Мистецтво спротиву,
або Маловідомі факти про малярські рефлексії Григорія Смольського
«...Мистецтво справжнє — це ані «ізми» Парижа, Риму чи Берліна, не кубізм, не футуризм, ані експресіонізм. Це потреба душі висловитися, проявити свій внутрішній світ, який матеріалізується красками чи олівцем на площі у рямцях трьох головних проблєм малярських: лінії, форми і кольору», — так писав у передмові до каталогу львівської виставки «рисунку, акварелі, деревориту, темпери та олій» 1937 року один із її учасників — мистець Григорій Смольський (1893 — 1985).
Майбутній художник народився 2 грудня 1893 року в селі Підгірки на Станіславівщині. Навчання в гімназії у м. Калуші та мрії про вступ до львівського університету перервала Перша світова... Й коли врешті-решт молодий Григорій Смольський 1921 року приїжджає до Львова, то за плечима двадцятивосьмирічного юнака були австрійські офіцерські курси, військові дії на північно-італійському фронті та російський полон...
На той час, після бурхливих державотворчих подій Листопадового чину, у Львові вже утвердилась польська влада Пілсудського, яка «скасувала всі українські кафедри» і заборонила українцям вступ до університету.
На противагу цій дискримінаційній політиці було засновано підпільний (таємний) Український університет, ректором якого став В. Щурат. Саме до нього вступає Г. Смольський і впродовж п’яти років (до завершення діяльності ЛУУ) навчається на історичному факультеті.
Проте не лише історія стала предметом зацікавлень молодого адепта. Паралельно Г. Смольський, у 1921 — 1922 роках, студіює живопис у Львівській вільній академії мистецтв. А після знайомства з відомим художником Олексою Новаківським переходить на навчання до його майстерні-школи. Основним у школі Новаківського був рисунок: «Професор бере вугіль і рисує з боку цілу постать у правильних відношеннях... Усі слядять за кожним порухом руки професора, а він захоплений відступає взад, тупає палицею і переконливо навчає: «Так рисувати, щоб усі падали перед вами на коліна, щоб ціла Європа зігнулась перед вами... Не дешевий ефект світла і кольору, але природа має бути джерелом правдивих вартостей. Не мудруйте, не філософуйте, але працюйте тихо і скромно...», — згадує Смольський.
Оглядаючи роботи цього періоду діяльності молодого Г. Смольського, бачимо, що в колористичному вирішенні ранніх робіт художника відчувається певний вплив пензля О. Новаківського, проте також помітне становлення самобутньої живописної манери, що чітко простежується в творах «Мій батько» (1925), «Бойко з Підгірок» (1928), «Напровесні» (1932).
По завершенні навчання, 1931 року разом зі вчителем, Г. Смольський їде на три місяці до Італії, де відвідує Рим, Венецію, Флоренцію та Равенну, фіксуючи на полотнах невеликих форматів архітектуру та виднокраї цих міст.
Відчуваючи потребу в подальшому професійному вдосконаленні, Г. Смольський вирушає до Франції, в мистецьке середовище Парижа, де впродовж 1934 — 1935 років навчається в Академії Калароссі.
Повернувшись до Львова, мистець в травні 1937 року організовує групову виставку в Природничому музеї Наукового товариства імені Т. Шевченка, де ним було представлено 40 малюнків, виконаних в Парижі: «Бульвар Монпарнас», «Міст на Сені», «Нотр-Дам», «Гранд Палє» та інші.
...Прихід «золотого вересня», Друга світова та повернення радянського тоталітарного режиму негативно вплинули на творчість одного з яскравих українських художників міжвоєнного двадцятиріччя. Звинувачуваний партійним керівництвом, поряд з Р. Сельським, О. Шатківським, О. Кравченком, С. Гебус-Баранецькою, у «формалізмі» та «професійній відсталості», в творах якого «життя показується поверхово та ідейно роззброєно», лише 1958 року був прийнятий в члени СХ УРСР.
У той час, коли більшість художників, що були допущені до «спілчанського корита», увічнювали на багатометрових полотнах лики вождів, веселих трактористів і атлетів — сталеварів, життєрадісних доярок та свинарок із десятком вгодованих поросят, пожинаючи за своїх «казкових героїв» реально-казкові лаври і гонорари, улюбленими темами Григорія Смольського стали життя гуцулів та краєвиди Карпат. Художник відкрив для себе гуцульське село Космач, у якому бував на пленерах ще учнем школи О. Новаківського.
Легенди про Олексу Довбуша і його скарби, сховані в довколишніх горах та печерах, живі віковічні звичаї та обряди, мальовничі краєвиди карпатського простору, яскраво-помаранчеві та кармінно-червоні барви місцевих народних строїв та головних уборів — «Гуцульське весілля — Довбуша вітають» (1956), «Наречена. Княгиня» (1957), «Ранок. Космач» (1960), «Гуцулка. Бабуся» (1962), «Опришки в горах» (1965), «Мій Космач» (1967), «Ріка Пістинька в Облазі» (1968), «Весільні старости» (1972), «Хризантеми» (1972) — усе це стало паралельною реальністю до радянської дійсності, в якій прожив художник другу половину свого життя.
