«Катастрофічна втрата – і для близьких, і для науки»

Двадцять восьмого березня ми втратили визначного дослідника, доктора історичних наук,  керівника Центру досліджень історико-культурної спадщини України, заслуженого працівника культури України, невтомного автора й активного прихильника книжкових проєктів «Дня», нашого надійного друга Сергія Кота. Щоб переконатися в плідності його роботи, достатньо зайти у його профіль на сайті нашої газети

Окрім вагомих наукових здобутків Сергія Івановича у сфері реституції культурних цінностей, не можна не згадати ще й про те, що саме він першим відкрив для українців спадщину Ланселота Лоутона, чесного, безстрашного британського журналіста, який ще 1935 року, до початку Другої світової війни, заявив: без вільної України не буде миру в Європі. І виявився пророком. Стаття Сергія Івановича про Лоутона вміщена в книзі Бібліотеки газети «День» «Сила м’якого знака, або Повернення Руської Правди» – це незабутня заслуга визначного українського історика. Адже доти про Ланселота Лоутона в нашій країні, крім фахівців, мало хто знав.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Про інші аспекти діяльності Сергія Івановича та масштаб втрати, якої зазнала Україна, розповіли його колеги і друзі.

«З ЙОГО ВТРАТОЮ МИ ОПИНИЛИСЯ ПЕРЕД ПРОВАЛЛЯМ…»

Геннадій БОРЯК, доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії України НАНУ:

– Це катастрофічна втрата. Це був мій дуже близький товариш. Надзвичайно світла, тепла людина, дуже щира, яка завжди була безвідмовною. Він абсолютно щиро завжди робив усе, з приводу чого до нього б не зверталися колеги. Це дуже тяжка втрата для близьких, друзів, колег.

А якщо говорити про науку, про ті кілька напрямів, які він очолював, то це просто катастрофа, навіть провалля, перед яким ми опинилися, оскільки його просто нема кому заступити. Він уже багато років очолював напрямок, пов’язаний із опрацюванням зводу пам’яток історії та культури України, дуже вдало координував цю роботу по всій Україні, мав прекрасні стосунки з колегами в регіонах. Він вважав справою честі завершити київський том. Бо з Києвом було найбільше проблем – Київ, очевидно, «найбідніше» місто в Україні, воно ніяк не могло спромогтися продовжити видання після першого тому зводу. Та він зміг це пробити ціною неймовірних зусиль. Я не бачив ще живої книги, але він мені потелефонував напередодні війни і сказав, що вже має книжку і подарував її директору, це була велика радість. Він планував провести презентацію, ми домовилися на 12 березня, та потім почалася війна. А тепер Сергія не стало.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

А другий напрямок – це взагалі повна катастрофа, це буде стагнація, поки виростуть люди, які зможуть осягнути те, що зробив Сергій. Він захистив минулого року докторську дисертацію «Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – поч. ХХІ ст.)». зробив колосальну роботу стосовно історії ї реституційної політики в Україні, історії переміщення культурних цінностей. Це та проблема, якою він займався все життя, яка його захоплювала. І те, що він зробив у цій царині, – з його відходом сталася просто непоправна втрата, його дійсно нема ким заступити. Але він устиг, повторюся, захистити дисертацію, зробити книжку під тисячу чи й не більше сторінок, вона оприлюднена на нашому сайті, вона доступна, і думаю, що з часом усе-таки з’являться якісь учні, котрі зможуть продовжити його справу.

На жаль, через війну ми не можемо навіть попрощатися з Сергієм, бо ховають його на Хмельниччині, де він перебував останнім часом. Уже після війни ми відвідаємо його могилу, вклонимося, а зараз залишається піти в церкву, поставити свічку і помолитися за його душу.

«БАЧАЧИ НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ, ВІН НЕ ДІЯВ ЕМОЦІЙНО, А РОБИВ НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ»

Богдан ЧЕРВАК, голова Організації українських націоналістів:

– Це втрата для всієї нашої організації. Сергій Кот вступив в Організацію Українських Націоналістів одразу після того, як у 1992 році вона легалізувала свою діяльність у незалежній Україні, зокрема коли в Україну прибув останній президент УНР у вигнанні Микола Плав’юк, він також очолював ОУН. Я знав Сергія вже понад 20 років як людину, яка докладала величезних зусиль для розбудови нашої організації, а головне як історика, який відновлював історичну справедливість стосовно багатьох етапів національно-визвольної боротьби.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Сергій дуже багато доклався для відновлення історичної пам’яті українських жертв Бабиного Яру. У кожного історика є якась тема,яку він найбільше досліджує, через яку переживає, яка йому болить – такою для Сергія була тема українських жертв Бабиного Яру. Він дуже переживав через несправедливість стосовно оцінки цих подій з боку антиукраїнських сил, тих, які намагалися дискредитувати українські жертви Бабиного Яру. Але він не діяв емоційно, він сідав за стіл, писав наукові статті, робив наукові дослідження, у результаті яких з’являлися нові факти, що їх уже сьогодні спростувати неможливо. Зокрема це стосується загибелі визначної діячки ОУН Олени Теліги та її соратників у Бабиному Яру. До речі, Сергій був одним із тих, який доклався до вшанування пам’яті Олени Теліги в Бабиному яру, – у встановленні 1992 року дерев’яного ще тоді пам’ятного хреста також є його заслуга.

Він дуже добре знав період німецької окупації Києва в 1941-1943 роках. Здається, в Україні я більше не знаю дослідників-істориків, які б так добре володіли цієї темою. Власне, його статті про Буковинський курінь, про Українську національну раду, полковника Андрія Мельника є фундаментальними дослідженнями періоду окупації німцями Києва.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Я зустрічався із Сергієм напередодні війни. Ми видали спецвипуск газети «Українське слово» (на 24 сторінках) – вона була повністю присвячена Бабиному Чру, там було дуже багато матеріалів Сергія. Він прийшов поділитися цією радістю, ми розмовляли про те, як будемо поширювати цю газету, як робитимемо спецвипуск якоюсь брошурою. Він наводив тоді паралелі між німецькою окупацією і можливою московською. Сергій відчував, що буде війна і вважав, що треба до неї готуватися, аналізував процеси як історик. Але в ім’я правди треба сказати, що ми не сподівалися, що це буде така масштабна і жорстока війна, й паралелі, які зараз проводяться між фашистською Німеччиною і Московською імперією, абсолютно виправдані і доцільні з погляду історії.

Сергій був головою правління Фундації імені Ольжича – громадської установи, яка є складовою частиною нашої організації, що займалася безпосередньо дослідженням життя і діяльності Олега Ольжича. Сергій і на цій ниві дуже багато зробив. Ми видали за його сприяння багато публікацій, присвячених Ольжичу. До речі, ми вдячні «Дню» за те, що видали окрему книжечку, присвячену Олегу Ольжичу, у серії «Бронебійна публіцистика», передмову до якої якраз писав Сергій Кот. Сьогодні можна з упевненістю говорити, що дослідницький внесок Сергія у популяризацію постаті Ольжича є великим і беззаперечним.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА

Тяжко зараз мені згадувати про це все, не віриться, що вже Сергія немає. Але будемо згадувати про нього. Скільки ми згадуємо про людину, стільки ця людина живе в нашій пам’яті і присутня в нашому сучасному житті.

«ШИРОКОЇ ДУШІ ЛЮДИНА І ВИСОКОГО КЛАСУ ФАХІВЕЦЬ»

Тетяна ЄВСЄЄВА, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ:

– Добре пригадую нашу співпрацю 2019 року, ми готували з академічними інститутами: Інститутом історії, відділенням релігієзнавства Інституту філософії, богословською академією – з нагоди отримання томосу про автокефалію Української православної церкви великий проєкт, цілий рік конференцій, і буквально в перші дні я запросила Сергія Івановича до співпраці, він виступав у моїй секції, у мене на ютубі навіть є цей запис (https://www.youtube.com/watch?v=M9qwYZsVQpw і https://www.youtube.com/watch?v=xCjXgsV49Hg ). Він очолював в Інституті історії сектор дослідження пам’яткознавства і тривалий час працював у комісії, яка повертала державні пам’ятки, які були в російських архівах. У процесі підготовок цих конференцій виникала маса питань по конфіскації церковних цінностей у 1920-ті роки, це предмет моїх досліджень, а він досліджував і пізніший період. До Сергія Івановича можна було завжди звернутися за консультацією, це була дуже доброзичлива, привітна, широкої душі людина, яка завжди була готова підставити плече, допомогти, пояснити, які б у нього власні складнощі чи прикрощі в житті не траплялися. Він був дуже комунікабельною і дуже світлою людиною.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Крім того, це був дуже високого класу фахівець. Наскільки я пам’ятаю, він брав участь у поверненні фресок Михайлівського монастиря, активно працював по архівах, написав же останню велику монографію, примірник мені навіть відклав, але за цими карантинами так ми і не побачилися. Шкода, бо це був би ще й авторський автограф, це така особлива історія... Ну і за результатами згаданої конференції ми підготували збірник, до якого пан Сергій написав велику статтю.

Зрозуміло, що були плани, була б ще незамінна співпраця, консультації і можливо ще ряд якихось конференцій, які можна було б зробити суто в науковому сенсі.

Ну і зараз, коли триває війна, наш голос міг би бути почутий серед цього російського купленого мотлоху, були б можливості робити з ним масу хороших проєктів, щоб нас просто почули і побачили.

Це втрата для всіх нас, тих, хто його знав, суто в людському плані, і так само в науковому – йому навіть не виповнилося 63 років, для гуманітарія якраз найближчі 5-10 років – це час той весь досвід, усі можливості і знання тільки вкладати в нові хороші книжки, в переосмислення…

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Не так давно Сергій Іванович написав серію статей про повернення Лаврських цінностей для «Дня», у нього були серйозні плани на те, щоб знову якимось чином ставити питання перед державою про повернення українських культурних цінностей, розкиданих по Росії. Що для цього потрібна серйозна урядова підтримка, постійна організація, яка б цим займалася. Тобто в людини, крім суто наукових досліджень, була ще маса практичних, важливих на державному рівні планів. Він не просто обговорював це з фахівцями й однодумцями, але й робив, очевидно, практичні кроки. Людина була в науці, в дії, в реальному поверненні культурних пам’яток до України…

Ця втрата в мене досі не вкладається в голові… Я досі не розумію, що не побачу його більше на вченій раді…

«АКТИВНИЙ БОЄЦЬ З РОСІЙСЬКОЮ НАВАЛОЮ НА ФРОНТІ РЕСТИТУЦІЇ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ»

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України:

– Війна з Росією приносить не тільки бойові втрати. Поруч з бійцями у засвіти йдуть і ті, хто не стоїть зі зброєю на фронті. Але вони так само є учасниками боротьби з агресором. Зброя їхня – не вогнепальна, а інтелектуальна. Ця зброя вражає ворога не менше, а іноді можна сказати – навіть влучніше, ніж стінгер чи джавелін.

Усе це повною мірою стосується відомого історика та пам’яткознавця, палкого захисника української культурної спадщини Сергія Кота. Його наукові інтереси, як і в більшості справжніх істориків, були різнобічними. Але стрижень його творчості впродовж багатьох років полягав у дослідженні долі українських культурних скарбів, свого часу вивезених (пограбованих) різними загарбниками. Вивчення проблем захисту культурної спадщини закономірно переросло у занурення в складну і заплутану тему реституції історичної спадщини України, що опинилася за її межами.

Проте Сергій Кот не був суто академічним дослідником, хоча став глибоким науковцем. Значну частину часу він віддавав громадській і державній роботі, суттю якої було організація фізичного повернення історико-культурних цінностей, підготовка вагомих аргументів для правового доведення незаконності вивезення їх з України, отже – наступного передавання державі-власниці. Сергій Кот працював у кількох радах та експертних комісіях при Міністерстві культури України, став одним з авторів Закону України про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, консультував Верховну Раду, Міністерство культури, активно працював у Національній спілці краєзнавців України. Окрім того, з 2012 р. був Головою правління Фундації імені Олега Ольжича – відомої громадської інституції, створеної в діаспорі.

Головне спрямування наукової та громадської діяльності Сергія Кота полягало в повсякденній боротьбі за повернення українських культурних цінностей. Вона точилася на двох основних фронтах: реституція національних скарбів, вивезених під час Другої світової війни до Німеччини, та повернення української культурної спадщини, загарбаної Росією. Не можна не згадати його успішну діяльність стосовно повернення історичних фресок Михайлівського Золотоверхого собору у Києві. На жаль, у роботі з реституції такі успіхи – скоріше виняток, ніж правило, тому і заслуга Сергія Кота є надзвичайно великою. На його рахунку також віднайдення та повернення з Росії частини архіву й художньої колекції Олександра Довженка.

Історик та громадський діяч був сповнений творчих планів. Тільки минулого року він випустив монографію «Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України», успішно захистив докторську дисертацію. На жаль, раптова смерть не дозволила надалі здійснити їх.

Ми зазнали непоправної втрати. З життя пішов активний боєць з російською навалою на фронті реституції культурних цінностей.

Вічна і світла пам’ять Сергію Івановичу. Глибоке співчуття всім, хто зараз переживає цю величезну втрату.

ПАМ’ЯТІ  СЕРГІЯ КОТА

Війна з Росією приносить не тільки бойові втрати. Поруч з бійцями у засвіти йдуть і ті, хто не стоїть зі зброєю на фронті. Але вони так само є учасниками боротьби з агресором. Зброя їхня – не вогнепальна, а інтелектуальна. Ця зброя вражає ворога не менше, а іноді можна сказати – навіть влучніше, ніж стінгер чи джавелін.

Усе це повною мірою стосується відомого історика та пам’яткознавця, палкого захисника української культурної спадщини Сергія Кота. Його наукові інтереси, як і в більшості справжніх істориків, були різнобічними. Але стрижень його творчості впродовж багатьох років полягав у дослідженні долі українських культурних скарбів, свого часу вивезених (пограбованих) різними загарбниками. Вивчення проблем захисту культурної спадщини закономірно переросло у занурення в складну і заплутану тему реституції історичної спадщини України, що опинилася за її межами.

Проте Сергій Кот не був суто академічним дослідником, хоча став глибоким науковцем. Значну частину часу він віддавав громадській і державній роботі, суттю якої було організація фізичного повернення історико-культурних цінностей, підготовка вагомих аргументів для правового доведення незаконності вивезення їх з України, отже – наступного передавання державі-власниці. Сергій Кот працював у кількох радах та експертних комісіях при Міністерстві культури України, став одним з авторів Закону України про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, консультував Верховну Раду, Міністерство культури, активно працював у Національній спілці краєзнавців України. Окрім того, з 2012 р. був Головою правління Фундації імені Олега Ольжича – відомої громадської інституції, створеної в діаспорі.

Головне спрямування наукової та громадської діяльності Сергія Кота полягало в повсякденній боротьбі за повернення українських культурних цінностей. Вона точилася на двох основних фронтах: реституція національних скарбів, вивезених під час Другої світової війни до Німеччини, то повернення української культурної спадщини, загарбаної Росією. Не можна не згадати його успішну діяльність стосовно повернення історичних фресок Михайлівського Золотоверхого собору у Києві. На жаль, у роботі з реституції такі успіхи – скоріше виняток, ніж правило, тому і заслуга Сергія Кота є надзвичайно великою. На його рахунку також віднайдення та повернення з Росії частини архіву й художньої колекції Олександра Довженка.

Історик та громадський діяч був сповнений творчих планів. Тільки минулого року він випустив монографію «Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України», успішно захистив докторську дисертацію. На жаль, раптова смерть не дозволила надалі здійснити їх.

Ми зазнали непоправної втрати. З життя пішов активний боєць з російською навалою на фронті реституції культурних цінностей.