі, про інтелект. Інтелект нації — надбання суспільне. От тільки останні події показують, що розподілений він якось дуже вже нерівномірно. Та й використовується не завжди оптимально. Як влучно зауважив у фейсбуку письменник Юрій Камаєв: «Українські інтелектуали традиційно прийшли на битву за українські душі з лонгрідами проти мемів і фотожаб». От тільки де українським інтелектуалам набрати українського текстового матеріалу на україномовні фотожаби та меми, якщо навіть люди, котрі вважають себе прапором інтелектуального резистансу, послуговуються цитатами то з Достоєвського, то з Булгакова, то з Татьяни Толстой, то з Дар’ї Донцової? Донором текстів для мемів та фотожаб якраз може стати іронічна українська література. Вона має давню і розлогу традицію — і цілком енергійне сьогодення. Один з яскравих та ефективних проявів цього сьогодення — нова книга Петра Кралюка.

Легка мудра посмішка філософа... Чи ж не її часом бракує сучасній українській книжності, щоб прокласти шлях до серця сучасної масової аудиторії?