Нова семіотика для «русского мира»
За 15 років правління Путіна сталася важлива подія: російська мова стала набагато менш придатною для відображення того, що відбувається в Росії і навколишньому світі.
Вона, як і раніше, годиться для побутової і ділової комунікації, а ось для розмови із владою і з народом дедалі частіше доводиться послуговуватись іншими мовами. Російська мова дуже потерпіла від того, що нею упродовж останніх 15 років постійно брешуть.
Брехали завжди і всіма мовами. Питання у співвідношенні брехні і правди, у пропорціях. За часів Пушкіна і Толстого, Гоголя і Чехова брехні було багато, але правда хоч і виголошувалася тихо, звучала гучніше і проникливіше, ніж брехня.
За часів Леніна і Троцького, потім Сталіна, Хрущова і Брежнєва російська мова вкрилася товстим шаром офіційної брехні, під якою правда ледь жевріла, але була живою. Перебудова і гласність повернули значення слів, і країна, точніше, її мисляча частина почала захоплено розмовляти із собою російською мовою.
Після 15 років, упродовж яких російською мовою у публічному просторі звучали в 99% випадків брехливі повідомлення про найважливіші для росіян події: про вибухи будинків і рязанський «цукор», про «кривавий ЮКОС» і «рівновіддалення олігархів», про «Курськ», про жертви терактів на Дубровці і в Беслані, про Грузію, про відсутність російських військ у Криму і на Донбасі. Брехня у виконанні Чурова конкурувала з брехнею Всеросійського Центру Дослідження Громадської Думки, а брехня Першого каналу про розіп’яте немовля з брехнею Андрія Норкіна про відрізані голови ополченців, які поштою надсилають родичам на Донбас. Зверху на цю брехню товстим шаром лягала брехня нескінченних ток-шоу і аналітичних програм.
Слова російської мови, тисячоразово облизані язиками соловйових-кисельових і караулових-гордонів, обслинені і пропущені через їхні брехливі роти, стали погано придатними для вживання. Спробуйте узяти в рот слова «лібералізм» чи «демократія». Відчуваєте післясмак? Цей запах тухлих яєць і брудних онуч від довгого перебування цих слів у ротах наших політиків у діапазоні від Ж. до Зюганова. Ці слова непридатні для спілкування з 90% російської популяції.
Якщо хочете, можете перевірити: промовте голосно ці два слова у переповненому вагоні приміської електрички в будь-якому російському регіоні і подивіться на реакцію співвітчизників.
Звідси і дедалі частіші спроби розмовляти з народом і владою за допомогою іншої знакової системи. Мовою акцій, символів, вчинків. Або мовою карикатур.
Минулого тижня всі благонадійні і помірковані громадяни суворо засудили чергову акцію художника Петра Павленського, який 9.11.2015 підпалив двері головного під’їзду в будівлі ФСБ на Луб’янці. Це шоста гучна акція Павленського. До цього були акції: «Шов», коли художник на знак солідарності з Пуссі Райот і на знак протесту на відсутність гласності зашив собі грубою ниткою рота і простояв так півтори години в одиночному пікеті; під час акції «Туша» голого Павленського, загорнутого в «кокон» з колючого дроту, асистенти принесли до входу до законодавчих зборів Санкт-Петербурга; це був протест проти ухвалення репресивних законів. Протестом проти апатії і пасивності російського суспільства стала акція «Фіксація», коли Павленський прибив свою мошонку до бруківки Червоної площі. Солідарністю з українським Майданом була акція «Свобода», в якій Павленський із товаришами підпалив покришки на мосту у Санкт-Петербурзі. Палаючий міст символізував, що немає шляху назад. Акція «Відділення», проведена перед інститутом судової медицини імені Сербського була протестом проти відродження каральної психіатрії. Під час акції Павленський відрізав собі мочку вуха. І ось, нарешті, можливо, найгучніша акція: підпал дверей ФСБ, які за задумом Павленського, символізють ворота пекла.
На суді Павленський зажадав, аби його судили за звинуваченням у тероризмі, на знак солідарності із кримськими активістами Олегом Сенцовим і Олександром Кольченком.
Дуже прогресивний демократичний журналіст Костянтин фон Еггерт, у недалекому минулому головний редактор московського бюро Російської служби Бі-Бі-Сі, сказав, що «головна проблема Павленського, що він просто дурень».
Це був, можливо, один з найліберальніших, тобто м’яких висловів. А ось Антон Крилов із кремлівського інтернет-видання «Взгляд» вважає, що Павленський — це все одно що ІДІЛ, оскільки «підпал дверей — це руйнація в чистому вигляді, нехай і менш масштабна, ніж вибух Тріумфальної арки у Пальмірі». Порівняння одного з шедеврів античності із безликим під’їздом похмурого радянського гестапо це, можливо, один з найяскравіших проявів того, в яких руїнах нині вміст черепів путінських пропагандистів.
Політтехнолог Олександр Тимофєєвський засудив акцію Павленського з позицій гуманізму, оскільки «за дверима, підпаленими Павленським, міг бути будь-хто — сторож, вахтер, ліфтер...». Письменник Вадим Левенталь у «Вестях» вирішив, що «акція Павленського... виправдовує вбивства людей в одеському «Будинку профспілок» і закликає до нових».
Як завжди, суворою до прояву будь-якої життєдіяльності, окрім своєї власної, є письменниця Тетяна Толстая: «Підпалити двері на Луб’янці будь-який дурень може. Ти яйця свої до дверей прибий, рота заший, а потім підпалюй. Хоча б видовище буде».
Реакція біснуватих «ізвєстинців», «взглядівців» та інших служителів путінського культу передбачувана. Шкода, що Костянтин Еггерт (на згадку про Російську службу Бі-Бі-Сі) і Тетяна Толстая (на згадку про роман «Кись»), як і багато інших, змарнували чудовий шанс промовчати.
Благонадійні і помірковані громадяни Єрусалима також, як і наші сучасники, вважали божевільною і небезпечною людиною дивака, який, в’їхавши у місто на віслюку, казав якісь дивні речі, а потім влаштував хуліганську акцію у Храмі: вигнав звідти гендлярів і міняйл, що мирно роблять свою справу.
Благонадійні і помірковані москвичі, які 25.08.1968 виявилися на Червоній площі, крутили пальцями біля скроні, дивлячись, як п’ятеро чоловіків і три жінки навіщось сіли біля Лобного місця, розгорнувши плакати: «Ганьба окупантам!», «За вашу і нашу свободу!», після чого їх вмить побили, пов’язали і відтягли внутрішні органи. «Чого домоглися? Що й кому вони хотіли довести?» — думали й говорили благонадійні і помірковані москвичі та гості столиці.
Через п’ять місяців, 19.01.1969, коли студент-філософ Ян Палах спалив себе на Вацлавській площі на знак протесту проти окупації Чехословаччини, і в СРСР, і в Чехословаччині благонадійні і помірковані, тодішні костянтиниеггерти і тетяни толсті з висоти своєї благонадійності і поміркованості зневажливо казали: «Оце дурень! Кому і що він цим довів?».
Увесь світ останніми днями обговорює результати розслідування журналіста агенції Рейтер Стівена Грея про дочок Путіна. Якщо коротко, то у них все гаразд, обидві не бідують, а статок молодшої, заступника проректора МДУ Катерини Тихонової оцінюється у 2 млрд доларів США.
Дві путінські доньки-невидимки, оповиті неймовірною пеленою таємничості, це ще дві вишні на «торті» брехні і абсурду, на який перетворився режим у Росії. Таємниця «Залізної маски», таємничого в’язня Бастилії часів Людовика XIV тьмяніє перед загадкою путінських дочок. Людовик XIV це все ж таки XVII століття з його проблемами престолонаслідування тощо. А нині начебто двадцять перше. Хоча як подивитися.
І як, питається, про все це писати? Яка публіцистика чи, не дай Боже, аналітика може оце все адекватно відобразити? Тому нормальні люди переходять на мову карикатур. На тему «доньки Путіна» їх багато. На одній Пєсков, розкинувши руки, закриває Путіна своїм тілом з вигуком: «Це не наші солдати! Це не наше озброєння! Це не наш годинник! І дочка теж не наша!». До іншої, на якій Путін за допомогою зростоміра фіксує зріст доньки на позначці $2 млрд, хтось із блогерів вигадав підпис: «Тож якщо запитають, скажеш, що з’явилася на світ від мавпи».
Російська влада, зачистивши поле політики і медіа, забивши тромбами брехні всі канали комунікації, девальвувавши слово, залишила людям можливість висловлювати свій протест за допомогою карикатур і акцій. Поки що ненасильницьких.
