Зовнішня політика Росії: самоствердження чи інструмент модернізації?
За десять років, що минули після фінансової кризи 1998 р., позиція Росії у світі значно посилилася. До середини 2000-х років сприятлива кон’юнктура на енергетичному ринку й розумна макроекономічна політика російського уряду створили Кремлю таку позицію в світовій розстановці сил, якої він не мав із середини 80-х. Росія скористалася цією позицією, аби знову заявити про себе на міжнародній арені як про велику державу — автономний центр сили та впливу. Амбіції її теперішніх лідерів вражають.
БАЧЕННЯ
Погляньмо на стратегію розвитку Росії до 2020 р., проголошену Путіним і Медведєвим. Насправді, це не стратегія, а радше розпливчатий нарис майбутнього. Згідно з ним, Росія має стати провідною світовою економікою (п’яте місце у світі з ВВП). Вона передбачає соціальну стійкість (більшість населення складає середній клас) і політичну стабільність (багатопартійна система, в якій влада належить правлячій партії плюс розвинуті інститути держави). Така Росія могла б нарешті модернізувати свої збройні сили та стати сучасною воєнною державою, здатною доставляти свої війська в будь-яку точку земної кулі. Вона також скористається своїм потенціалом «м’якого впливу»: російський світ стане привабливим, російське бачення — переконливим.
Ця Росія не лише ефективно захищатиме й просуватиме свої національні інтереси. Вона також нарівні конкуруватиме з Америкою, Європою та Китаєм. Вона буде наріжним каменем регіональної інтеграції у Євразії, глобальним «посередником» між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, християнським та ісламським світом. Вона буде інтелектуальним лідером XXI століття, породжуючи передові науково-технічні ідеї та «інтегрований», «універсальний» світогляд, який переможе ізоляціонізм та односторонній характер західних систем цінностей і модернізує незахідні.
РЕАЛЬНІСТЬ
Це бачення захоплює дух, особливо якщо порівняти його з сьогоднішньою реальністю. Сьогодні російська зовнішня політика не вирізняється стратегічним підходом. Вона має тактику, щонайбільше — прагматизм (модне нині слово).
Безумовно, Москва отримала вигоду з рекордно високих цін на нафту. Але навіть її вихвалювана «геоенергетична» політика в реальності є лише сумою своїх складових: Північний потік, Південний потік, Каспійський трубопровід, нафтопровід Східний Сибір — Тихий океан і так далі.
Політика Москви на міжнародному фронті ніколи такою мірою не зводилася до реакцій, попри нові можливості, що відкрилися, попри те, що вона відкрито критикує Захід, особливо Сполучені Штати. Якщо кремлівські інсайдери більше не приховують свого незадоволення діями Білого дому, то запропонувати власну програму дій вони, схоже, неспроможні. Коли вони роблять такі спроби — наприклад, пропонуючи включити питання про Зімбабве у порядок денний саміту «Великої вісімки» на Хоккайдо, це здається не більше, ніж реакцією на політику Заходу.
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА МЕНТАЛЬНА КАРТА
Розгляньмо спосіб мислення ключових акторів зовнішньої політики. Це химерне поєднання віри у традицію (класична силова політика у стилі Романових) із визнанням економічних реалій (глобалізація у стилі «Газпрому») і слабкістю до віртуальних, постмодерністських конструктів (завдяки політичним технократам на службі кремлівської адміністрації).
Розіб’ємо цю ментальну карту на окремі складові. Загалом і в цілому міжнародна спільнота веде боротьбу й суперництво, в якому кожна держава відстоює власні інтереси. Але це суперництво може переродитися у співпрацю, яка, у свою чергу, може впливати на результати. Це необов’язково гра з нульовою сумою, хоча, як правило, одна зі сторін отримує вигоду. У кожного питання є своя ціна. Будь-яка реакція має лишатися в рамках допустимого. Успіх виражається матеріально.
УРОКИ КРАХУ
Визначальною подією для нинішнього покоління російських лідерів став розпад Радянського Союзу. «Найбільша геополітична катастрофа», як його назвав Володимир Путін, дала більшості з них важливі уроки. По-перше, стійкість держави ґрунтується на конкурентноздатності економіки країни. Крах економіки призведе до руйнування держави, якими б великими й могутніми не були його збройні сили.
Економічна реформа — це перший крок до модернізації країни, однак успіх довгострокових реформ залежить від міри й ефективності політичного контролю. Модернізація, як правило, проходить у кілька етапів. Оскільки основою є економіка, перший етап полягає у створенні середнього класу, який буде наріжним каменем соціальної стабільності. Наступна стадія передбачає створення демократичної політичної системи. Питання в тому, коли і як правляча еліта вважатиме за доречне передати контроль представникам ширших прошарків суспільства.
Не відкидаючи демократію як таку, російські лідери заявляють, що країна має шукати власний шлях до демократії, не імітуючи інших моделей і не напрошуючись у підмайстри до чужих господарів. Сам термін «суверенна демократія» містить у собі декларацію рівності з цими західними господарями. Непрямо він також вказує на зразок для наслідування для Російської Федерації, адже, згідно з логікою кремлівських ідеологів, існує лише одна суверенна демократія — Сполучені Штати. Всі решта — або недемократичні, як Китай, або недостатньо суверенні, як країни Європейського Союзу.
Підводячи підсумки, сформулюємо фундаментальні зовнішньополітичні максими Кремля: Росію цікавить сама Росія, а не якась таємна імперія або абстрактні універсальні міркування. Росію цікавить бізнес: що добре для «Газпрому» — те добре для Росії. Росія нікому не дозволить втручатися у її внутрішні справи — суверенна демократія.
ВІДНОСИНИ З КРАЇНАМИ СНД
Однак через відсутність зовнішньополітичної стратегії важко говорити про пріоритети країни.
Російські лідери не втомлюються підкреслювати, що країни Співдружності незалежних держав (СНД) грають величезну роль в ієрархії інтересів Росії. Свій перший зарубіжний візит Дмитро Медведєв здійснив до Казахстану (дорогою до Китаю, що саме по собі наводить на роздуми). Та насправді ситуація набагато менш певна. Так звані «кольорові» революції в Україні, у Грузії та Киргизії змусили Росію переусвідомити свою політику відносно нових держав на околицях колишнього СРСР. Москва скасувала систему імперських преференцій у торгівлі газом, ліквідувавши останній релікт Радянського Союзу. Потім вона почала проводити відмінності між державами. Однак незабаром виявилося, що батіг діє краще, ніж пряник. Об’єктивно Росія явно домінує на просторі СНД. Але тут у неї немає впливу, не кажучи вже про лідерство. Її відносини з цілою низкою колишніх радянських республік напружені, а з деякими — серйозно зіпсовані. Ідеї про добросусідство, створення «платформи для інтеграції» залишилися в області добрих намірів.
«ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР» РОСІЇ
На початку 2000-х років Володимир Путін оголосив, що Росія зробила «європейський вибір». Відтоді відносини з Європейським Союзом явно стали більш прагматичними. Енергетичні ресурси — головне, що пов’язує дві сторони одну з однією. Росія постійно пропонує європейцям обмін активами, та Європа не поспішає скористатися цією пропозицією. Її зупиняє відсутність у Росії прозорості, як і нечіткість правил, якими керується її економіка. Москва відмовляється визнавати, що нестиковка між її кодексом поведінки й тим, як він застосовується, дійсно є великою перешкодою тіснішій співпраці, навіть на економічному рівні, між ЄС і Російською Федерацією.
Зіткнувшись із європейським скептицизмом, Москва почала вважати ЄС не ключовим у довгостроковому плані стратегічним партнером у справі пан-європейської інтеграції, а економічним і політичним конкурентом Російської Федерації. У результаті Росія, можливо, упускає можливість прискорення свого процесу модернізації та зміцнення геополітичної позиції.
США—РОСІЯ, ЗІПСОВАНІ ВІДНОСИНИ
Відтоді, як спроба президента Путіна піти на зближення зі Сполученими Штатами відразу після терактів 11 вересня 2001 р. зазнала невдачі, обидві країни втомилися одна від однoї.
Кремль вважає зовнішню політику США проблемою для Російської Федерації та загрозою глобальній безпеці. Воєнна політика Америки сприймається як цілковито антиросійська. Російські військові з легкістю публічно визнали США противником, від якого Росія має захищатися у воєнному й політичному сенсі, як за радянських часів. Ця ідея розповсюджується і в Росії, як засіб згуртування росіян довкола Кремля, і за її межами — як засіб примусу Вашингтона до того, щоб серйозно ставитися до занепокоєння Москви у сфері безпеки. Проте Москва навряд чи може дозволити собі ігнорувати можливі наслідки цієї провокаційної позиції: якби Росія виявилася залученою в гонку озброєнь, то це поклало б кінець двадцятирічним планам Кремля.
Хоча Москва є зацікавленим спостерігачем президентської кампанії у США, вона не має конкретних очікувань. Охолодження політичних відносин зі США та різними країнами ЄС вважається сьогодні природним наслідком посилення позицій Росії. Якщо вона й має якісь надії, то на економічних партнерів, які зміцнюють відносини з Росією заради особистої вигоди. Вони вважаються ціннішими партнерами, ніж уряди їхніх країн.
До закінчення президентського терміну Путіна Москва робила узгоджені спроби здійснення інформаційного та пропагандистського тиску на американські та європейські організації й еліти. Всі спроби конструктивної взаємодії з Америкою сприймаються як приречені на невдачу. Натомість піар- кампанії та пропаганда гарантують, що відносини Росії з провідною світовою державою не поліпшаться.
ВІДНОСИНИ НА АЗІАТСЬКОМУ ФРОНТІ
Якщо відносини з Європою й Америкою стагнують, то відносини з Китаєм, вочевидь, процвітають. Свій перший візит за межі СНД президент Медведєв здійснить до Пекіна.
Однак насправді зовнішня політика Росії відносно Китаю не вирізняється стратегічною послідовністю. Росія не має ілюзій відносно Китаю. Це велика держава зі зростаючими амбіціями. Але загалом і в цілому її влаштовує те, як Народна Республіка реалізовує свої інтереси. Тому Росія вважає за краще нічого не говорити про довгострокові перспективи своїх відносин із Китаєм. До задоволення додається невпевненість. Доводиться робити висновок, що майбутнє відносин залежить переважно від Пекіна. Москва чекатиме розвитку подій і, як зазвичай, реагуватиме.
Що стосується інших азіатських партнерів, то відносини з ними розвиваються повільніше, ніж із Китаєм. Відзначається певний прогрес в економічних відносинах із Японією. Проте зберігається політична патова ситуація через територіальну суперечку. Питання про використання відносин із Японією для прискорення розвитку Далекого Сходу й Сибіру навіть не піднімається.
Офіційно дружні відносини з Індією перебувають у стагнації, якщо не враховувати маломасштабної військово-технічної співпраці й дивного енергетичного проекту. Той факт, що економіка Індії бурхливо розвивається, майже не впливає на зовнішню політику Москви. Південна Корея, як і Японія, слабо залучена у проект модернізації російського Далекого Сходу.
ПОВЕРНЕННЯ НА БЛИЗЬКИЙ СХІД
Південний, мусульманський напрямок стає для російської зовнішньої політики все важливішим. Ведучи безперестанну війну з ісламістами, сепаратистами й терористами, Москва зуміла уникнути суперечок із ключовими мусульманськими країнами. Більш того — їй навіть вдалося укріпити відносини, і після десятирічної відсутності повернутися на Близький Схід.
Спокій Чечні, яким би відносним і незавершеним він не був, стабілізував ситуацію довкола південних кордонів Росії. У Центральній Азії та в регіоні Каспійського моря Росія налагодила відносини з новими державами. Водночас Росія і надалі схиляється до збереження статус-кво у тих країнах, режими яких стикаються з серйозними викликами. Скільки б Росія не критикувала позицію США щодо Ірану або роботу західних коаліцій в Афганістані, вона не має плану дій на випадок несподіваної зміни ситуації в цих державах.
Коротше кажучи, Росія, як і раніше, більш схильна критикувати пропозиції інших, аніж провести власну зовнішню політику. Питання зміни клімату, бідності та світових фінансів зберігають маргінальний статус у зовнішній політиці Росії, для якої пріоритетом лишаються інтереси самої російської держави.
Дмитро Медведєв став президентом країни, котра зміцнила свою позицію в світі. Але це не стало результатом успішної, активної зовнішньої політики. Третій президент Росії повинен буде вирішити для себе, що робити з зовнішньою політикою країни. Чи залишиться вона інструментом самоствердження Росії? Або ж стане ресурсом модернізації?
Дмитро ТРЕНІН — провідний науковий співробітник, заступник директора Московського центру Карнегі. Автор низки книг: «Розуміти Росію» (Getting Russia Right), (англ. мовою). «Інтеграція та ідентичність: Росія як новий Захід». Світова держава на мілині (Russland. Die gestrandete Weltmacht), (нім. мовою).
