Гармонія коренів і крони

Його присутність у сучасній українській літературі очевидна й переконлива. Книжки поезії, прози, есеїстики, які щороку виходять в українських видавництвах, переклади та колонки на популярних сайтах — усе це авторства Василя Махна. Цього року вийшов його роман «Вічний календар». Письменник уже майже два десятиліття живе у США. Він — «людина світу» й людина, вкорінена в українській землі. Гармонія «коренів і крони», якщо мовити відомою формулою.

«ПИСАННЯ Й ЧИТАННЯ ЧАСТО ПЕРЕТИНАЮТЬСЯ»

— Якою є роль читання, книжок у твоєму житті?

— Читання — це необхідність. Книжки оточували мене з дитинства, хоча в помешканнях багатьох своїх однокласників я помічав їхню відсутність й не розумів: як же можна без книжок? Досі бібліотеки чи приватні книгозбірні викликають непереборне бажання — якщо не все перечитати, що там бачиш, то принаймні погортати. Так склалося, що мої переїзди розполовинили не тільки міста й місця, а й мою приватну бібліотеку. Довелося в Нью-Йорку починати майже з нуля. Не зовсім уявляю собі письменника, який скаже, що книжки не відіграли в його житті чи для формування його письма посутньої ролі. До речі, пишучи роман «Вічний календар», довелося перечитати силу-силенну монографій, документів, дисертацій тощо різними мовами. Тому писання і читання часто перетинаються.

— «Вічний календар», як ти наголошуєш, — роман «без пафосу». Чому саме це для тебе є важливим?

— Мабуть, тому що пафос нічого не додає до розповіді — це перше. Друге — мені хотілося показати брутальність історичних періодів, у яких відбуваються події, живуть герої та змінюються покоління. Зрештою, я намагався комбінувати хронологію з міфологічністю, історичні події з придуманими додатковими сюжетними лініями, повторюваність людського життя з циклічністю часу і простору. Моє розуміння «без пафосу» полягає в художній правдивості й доцільності розказаного. Для мене важлива магія письма, його пружність і глибина. Отож, перефразовуючи Ґабріеля Ґарсія Маркеса, — писати, щоби розповісти про життя, а життя, як відомо, — це не пафос.

— Твій роман — літопис, хроніка, яка охоплює кілька століть, із певними моментами автобіографізму. Твої слова «я зробив літературою те, чого не було» стосуються «вигаданого» автобіографізму?

— До речі, «чистого» автобіографізму в романі небагато. Не хотілося зловживати. У зацитованому вислові я мав на увазі складену в єдиний вузол розповідь про місця і простори, які у такий спосіб ще не поєднувалися, коли Язловець, Бучач і Чортків сусідять із Стамбулом, Єрусалимом і Нью-Йорком. Текст, у якому діють десятки персонажів, а річка Джуринка, протікаючи з однієї епохи в іншу, не змінюючи ні кольору води, ні свого русла, залишається метафорою життя.

— Ти презентував свій роман у багатьох містах і містечках. Як сприймають тебе, зокрема земляки?

— Справді, у вересні, перед Форумом видавців, я проїхався з презентаціями місцями «малої батьківщини»: село Базар Чортківського району, Бучач, Чортків і Тернопіль. Мені було приємно, що роман викликав велике зацікавлення. Я розповів їм — місцевим — про відомі місця і знайомі топоніми, але іншою мовою, не тою, якою вони звикли послуговуватися на щодень. Це схоже на процес укладення календаря чи мапи зоряного неба, коли реальність парується з уявою. Ці зустрічі були зворушливими, передусім для мене. Не можу забути допитливих поглядів базарських школярів, вдумливих запитань у Чорткові та Бучачі й черги за автографами в Тернополі.

«ПРОЗА — АХІЛЛЕСОВА П’ЯТА НАШОЇ ЛІТЕРАТУРИ»

— Чого, на твою думку, досі бракує українській літературі, зокрема прозі?

— Чомусь проза — це ахіллесова п’ята нашої літератури. Хоч у класичній і сучасній українській літературі набереться кілька десятків добротних творів, та все ж українська проза, на жаль, програє порівняно з іншими літературами. Я не кажу про белетристику. Проза і белетристика, як на мене, різні вагові категорії. Наш національний прозовий досвід внаслідок різних причин чогось не виробив і чомусь затримався у розвитку. У чому причина? У поетичності мови? У специфіці національного мислення? У колоніальній залежності? Навіть у сучасному книжковому ринку України кількісно домінує перекладна проза. Чому? Скільки видається добрих романів українських письменників — два-три на рік? Ті, що про них можемо говорити, як кажуть, за гамбурзьким рахунком.

— Часто буваєш на рідній землі. Чи відчуваєш нині свою інакшість, приїжджаючи в Україну? Якщо так, то в чому саме?

— Ні, жодної інакшості я не відчуваю. Відчуваю, як інакшає Україна, як багато чого змінюється і як багато чого застигло й не рухається.

— Що допомогло тобі зберегти творчий потенціал поза межами україномовного простору, на новому ґрунті?

— Бажання писати й усвідомлення письма як процесу існування в цьому світі.

«Я — ПРЕДСТАВНИК УСЕ-ТАКИ ІНШОЇ ЛІТЕРАТУРИ»

— Наскільки ти відчуваєш себе вписаним у американський творчий контекст?

— Я щойно повернувся з Міжнародного поетичного фестивалю, влаштованого Прінстонським університетом й зорганізованого поетом Полом Малдуном. Було багато американських поетів, були й іноземні. Американський контекст, зокрема, для мене — це переклади англійською мовою, бо тоді можна вести безпосередній діалог. Для прикладу скажу, що, спілкуючись з багатьма американськими письменниками чи літературознавцями, я — представник усе-таки іншої літератури. Навіть англомовний Дерек Волкотт був для американців поетом із Тринідаду і Тобаґо.

— До слова, про фестивалі. Ти — учасник багатьох світових фестивалів. Який запам’ятався найбільше й чому?

— Запам’яталися особливо два фестивалі: в колумбійському місті Медельїн, бо довелося читати перед десятьма тисячами слухачів, а також фестиваль у Монголії, де читання відбувалося в пустелі Ґобі.

— Чи вплинула поезія Нью-Йоркської групи на твою творчість? Якщо так — хто найбільше?

— Я думаю, що ні. Впливали розмови з ними, зустрічі, особисті контакти й саме усвідомлення, що вони є поруч.

— Ти — мандрівник у житті й «мандрівник» жанрами. Як би сформулював різницю в роботі над есеями, прозою, поезією, перекладами?

— Колись мені видавалося, що писати одночасно вірші й прозу — неможливо, тобто їхня природа суперечитиме одне одному. Але через есеї я підійшов до прози. У кожного письменника ці переходи відбуваються вкрай індивідуально, тому єдиних рецептів немає. Поезія — це спалах, імпульс, блискавка, а проза натомість — тяжка праця будівничого, укладання каменю, шліфування, удекоровування стін і так — поки не збудуєш ціле місто і не заселиш його.

— Десь вичитала, що ти малюєш?

— Малював. Тепер, натрапляючи серед паперів на свої рисунки з 1980-х та 1990-х, бачу, попри їх недосконалість, те, що хвилювало, чим і ким захоплювався в молодості. Хоча часто, минаючи нью-йоркські крамниці, у яких продається художницький реманент, виникає спокуслива думка: а, може, увійти і щось придбати?

— Твої улюблені запахи, краєвиди, міста?

— Мені подобається мій маленький Чортків, старі вулички Белграда, люблю блукати Стамбулом, приємні для ока краєвиди Нью-Йорка з лініями ближніх і дальніх берегів. Назагал у будь-яких країнах та містах, в яких доводилося побувати, цікавить, насамперед, архітектура і посмак запаху чи то овочів на ринку, чи то пилюги, принесеної вітрами.