Карикатура як виклик пропаганді

Візуальна складова відіграє важливу роль в оформленні друкованих видань. Особливо увиразнити текст може вдало підібрана карикатура, яка розширює межі статті й доповнює її або робить певний акцент. «День» активно звертається до цього жанру з самого початку свого існування, зокрема, у виданні працював знаний майстер Анатолій Казанський. Нині газета співпрацює з талановитим російським карикатуристом Віктором БОГОРАДОМ, з роботами якого читачі видання часто мають нагоду познайомитися. Під час скайп-розмови з літньошколярами художник поділився досвідом роботи в цій сфері. Він розповів про своє творче становлення, період розвитку і занепаду карикатури в Росії, відносини всередині Міжнародної спілки карикатуристів, роботу над проектом Je suis dog, je suis cat («Я — собака, я — кіт»).

«ЯКЩО КАРИКАТУРИСТ НЕ ПІДНІМАЄТЬСЯ НАД СИТУАЦІЄЮ, ТО ВІН СТАЄ ПРОПАГАНДИСТОМ»

Марія ЧАДЮК, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Зараз ви — відомий карикатурист. Що стало імпульсом, аби ви займалися цією справою? Хто був вашим вчителем?

Віктор БОГОРАД:

— Я закінчив Санкт-Петербурзький державний електротехнічний університет «ЛЕТІ» імені В. І. Ульянова (Леніна). На лекціях я малював. А товариш узяв мої зображення з конспекту й відніс до редакції, де їх надрукували. Для мене це був сюрприз, і з тієї першої публікації 1973 року все й почалося. Дуже важливим питанням для карикатуриста є інформація. Більшість карикатуристів за радянських часів брали участь у міжнародних конкурсах і отримували каталоги, з яких дізнавалися, як можна малювати, яке розмаїття є у світі карикатури. Зрозуміло, що більшість, зокрема з Ленінградського клубу, орієнтувалася не на журнал «Крокодил», а на журнал Szpilki. На той час тільки таким чином можна було дізнатися про нове у світі, тому що в Радянському Союзі із закордонних авторів публікували лише двох: Жана Ефеля (Франція) та Герлуфа Бідструпа із Данії, котрий працював у маленькій комуністичній газеті. Він малював дуже багато творів без слів, щоб все і всім було зрозуміло. Більш того, 1984 року Ленінградський конкурс карикатуристів проводив Всесоюзну виставку. Було заявлено 417 робіт. Виставка офіційно вважалася вільною, але адміністрація зробила все, щоб на неї ніхто не потрапив. Там були надзвичайні роботи із усіх республік СРСР. Так-от, найкумеднішим виявилось те, що якраз тоді цю подію відвідав Бідструп і схвально відгукнувся про неї, а нам про це ніхто не сказав.

М. Ч.: — Ви кажете, що карикатурист повинен бути філософом і підноситися над ситуацією. Ця якість повинна бути й в журналістів. Чи можна її якось виховати, і якщо можна, то як?

— Якщо карикатурист не піднімається над ситуацією, то він стає пропагандистом. Він висловлює ту думку, яку йому замовляє, скажімо, редакція газети. Як тільки у карикатуриста є своя думка, він підноситься над ситуацією. Я не знаю, чи можна навчити цього. Людина має просто самостійно мислити.

«РЕДАКЦІЇ СТАЛИ ПОБОЮВАТИСЯ КАРИКАТУР»

Христина СОЛТИС, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Ви працювали в різних виданнях. Як часто ви стикалися з цензурою? Чи стає це перешкодою для творчого шляху карикатуриста?

— Із цензурою карикатурист стикається завжди. Це може бути цензура в тоталітарній державі. Художник тоді знає: те, що він намалював, не буде надруковано. Людина усвідомлює, що це — неймовірна картинка, але вона не побачить світу. Так само і в нетоталітарній державі. Колектив має своє бачення, тому все одно висуває певні обмеження. Крім того, у нас є ще одне жорстке правило: якщо в карикатурі міститься який-небудь рекламний напис, наприклад Coca-Cola, McDonald’s тощо, то юридичний відділ газети маркує це як рекламу і не дозволяє друкувати. Це можна називати цензурою, можна не називати. Все залежить від того, в якій країні це відбувається.

— Чи спостерігали ви в Росії інтерес суспільства до вашої діяльності?

— Мабуть. Минулого року у Франції був фестиваль редакційних карикатуристів. Там були представлені роботи 35 карикатуристів із 17 країн. Це карикатуристи з усіх континентів, які працюють щоденно у великих газетах. Знаєте, що цікаво? Майже всі після подій з Charlie Hebdo стали вважати, що діяльність карикатуриста зіткнулася з певними труднощами. Редакції розуміють, що наслідками карикатури можуть бути не просто критика чи неприємності від влади, а й кров. Редакції стали побоюватися карикатур.

Оксана ВОЙТКО, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Ви є антипропагандистським карикатуристом у Росії. Хто з ваших колег у межах СНД, на вашу думку, має такий самий рівень професіоналізму і стійку громадянську позицію? З ким підтримуєте дружні та професійні стосунки?

— У мене на «Фейсбуці» понад чотири тисячі прихильників. Більшість із них — це карикатуристи з різних країн. Звісно, ми підтримуємо стосунки. Більше того, минулого року на фестивалі у Франції, коли ми всі прощалися, було засновано таке товариство United Sketches. Це союз скетчистів, міжнародна організація, що покликана захищати карикатуристів у всьому світі, які зазнають переслідувань у своїх країнах аж до ув’язнення або ж вимушені емігрувати. З українського боку представником є Володимир Казаневський, а в Росії — я. Заснував цю організацію іранський карикатурист Rianouch Ramezani, котрий був вимушений емігрувати з Ірану.

«СЬОГОДНІ МІСЦЯ ДЛЯ ПОЛІТИЧНОЇ КАРИКАТУРИ В РОСІЇ ПРАКТИЧНО НЕМАЄ»

О. В.: — Як ви бачите майбутнє карикатуристів? Чи стане це новим трендом в інтернет-просторі?

— Розквіт карикатури в Росії був 1991 року — до приходу Путіна. Газети мали своїх карикатуристів: наприклад, «Коммерсант» мав Більжо, «Московский комсомолец» — Меринова, який, на щастя, продовжує працювати щодня. Я працював у газеті «Смена» і теж, можна сказати, був брендом, мої картинки завжди були на першій сторінці. Також у Санкт-Петербурзі була газета «Час пик», у якій карикатури теж друкували на першій сторінці. Там працював Олександр Сергєєв і Микола Воронцов. На сьогодні можна сказати, що місця для політичної карикатури в Росії практично немає. А так карикатура існує, звичайно.

Яке майбутнє? Не знаю. Я, наприклад, був у Швейцарії (меншою мірою це стосується Німеччини). Це країна, де карикатурою захоплюються й цінують її. Коли був у Швейцарії, якось підійшов до вітрини однієї галереї. Там висіли дві роботи: одна — Шагала, друга — Раух. Але Шагал коштував дві тисячі доларів, а Раух, дуже відомий німецький карикатурист, коштував три тисячі доларів. При цьому Шагал уже помер, а Раух, слава Богу, був тоді ще живий. Ось такий є погляд на карикатуру. А загалом, майбутнє карикатури залежить від ставлення суспільства до гумору.

Анна ГОЛIШЕВСЬКА, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Зараз модно писати картини в стилі абстрактного експресіонізму, абстракціонізму, баухаузу. Ми спостерігаємо кризу вашого жанру порівняно з 1990-ми роками, коли ринок карикатур у Росії переживав справжній бум. Чому так трапляється?

— У російському суспільстві ставляться до карикатури як до чогось другорядного. Тобто це не витвір мистецтва, а так, лише картинка. Хоч карикатура увібрала в себе багато напрямків мистецтва, починаючи від раннього Босха чи сюрреалізму (але не Далі, а саме Магрітта). А далі вона увібрала дуже жорсткий німецький експресіонізм. Тобто карикатура завжди озивалася на виникнення нових течій і брала в них саме те, що могло знадобитися для передачі візуального тексту. Тому карикатура насправді дуже тісно пов’язана з сучасним мистецтвом. Поки що в суспільстві є страх карикатури через зміст, який вона може нести. Тому що вона багатоваріантна, і є побоювання, що її можуть не так зрозуміти.

«ВИДАВНИЦТВА БОЯТЬСЯ ВИПУСКАТИ АЛЬБОМИ КАРИКАТУР»

Марина СНIЖИНСЬКА, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Як зараз розвивається ваш проект Je suis dog, je suis cat (нагадаємо, «День» писав про нього у №96-97 від 3 — 4 червня ц. р. — Ред.)?

— Дякую за питання. У нас залишилося ще кілька днів. Ми зібрали 72% від коштів, які хотіли б зібрати. Фактично, уже можна вважати, що проект відбувся. Сподіваюся, що наприкінці вересня книжка вже буде.

Цей проект стане тестом для багатьох видавництв, бо в Росії збірок карикатур практично немає. Видавництва бояться випускати альбоми карикатур, тому що вважають, що на них не буде попиту. А наш досвід із цим проектом показує, що читач є, попит теж є. Просто видавництво має зважитися на це.

«З МИНУЛОГО РОКУ Я ВЖЕ НЕ МАЛЮЮ ЩОДНЯ»

Оксана КОВАЛЬ, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Зазвичай карикатуристи реалізовують себе в газетах, розбавляючи або доповнюючи текст. В історії карикатури було чимало спеціалізованих журналів. Як вам цікавіше працювати — у вузькому колі спеціалістів, задовольняючи, можливо, свій егоїзм, чи виходити на широку аудиторію, проявляючи свого роду альтруїзм?

— Будь-який художник задовольняє свій егоїзм: можна бути альтруїстом, і це теж може бути егоїстичним рішенням. Для нього важить інтерес, реакція. Тому що карикатура — це не річ сама в собі. Вона не існує без читача. Знаєте, чому? Хіба я малюватиму картинку для того, щоб самому сміятися з неї? Я не знаю, яка робота краща. Мені дуже подобалося працювати з Moscow Times кожен день. Спочатку не було жодних умов: мені давали карт-бланш, а я малював усе, що хотів. Потім часи змінилися, і мені давали текст, щоб я придумав карикатуру як ілюстрацію до нього. Щодня створювати картинку, а потім бачити її надрукованою — це величезне задоволення. На жаль, минулого року газета пішла, адже у нас було схвалено закон, згідно з яким іноземцям заборонено мати в Росії газети і журнали. Вони продали всі свої активи місцевим. Той місцевий, хто купив газету в Москві, сказав: «У нас не буде більше карикатури». І з минулого року я вже не малюю щодня. Мені так само цікаво оформлювати книжки. Нещодавно оформив книжку, яка має назву «Цікава метрологія». Це був своєрідний виклик для мене, але мені сподобалося, що я з ним упорався.

«БІЛЬШІСТЬ КАРИКАТУРИСТІВ — ПРОТИ ЦІЄЇ ВІЙНИ»

Дмитро БАЙДА, Національний університет «Острозька академія»:

— Ви говорили, що українсько-російські відносини серед карикатуристів почалися раніше. А як із цим тепер? З ким ви підтримуєте контакти?

— Директором фестивалю у Франції є очільник французького товариства «Меморіал». Коли я прощався, він сказав мені: «Я дуже остерігався запрошувати карикатуристів із Росії та України. Думав, що ви поб’єтеся. А ви ходите, обійнявшись». Він був дуже здивований. З українськими карикатуристами я підтримую контакти, листуюся. Ця війна, що триває, розділила карикатуристів. Але треба віддати належне: більшість карикатуристів із Санкт-Петербурга та понад половину із Москви — проти цієї війни. Так, є карикатуристи, які займаються пропагандою, але мені здається, що свідомі карикатуристи тримаються осторонь від них. Я вже казав, що є речі, якими карикатурист не повинен займатися. Йому не слід підкидати дров у багаття.

О. К.: — Як ви вважаєте, чи доцільно використовувати свій талант для контрпропаганди?

— Якщо людина не працює пропагандистом, то всі її роботи є контрпропагандою. Тут важливо розуміти, в якій країні працює карикатурист: яка зазнає агресії чи в країні, яка здійснює агресію. І для нього дуже важливо усвідомлювати, на чиєму він боці, з огляду не лише на вимоги Батьківщини, а й мораль.

Ганна ШЕРЕМЕТ:

— Вікторе Борисовичу, що ви можете побажати нашим літньошколярам?

— Звичайно, я бажаю успіхів журналістам: частіше друкуватися, бути відомими. І ще одна істотна річ: не забуваймо, що є карикатура. Текст можна просто прочитати, але якщо до нього буде ще й вдала карикатура, то людина запам’ятає не лише її, а й ваші думки, які були висловлені в цій статті. Пам’ятайте про це. Це таке егоїстичне прохання.

Нагадаємо, цього року Літня школа журналістики проходила за підтримки Центру інформації та документації НАТО.

Малюнки Віктора БОГОРАДА