Довге українське Різдво

Перебуваючи далеко у часі чи просторі від рідного дому дитинства, перед святами ми охоче повертаємося у спогади. І тоді звичні події й хатні традиції проступають яскравими емоціями й перевертають сприйняття життя теперішнього. Дідові приказки, татова молитва, димлений узвар і печена у печі шинка перестають бути просто елементами підготовки до свята, а стають важливим філософським осердям душі того, хто згадує.

З мудрих книжок, довгих розмов і неспішного споглядання переді мною постає портрет великої й цікавої країни. Повної екзотичних традицій, неймовірних історій, тисяч пісень і рецептів. Країни, що потонула в туманах і димі, приміряла на себе десятки кордонів, не раз скидала пута і постійно живила великим серцем свій народ, який лишився тут назавжди. Terra Incognita для метушливих Америк і Західної Європи, одна з тих дивних східних держав, головна колонія помираючих імперій, котрась із радянських республік. Країна довгої зими, козаків, Чорнобиля, боксерів і футболістів, країна війни з Росією і столиці у повному церков Києві.

Я люблю уявляти час, коли імла над нашими кордонами розсіється і світу відкриється Україна сильна і глибока, сучасна і давня, європейська й екзотична. Коли замість стереотипів у західній пресі й літературі з’являться захопливі репортажі й уважна аналітика. А поки, аби це сталося швидше, нам самим варто навчитися бачити потужні історичні сенси, щедру культурну спадщину й великий туристичний потенціал. Наприклад, любов до довгих зимових свят, що перетворює грудень і січень на нескінченний калейдоскоп смачних страв, сімейних візитів, колядок і подарунків.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Нова звичка святкувати два Різдва — 25 грудня і 7 січня — подвоює і без того насичений календар можливостей. Відтепер, вдосталь набувшись із родиною, можна ще й гайнути у котрийсь із куточків великої Батьківщини, щоб відчути, яке воно Різдво по-буковинськи, по-гуцульськи чи по-запорізьки, як святкують Василя на Київщині й що подають гостям у галицькому домі на Йордана. Наче яскраві орнаменти вишиванок, зимові традиції України різні й водночас спільні, як-от кутя й узвар на кожному столі. Десь кутю готують із пшениці, десь полюбляють рисову, засмачують її родзинками й горіхами або сушеними вишнями й медом, до узвару кладуть вуджені сливи й груші або тільки яблука й шипшину. Та хоч які б були відмінні інгредієнти, як би сперечалися господині сходу і заходу, півдня і півночі щодо обов’язкових страв і гастрономічних прикмет, уважний спостерігач побачить — Різдво головне в українському циклі зимових свят.

Якщо ви, як і я, хоч іноді трішки довіряєте інтернету, то він відразу дає відповідь, де святкувати Різдво і Старий Новий Рік спраглим до культурних вражень туристам — звичайно, у Карпатах. Сотні пропозицій, садиб і ресторанів традиційної гуцульської кухні наводять тисячі аргументів — за. Проте ми з Вами полюбляємо зазирнути «глибше» й зрозуміти, чому саме цей регіон України ідеальний для святкування довгого Різдва.

Можливо, справа в гостинності й кухні? Карпатські господині веселі й терплячі, вони можуть годинами бігати вгору-вниз (і тут я не про поверхи, а про реальні кількасот метрів гори) по настоянку на афинах чи гаряче ягідне вино, водночас варити духмяну грибну юшку, заправляти вудженими шкварками банош, чистити щойно пійману ґаздою форелю, сварити пса, що якимось дивом навчився лазити по деревах, пестити кота на ймення Бограч, розповідати історії про ведмедя, що інколи заходить у сад, і лагідно відповідати на не завжди доречні запитання гостей. Проте щось подібне вміють і в інших регіонах України, скажете Ви.

Тоді, можливо, це розвинена туристична інфраструктура Карпатського регіону? Лижні траси на кожен смак, чемний сніг, що лежить із жовтня по березень на височині, свіже повітря, зелені смереки й веселі санчата? Десятки великих і маленьких, професійних і аматорських музеїв, колиби з камінами й гарнезними фотогенічними коциками, музики у рестораціях і екзотичний карпатський діалект? Хто знає, чи цього досить, аби стати всеукраїнською столицею Коляди. Та серце підказує мені — має бути щось більше, вище, духовне.

Кілька років тому, мандруючи горами у зимовий час, я почула неймовірну історію, варту окремого фільму чи книжки. Тож уявіть, що поки читаєте її, перед вашими очима розгортаються засніжені пейзажі Ясіні — столиці Гуцульської України, частини ЗУНР, проголошеної тут Народною Радою буремного листопада 1918 року. Майже відразу, на початку січня 1919 року, в селище прибув каральний гарнізон угорського війська в кількості 608 осіб, аби заспокоїти місцеве населення і позбавити мрій про самостійність. Ясінчани не злякалися і під виглядом церковної коляди в присутності священника прийшли на залізничний вокзал, де перебували угорці, й роззброїли гарнізон. Лиш уявіть собі, вокзал гірського містечка, угорські вояки, що неспішно розговляються на станції, поки падає сніг, і, здається, в зимовому тумані навколо спить увесь світ. А в цей час десятки міцних легенів, одягнених у традиційні кептарі з бартками, спускаються з гір. Рідна норовлива земля надає їм сили, й колядуючи із трембітами, вони оточують вокзал. І так багато тих колядників, так голосно вони співають колядок, так моцно грають на трембітах, що й не зогледілись угорські війська, як їх оточили й взяли у полон, без бою — п’ять сотень муштрованих вояк взяли у полон славні гуцульські колядники.

Зовсім нещодавно у видавництві Discursus вийшла книга «Дідо Иванчік». Її наприкінці 1930-х років написав найславетніший гуцул у світі — Петро Шекерик-Доників, публіцист і збирач фольклору, який встиг перед сталінським арештом і висилкою до Сибіру (де слід його зникає) все ж завершити головний твір свого життя. З-поміж сотень цікавих етнографічних оповідей «Дідо Иванчік» детально зображує святкування зимових свят у горах. Карпатський світ сповнений магії: дівчата годують котів пирогами, а ті провіщають, котра швидше піде заміж; маржина (худоба) у ніч на Василя отримує дар мови й може поскаржитися чи похвалити своїх господарів перед Богом; і ще «вдосвіта на Василя отворяється небо. Казав дідо, що якби був хтось такии? щасливии?, щоб побачити це, і спромігся трьома словами попросити про те, чого и?ому прагнеться, то неодмінно отримав би це. Але казав дідо, що то так тяжко допантрувати, як цвіт папороті на Ивана Купала. (...) І ми обидва з дідом ходили вдосвіта на Василя виглядати, як отворятиметься небо» (Петро Шекерик-Доників, «Дідо Иванчік», с. 141). Якщо поглянути на цей світ наївно і поетично, то Карпати — найвищі гори України, тож люди, які мандрують їх вершинами в час довгих зимових свят, опиняються найближче до неба. І коли воно прочиняється, Богу краще чутно їхні мрії й сумніви. Гуцульська коляда зі століття в століття провіщає прихід Різдва, і допоки вона звучатиме, світло завжди перемагатиме темряву. Довге українське Різдво — традиція, якою варто насолоджуватися, вивчати й підтримувати, дивувати нею іноземних туристів і тлумачити глибини її сенсів рідним дітям. На щастя, коли готувався цей текст, у новинах з’явилося повідомлення: зовсім скоро Гуцульська коляда Верховинщини стане нематеріальним надбанням культурної спадщини ЮНЕСКО.