Iнтеграція Росії в постімперію
Із фактичним закінченням президентських виборів у Росії 2012 (з моменту прийняття Володимиром Путіним рішення повернутися в свій колишній кабінет у Кремлі) настав час повернутися від персоналій до політики. Путін планує залишитися в Кремлі ще на два президентські терміни, тобто ще на 12 років, як це йому дозволяє нещодавно змінена Конституція. Тож тепер цілком ясно, хто стане наступним президентом Росії; але не настільки очевидно, чого ж саме він сподівається досягти.
Проте одне питання вже стоїть на першому місці порядку денного російської політики: євразійська інтеграція. На початку жовтня Путін написав газетну статтю, в якій, здається, проголошено його головну зовнішньополітичну мету: Євразійський союз колишніх радянських республік. Через два тижні, вже в Санкт-Петербурзі, він провів зустріч на рівні прем’єр-міністрів СНД. Восьмеро з них підписали угоду про встановлення зони вільної торгівлі між своїми країнами. 1 січня 2012 р. Білорусь, Казахстан і Росія, які зараз утворюють Митний союз, вступлять у єдиний економічний простір.
А Путін хоче ще більшого — «євразійського Шенгену» (вільного пересування людей в межах цих трьох країн за зразком Європейського союзу) до 2015 р., за яким має настати створення валютного союзу і, нарешті, повна економічна інтеграція. І справді, Путін хоче перебудувати стосунки Росії з колишніми радянськими республіками та створити не просто більший ринок, а, власне, економічно безпечний союз.
Не варто вважати, що цей проект можна так легко здійснити. Усі ці 20 років після розпаду Радянського Союзу велося чимало розмов про повторне об’єднання держав-наступниць. Нічого особливого з цього не вийшло — головним чином через небажання Росії фінансово підтримувати інші держави. Водночас для інших країн СНД головним пріоритетом була розбудова власної державності й незалежність від Росії. Проте обидва фактори зараз, можливо, змінюються, принаймні до певної міри.
Росія, яка понад півдесятка років тому різко обірвала енергетичні субсидії Україні, Білорусі, Молдові та іншим, тепер висловлює зацікавленість у підтримці декого зі своїх сусідів із труднощами — в обмін на їхні найбільш прибуткові активи. Під час світової кризи 2008—2009 рр. Москва почала зміцнювати своє економічне становище в регіоні й добиватися встановлення Митного союзу з Білоруссю і Казахстаном, навіть ризикуючи ускладнити власний вступ до Світової організації торгівлі.
Для партнерів Росії, в свою чергу, наявні форми інтеграції на кшталт Митного союзу і майбутнього єдиного економічного простору — це прагматичні рішення, які слугують їхнім інтересам. Росія здобула 25 млн. потенційних нових споживачів у Білорусі й Казахстані, разом узятих; у свою чергу, Білорусь і Казахстан розширили собі доступ до 140 млн. російського ринку.
Російський ринок приваблює й багатьох інших — від крихітного Киргизстану до великої України. У випадку останньої, перспективи тісніших зв’язків із ЄС останнім часом значно поблякнули як через внутрішні труднощі Євросоюзу, так і через політичне переслідування колишньої прем’єрки Юлії Тимошенко українською владою.
У своїй сенсаційній газетній статті Путін заперечив, що його нові інтеграційні плани мають на меті відродити Радянський Союз, тільки під іншою назвою. Це звучить цілком імовірно через три основні причини: імперський натиск Росії повністю видихнувся, вона не хоче платити за рахунками інших країн, а нові держави не бажають віддавати надто багато суверенітету колишньому гегемонові.
Відповідно, Росія чітко визначила умови своєї фінансової допомоги Білорусі та тиснула на керівництво останньої, щоб російський бізнес міг отримати доступ до білоруської економіки. Але, попри всю свою зацікавленість у російському ринкові, ні Білорусь, ні Казахстан не поступилися бажанню Росії й не визнали незалежність бунтівних Абхазії та Південної Осетії від Грузії.
Путін амбітний, але водночас і обережний. Очевидно, він розуміє, що спрацювати може лише взаємний економічний інтерес. Створення нової Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) або нового Варшавського договору настільки ж неможливе, як і створення Радянського Союзу за нинішніх умов. Якщо в євразійської економічної інтеграції є шанс, вона мусить проходити іншим шляхом.
Якщо всі сторони приєднаються на добровільних засадах і будуть рухатися далі поступово, крок за кроком, як у випадку створення ЄС або Північноамериканської угоди про зону вільної торгівлі, то євразійська інтеграція піде на користь усім членам проекту. Замість поводитися як імперія, що хоче нишком винайти себе заново, Росія має нагоду стати регіональним лідером. Але процес євразійської інтеграції не буде успішним, якщо партнери Росії розглядатимуть її як спробу Москви забезпечити політичне домінування.
Все це має геополітичні наслідки. У Східній Європі Росія неприховано втягує Білорусь у свою орбіту і змагається з ЄС за майбутню економічну орієнтацію України. А в Середній Азії, встановивши міцні економічні зв’язки з Казахстаном, вона тепер виходить на Киргизстан, тобто активніше змагається з іншим сусідом — Китаєм. Замість вибирати між Брюсселем і Пекіном, Москва нині намагається перетворити постімперський регіон у спільноту. А на більш віддалену перспективу Путін планує тісні економічні зв’язки між своїм Євразійським союзом і ЄС і називає це «Велика Європа».
На Заході найбільше запам’яталося висловлювання Путіна про розпад Радянського Союзу як про «найбільшу катастрофу ХХ століття». Але в інших коментарях Путіна, менше відомих західним читачам, радянська система називається «нежиттєздатною». За його безжальним висловлюванням, ті, хто прагне повернення СРСР, «не мають мізків».
Через 20 років після втрати імперії ХХ сторіччя Росія готова йти на нову інтеграцію з колишніми домініонами. Це не звучить як погроза іншим; навпаки, економічна інтеграція покаже, що Росія знає про світ після 1991 року й наскільки сучаснішою стала в результаті цього.
Дмитро ТРЕНІН — директор Московського центру Карнегі. Остання книга — «Постимперия: евразийская история».
