Естетичні засади етичних координат

Його книжки для дітей називаються симпатично і смачно: «Чудернаський Zоо», «Про жабку Гапку», «Засинає ліва ніжка», «Смик-Тиндик», «Фікулі», «Абетка», «Хвацькі вірші». Назви збірок «дорослої» поезії концептуальні: «Сповідуюсь, усе беру на себе...», «Шляхами Біблії пройшла моя душа», «На перетині форми і змісту».

 «ОПТИМАЛЬНО СТРУКТУРОВАНІ ВІРШІ ЗАКЛАДАЮТЬ В ЄСТВО ДИТИНИ УЯВЛЕННЯ І ПАМ’ЯТЬ ПРО МОЖЛИВУ Й ДОСЯЖНУ ГАРМОНІЮ СВІТУ І ВСЕСВІТУ»

— З чим пов’язуєте зміну амплуа, ставши «дитячим» поетом із «дорослого»?

— За самовідчуттям не можу назвати себе суто дитячим поетом. Прикро втрачати статус поета, сказати б, «дорослячого» (за висловом Івана Малковича). Та останнім часом саме у такій «дитячій» іпостасі мене переважно і сприймають. Певно, через більшу кількість гарно виданих книжок, доволі активну публікацію у дитячій періодиці, введення моїх віршиків до шкільних програм із рідної літератури тощо. Тобто фактично зміна амплуа все ж таки відбулася. Мабуть, це не найгірший сюжетний поворот у моєму житті.

Перші дитячі вірші написані завдяки появі онуки Мішелі. Ми повинні плекати у малечі свіжість сприйняття та переживань. Те саме і щодо віршів. Правда ж, бажано заохочувати в дітях інтерес до основних проблем буття — до сенсу життя, до його чудес та ускладнень, до любові, до меж чи безмежжя існування тощо? Це залишається актуальним і стосовно автора та його творів, тобто щодо самого мене і моїх віршів.

— Усе-таки, хто нині переважає: «дорослий» чи «дитячий»?

— Колись Януш Корчак зауважив, що найважливіше спілкування людини — це її розмови з дітьми. Вважаю, що мені пощастило у спілкуванні — і безпосередньо, і через вірші. Певен, що процес читання, зокрема поезії, важливіший багатьох ужиткових навичок та вмінь. Особливо, коли поезія життєствердна та усміхнена. Тож виходить, що кількісно «дитячий» поет переважає.

Мабуть, головні дитячі чесноти — наївність, щире невігластво та допитливість. Люблю віднаходити ці дитячі чесноти в собі. Сподіваюся, що вони відгукуються у моїх віршах, що саме вони стимулюють процес віршотворення.

Згадуваний вже Януш Корчак закликав радіти спілкуванню з дітьми, бо дитина — це свято, котре поки ще з тобою, бо невідомо, чи довго воно триватиме. Я радію, що й досі народжуються вірші для дітей, що вони поки ще з’являються на світ. Хоча й розумію: будь-коли ця радість, це свято, це щастя можуть вичерпатися.

— Література для дітей потребує особливої фантазії, вигадки. Де ви їх черпаєте?

— Людину з раннього дитинства формують, імовірніше, не моральні настанови щодо Добра та Зла, а те незбагненне, що ми називаємо Дивом. Іноді таку функцію виконують літературні фантазії та вигадки. Для мене самого народження більшості власних «дитячих» віршиків теж є дивом — адже вони виникають несподівано, без попереднього планування. Буває, такий «дивонароджений» витвір несподівано стає дивом і для читача. Тоді це щастя, подарунок долі.

А от до чого докладаю зусиль, то це естетична довершеність. Думаю, саме з естетичних засад починається формування етичних координат особистості. Не може йтися про мораль у недбало «зробленому» творі. Хай це не здається перебільшенням, але оптимально структуровані вірші закладають у єство дитини уявлення і пам’ять про можливу й досяжну гармонію світу і Всесвіту.

— Чи можете стверджувати, що пишете про те, про що свого часу самі хотіли би прочитати?

— Думаю, що ні. Тобто я не «пишу» про це. Можливо, самостійно воно і «пишеться» — незалежно від мене, задовольняючи якісь внутрішні задавнені потреби. Не варто забувати, що й саме дитинство — це часом «неволя». На кожному кроці — обмеження, заборони, правила. Шкільна програма, наприклад. Ось тепер і я— обов’язковий автор із підручника, і дітей змушують читати мої твори. Чи добре це? Не знаю.

«ПРЕЗУМПЦІЯ ПРАВЕДНОСТІ»

— Ви — чи не єдиний український поет, який так органічно поєднує у своїй творчості єврейські та українські мотиви. Кого могли б назвати з подібним досвідом?

— Доволі ризикована справа — розглядати суспільні, зокрема й культурні, літературні взаємини, в етнічних категоріях. Останнім часом з’явилося потужне висловлювання на «єврейську тему» (зокрема, Голокост) від Маріанни Кіяновської («Бабин Яр. Голосами»). Унікальну поетичну збірку удостоєно премії імені Шолом-Алейхема. Можна сказати, що тема Голокосту ввійшла до матриці людства. М. Кіяновська — багатогранний майстер. Як на мене, цей її, сказати б, «національноорієнтований» твір — хоча й важливий, але тільки епізод у біографії письменниці. Вона писатиме про інше й по-іншому.

У визначеному вами контексті, мабуть, можна було б назвати Мойсея Фішбейна. Окремі твори, із суголосними єврейськими та українськими мотивами, з’являються і з’являтимуться у різних авторів, але порівнювати їх — поза моїм бажанням. Надто різні ці персонажі за життєвим досвідом та родинними історіями, етнічною приналежністю, тривалістю та ступенем долучення до єврейських народних традицій, духовних практик тощо.

— Про що хотілося б написати, але досі не вдавалось, і чому?

— Великий український письменник Шолом-Алейхем говорив приблизно так: що довше живе незряча людина, то більше вона бачить. Останнім часом більше хочеться видавати вже написане, ніж писати щось новеньке. Нове, якщо воно сильно захоче, саме напишеться: розбудить уночі, не посоромиться. А от готові твори... На жаль, у нас дуже мляво функціонує інститут літературних агентів, практично не діє. Ми й досі пошановуємо жанр посмертних видань, жанр запізнілих відкриттів.

Усе частіше запитую себе: «Друже, чому ти прозу не пишеш?» Єврейська традиція базується на принципі «мі-кав зхут». Суть така: «Перш за все, думай про кожну людину, що вона добра і вчиняє правильно». Як на мене, це не просто презумпція невинуватості, а своєрідна «презумпція праведності». Я ще сподіваюся на прозу.

«НОМІНАНТИ ПРЕМІЇ ДЕМОНСТРУЮТЬ ПРИХИЛЬНІСТЬ ДО АНАЛІЗУ САМЕ ДУХОВНОЇ КОМПОНЕНТИ ЖИТТЯ»

— Ви — автор ініціативи із заснування літературної премії імені Шолом-Алейхема. У чому її особливість? Які перспективи?

— Премію було засновано 2009 року — до 150-річного ювілею всесвітньо відомого письменника, великого сина української землі (можемо відзначати рівно десять років від її заснування!).

Спочатку Премія існувала у трирічному циклі, а, згідно з Положенням, від 2017 року присуджується щорічно. Уже перший етап було відзначено високою конкуренцією авторів, творів і жанрів. Досить навести такі відомі прізвища, як Маріанна Кіяновська, Валерія Богуславська, Сергій Татчин, перекладач Віктор Шовкун, Сергій Черепанов, Михайло Юдовський, Ісаак Трахтенберг, Станіслав Бондаренко. Були представлені прозові та поетичні твори, художня документалістика та переклади.

На жаль, останнім часом культура ідеалів більш-менш активно змінюється на культуру способу життя. З приємністю та гордістю можна засвідчити, що номінанти Премії демонструють прихильність до аналізу саме духовної компоненти життя.

Нині минає 160 років, як народився Шолом-Алейхем. На жаль, за дивним збігом обставин, конкурсний відбір на звання лауреата Премії саме цього, ювілейного року, був позбавлений необхідної творчої напруги та змагальності переважно через вкрай незначну кількість претендентів та прикру відсутність по-справжньому видатних творів, гідних такої знаменної події. Та можна засвідчити, що в сучасній українській літературі відбувається невпинний процес якісного та кількісного збагачення, і майже щороку з’являються твори, варті щонайвищих відзнак.

Масштаб митця і особистості, доброта, правдивість та оптимізм творчості, постійна присутність його літературних героїв у загальнодержавному культурному контексті, а також незаперечна національно-об’єднувальна місія його творів — усе це робить Шолом-Алейхема унікальною постаттю для України і надає премії його імені особливої ваги.

Принагідно хочу нагадати, що висування творів на здобуття Премії 2020 року проводиться до 01 листопада 2019 року. За дорученням Комітету з премії імені Шолом-Алейхема запрошую авторів до участі в конкурсі та бажаю успіху!