«Лента за лентою шедеври подавай»

Уже 18 років поспіль український режисер Михайло Іллєнко разом із небайдужими до кіномистецтва людьми організовує фестиваль «Відкрита ніч», який покликаний відкривати нові таланти вітчизняного кінематографу. У ніч з суботи на неділю вся Україна мала шанс спостерігати за народженням власного, нового кіно. Одночасно з Києвом, де уже традиційно на Арт-причалі проходив фестиваль, 40 онлайн-майданчиків по всій країні, 4 з яких – в АТО, а також ще 12 – за кордоном транслювали в прямому ефірі цю кіноподію. Наші солдати у Словянську, Рубіжному, Старобільську дивилися на Україну, відображену у роботах молодих кінорежисерів, разом із Бельгією, Польщею, Німеччиною, Францією, Канадою і Кіпром. Чи не вперше за всю історію свого існування, «Відкрита ніч» стала чимось більшим, ніж просто кінофестиваль. Раніше глядачі і журі спостерігали драматургію, цікаві історії, розкриття соціальних проблем, аналізували сюжет. Сьогодні ж «Відкрита ніч» стала майданчиком для об’єднання усіх тих, хто любить свою країну і хоче про неї розповісти, показати її людей, їх біль і радість, їх життя як воно є. Напевно, недарма слоган фестивалю звучить так: «Ми. Для нас. Про себе».

Цього року у конкурсній і позаконкурсній програмі було багато документальних фільмів про війну і Майдан, а швидше про те, як ці речі пролягають крізь життя людей і як вони їх змінюють. Сам незмінний організатор і засновник фестивалю Михайло Іллєнко на відкритті сказав: «Що б ми не знімали, які б книжки не писали, давайте частину своєї душі і таланту вкладати в перемогу… Для мене бійці на передовій – головна фокус-група країни», - і зірвав оплески. Із цієї фокус-групи на відкритті був присутній боєць «Легіону Свободи» Олександр Мартиненко, який закликав молодих режисерів знімати більше роликів, особливо соціальних, про проблеми солдат, які повертаються з фронту у мирні міста. Звісно, усе українське кіно не має перетворюватися на документальні чи ігрові фільми про війну і проблеми, пов’язані з нею, але ці процеси дають колосальний матеріал для зйомок і сюжетів, які у майбутньому могли б створити «нову українську хвилю». І саме такі фільми відзначило журі найвищими нагородами, а глядачі – найгучнішими оплесками. 

Гран-прі фестивалю отримала документальна новелла «Буратіно» об’єднання «Babylon'13» про безвихідну боротьбу людей з війною і вогнем за свій будинок. Зрештою, герої фільму змушені були покинути свій дім, а це – сакральне місце для українця. Це історія про біль, але також і про те, як у найскрутніший момент безвиході, українці стоять разом – жителі розстріляного містечка їдуть, але залишають українським солдатам усі заготовлені під обстрілами продукти. «Це життя, це нерв, ці зруйновані будинки як матриця того, що відбувається в країні і в душах людей», - говорить про свої враження від фільму одна із членів журі, заступник головного редактора газети «День» Анна ШЕРЕМЕТ. Здобули нагороди і ще ряд фільмів, тісно пов’язаних із сьогоднішньою ситуацією в країні. Гран-прі конкурсу документальних фільмів отримав фільм «Сотня Крим»і – це історія мусульманина, який втратив свою батьківщину – знову ж таки повертаємося до теми дому. Найкращим документальний фільмом визнали стрічку «Богданчик» де маленький хлопчик говорить про те, що раніше він хотів стати пожежником, а тепер хоче іти на війну, стати захисником. І все це – з дитячою щирістю і прямотою. Чи могли ми ще кілька років тому передбачити, що частина наших дітей стане «дітьми війни»? І що ми можемо зробити, щоб їх самих захистити від цього?.. Одне із рішень – допомагати волонтерам – підказує гран-прі промо- та рекламного ролика – «Армії потрібні очі». 

Але якщо неігрове кіно так гарно проявило себе у цьому році, то справи з ігровим – трохи гірші. Журі фестивалю нарікали на часту відсутність драматургічної основи у стрічках, сценаристи і режисери часто були одними і тими ж людьми, що повертає нас також до проблеми фінансування українського кіно і проблеми кваліфікованих кадрів. І хоч за словами Анни Шеремет це були більше «кіновисловлювання, ніж саме кіно», журі планку оцінювання не занижувало, і поблажок нікому не давало. Тож головний приз у конкурсі ігрового кіно здобули фільми «Кінчений», сценарій до якого писала відома українська письменниця Катерина Бабкіна, та «Останній відвідувач». Перший – про історію кохання, в яке часто влазять подруги зі своїми порадами, другий – містичний, про «ангела» у нічному барі – несподіване місце для «духовних посланців». Анімаційних стрічок на 18 дублі «Відкритої ночі» було мало, тож майже без конкуренції головний приз конкурсу анімаційних фільмів здобула стрічка «Вигадка», а найкращим анімаційним фільмом стала робота «Моя душа стала жити окремо». Обидва – про пізнання себе, тільки перший очима дівчинки, а другий – очима жінки. 

…47 фільмів дивилися глядачі і журі впродовж шести годин, щоб визначити найкращих. Хтось засинав, хтось плакав, хтось виходив нервово закурити цигарку на фільмах про війну, хтось сміявся над героями і сюжетами молодіжних робіт. Над глядачами літав коптер, який організатори пообіцяли відправити за кілька днів в АТО. «Лента за лентою шедеври подавай», сказав перед показом історик філософії, культуролог, член журі Олексій Панич. Десь у такому ключі все й відбулося, хіба що серед «лент» не всі роботи були шедеврами, зустрічалися і «холості». Та як сказали брати Капранови: «Коли бачиш когось, кому уже 18 – стільки ж і нашому фестивалю, а ми його бачили ще коли йому був рік, то хочеш не хочеш на очі навертаються сльози і хочеться сказати, боже, який ти став дорослий. І оскільки фестиваль такий дорослий, то ми пропонуємо організаторам започаткувати програму для дорослих… А якщо серйозно, то ми сьогодні з вами тут сіємо ті бубочки, з яких виростатимуть нові канські пальми і гілки на них для українського кінематографу – для цього і працює «Відкрита ніч» стільки років». І справді, українська режисерка Марина Врода, яка здобула золоту пальмову гілку за короткометражний фільм «Крос», колись була лауреатом «Відкритої ночі». Тепер справа за амбіціями інших учасників «Відкритої ночі».