Як захистити інформаційний простір?

Цього тижня міністр інформаційної політики Юрій Стець представив Комітету Верховної Ради з питань свободи слова оновлені положення про Мінінформ. Уже минув тиждень після неоднозначного голосування за Кабмін, у список якого був включений і пан Стець — міністр без міністерства («День» писав про це у «Прес-клубі» за 5 листопада цього року). Мінінформу все ще немає, гострі дискусії щодо положень тривають, хоча їх оновлений варіант уже більш демократичний, ніж попередній. Одне із основних завдань міністерства формулюють як захист інформаційних прав громадян на територіях, де введено воєнний стан, на тимчасово окупованих територіях, в зоні проведення АТО, на звільнених територіях. Фактично експерти називають це контрпропагандою у хорошому сенсі слова, яка уже давно була потрібна — особливо, для цих територій.

Про перші кроки міністра без міністерства, який за тиждень встиг злітати в Слов’янськ, Краматорськ та Дебальцево, проаналізувати «білі плями» покриття наших медіа на звільнених територіях та розробити дорожню карту співпраці з концерном РРТ, «День» поспілкувався із Юрієм СТЕЦЕМ.

— Якими ви бачите роль і завдання Мінінформу?

— Міністерство інформаційної політики створюється тільки на час військової агресії, того, що відбувається на сході України. Конкретно — на час АТО або військового стану. Після закінчення військових дій у цьому міністерстві немає жодного сенсу, і його не існуватиме.

Є три напрямки, які напрацьовуватимуть департаменти Мінінформу. По-перше, за 23 роки незалежності України так і не було створено стратегії інформаційної політики та концепція інформаційної безпеки. Її створення має стати першочерговим завданням. Я розраховую, що ми зможемо це зробити впродовж двох місяців, залучивши до обговорення зокрема і медіа-юристів. Робота другого департаменту — протистояти агресивній інформаційній політиці Росії на тимчасово окупованих українських територіях, а також просування проукраїнської позиції в Європі та світі. Третій департамент має налагодити внутрішню комунікацію між органами виконавчої влади. І це ніяк не стосується ЗМІ чи окремих журналістів. Мова про те, щоб органи виконавчої влади несли єдиний месидж, а не розгалужені думки з приводу того, що відбувається в країні. Півроку журналісти критикують, що немає єдиної позиції країни, є розрізнені заяви різних міністерств, що мають протиріччя навіть іноді. Потрібно це напрацьовувати.

Жодного пункту, який би прописував втручання у роботу в ЗМІ всередині країни у положеннях міністерства не буде і бути не може. Навіть координації не буде, адже більшість ЗМІ у нас — це приватні структури і втручання у їх діяльність було б тиском або цензурою.

— Журналісти висловлювали стурбованість із приводу пілотного проекту положень Мінінформу, який було напрацьовано ще у 2007—2009 роках, і який ви представили в Українському кризовому медіа-центрі...

 — Ми провели обговорення з відомими медіа-юристами: все, що було запропоновано — внесено в документ, все що запропоновано вилучити — вилучено. Я розумію острахи, що це може стати міністерством цензури. Запобігання цьому єдине — вилучення всіх положень, що так чи інакше можуть до цього спричинити, і виставлення запобіжників — це вже є у перероблених положеннях Мінінформу. У мене є домовленість із тими медіа-юристами, які розробляли положення, і журналістами, які тепер стали депутатами, що якщо раптом вони бачать тиск міністерства на приватні ЗМІ, вони публічно про це заявляють, і я одразу ж подаю у відставку. Зокрема я це проговорював із Мустафою Найємом, Сергієм Лещенко, Зурабом Аласанією. Я наголошував, що положення буде внесено в Кабмін тільки після обговорень. Критикувати огульно, коли ще немає результатів — це «шукати чорну кішку в темній кімнаті». Те саме відбувалося, коли я створив Управління інформаційної безпеки Нацгвардії. Були закиди дерибану державних коштів, посад і все решта, але через два місяці ті ж люди, які критикували, сказали: «Добре, що з’явився орган, який займається інформаційною політикою». Робити це на рівні Нацгвардії було неможливим, тому що достукатися до інших органів виконавчої влади було неможливо — не було повноважень. Ми живемо в парламентсько-президентській республіці, і основною виконавчою владою в країні є Кабмін. Якщо немає відносин по горизонталі, у тебе немає можливості проводити рішення, ні спілкуватися з Міноборони, МЗС чи МВС.

— На якому етапі створення міністерства, скільки всього людей там працюватиме?

— Приблизно 20—30 людей працюватиме у міністерстві. В реалі це не більше чотирьох млн. грн. на рік. Це витрати, які не можна перенести на донорів або меценатів — штатна зарплата. Всі інші кошти залучатимуться так само, як і для Управління інформаційної безпеки Нацгвардії — виключно від людей, які розуміють, що треба сприяти інформаційній безпеці країни. Наше завдання — пропонувати механізми дій. Мова не йде про дерибан грошей. Буде паралельний фонд із залученням грантів, який витрачатиметься на виробництво продукції.

— Як реально здійснюватиметься контрпропагандистська работа в інформаційному просторі Криму і окупованих територій Донбасу?

— Гадаю, міністерство більшою частиною знаходитиметься біля Краматорська, Констянтинівки і Дебальцевого. Проїхавши не раз цей периметр протистояння, можу зазначити, що там розповсюджуються сигнали телеканалів і радіостанцій так званих ДНР і ЛНР і абсолютно немає сигналів наших теле- і радіоканалів. Або, якщо вони є, то надто слабкі. По факту це створює настрої, які ми там спостерігаємо. На територіях, які вже звільнено, вчителі називають нас хунтою. Ми або це змінимо, або будемо втрачати регіон за регіоном. Ми або займатимемося справами, або популізмом. Зробити сигнали наших каналів сильнішими реально, тільки треба мати для цього повноваження, мати можливість спілкуватися на рівні органів виконавчої влади з тими чи іншими органами влади, які мали б допомагати в цьому. Я це робив, використовуючи свої особисті зв’язки з менеджерами телеканалів, просячи зняти передавачі сигналу з одного регіону і поставити в інший, де нині звільнюються території. Я говорив про це з Вікторією Сюмар, у якої є досвід праці в структурі РНБО. Реалізація проекту потужного передавача в Херсонській області — це можливість зокрема мовити на частину Криму і навіть Ростовської області. Але для того, щоб це втілити, потрібен також і певний статус. Без цього розхитати систему неможливо. Також в планах розробка іномовлення на зразок Бі-Бі-Сі, яке б якісно доносило месиджі на Захід.

— Раніше ви заявляли, що зустрілися з послами європейських країн в режимі off-records щодо донесення позицій офіційного Києва з приводу Мінінформу поза межами країни. Як відреагували посли? Адже низка міжнародних медіа-організацій виступила з критикою...

— Жодної негативної заяви від послів не було. Вони, на відміну від інших організацій, мають виважену позицію. У нас є домовленість про те, що ми проговоримо всі дії, концепцію, «дорожню карту» і положення цього міністерства, і після того вони висловлять свою точку зору. Вони готові на конструктивну співпрацю і допомогу.

— Антон Геращенко, прописуючи своє бачення концепції Мінінформу, написав такий пункт: «Боротьба з цензурою та самоцензурою, яка обумовлена впливом або прямо кажучи тиском власників ЗМІ на журналістів». Як ви це бачите?

— Гадаю, він мав на увазі ситуацію під час виборів, коли одні канали джинсували проти певної політсили, а інші — проти іншої. Але міністерство цим точно не буде займатися. Жодного пункту у положеннях, який би зазначив, що ми будемо регуляторним органом приватних телеканалів, немає. Це не наша компетенція і функція. Якщо Мінінформ створюється виключно на час війни, то має займатися інформаційною війною і це — першочергове завдання.