Бути поважними

«Я хочу ламати стереотипи про те, що люди старші нікому не потрібні! Ми — не товариші пенсіонери; Ми — не похилі; Ми — не літні; МИ ПОВАЖНІ» — із таким налаштуванням створив і вже рік модерує фейсбук-спільноту «ПОВАЖНІ» (що має також кілька тематичних груп) Микола КАНІШЕВСЬКИЙ. Появі спільноти передував інший власний проєкт — низка фільмів — як написав сам пан Микола, «оптимістичних історій про людей і для людей ПОВАЖНОГО ВІКУ», що вироблялися для телеканалу ECO-TV і початково транслювалися на ньому. Ми поспілкувалися про ці ініціативи, а також загалом — правильне ставлення до життя (а провести нашу розмову, до слова, вдалося не одразу, бо одного тижня пан Микола насолоджувався прогулянками по Ґданську, а вже іншого — по Вроцлаву).

Нагадаємо, Микола Канішевський ще 1993 року став творцем першого в історії українського ТБ недержавного інформаційного проєкту — тижневика «Вікна», а також однойменного телевізійного інформаційного агентства, що виробляло програми для кількох каналів. Врешті відомий журналіст і продюсер із професії пішов, та, вийшовши на пенсію,... повернувся.

«НЕМАЄ ЖОДНОЇ ПРОГРАМИ ПРО ЛЮДЕЙ ПОВАЖНОГО ВІКУ»

— Передісторією фб-спільноти «Поважні» став ваш екзистенційний серіал «Що потрібно для щастя». Розкажіть, будь ласка, спочатку про нього — як виник цей задум, як він втілювався?

—  Позаминулого року, у 60 років, я пішов на пенсію. Мені було вже 61, і Світлана Коляда, продюсерка телекомпанія ЕКО-TV запросила мене бути гостем їхньої студії. А оскільки я 15 років на телебаченні не був ніде, мені просто-на-просто було цікаво подивитися, як працюєсучасне телебачення. Приїхав, посиділи у студії, поговорили про телебачення, ніякої політики. І після цього Світлана мені каже: «А не міг би ти зробити якусь програму для нашого каналу?» Мабуть, вони хотіли б мати ток-шоу з впізнаваною людиною, щось студійне. Я одразу сказав: ні, це не моє. А от якусь записану програмку я б спробував зробити. Але, кажу, оскільки я вже пенсіонер і немає жодної програми про людей поважного віку (між іншим, станом на 1 січня ц.р. в Україні офіційно було 11,1 мільйона пенсіонерів, а всього українців, за приблизними підрахунками, 41 з половиною мільйон, тобто орієнтовно чверть жителів країни вже у поважному віці. — Ред.), то хотів би задіяти цю тему.

Власне кажучи, тема — неформат, жодної програми для категорії такого віку не існує, бо це невигідно комерційно. Але керівник цього телеканалу Сергій Вовк поставився до цього з розумінням і сказав: спробуйте.

Грошей я в них не брав, а знайшов свого оператора, з яким працював, Руслана Ткаченка. А він каже: я зараз без роботи, вільний, чому б не спробувати? Він має сферичну камеру, завбільшки як мобільний телефон — схоже на нього, тільки з обох боків об’єктиви. Ми взяли цю камеру і спробували відзняти перший фільм. Також долучив мою однокурсницю, журналістку Людмилу Чечель. Кажу: Людо, якщо не  вийде, хоч не соромно мені буде. (Усміхається. — Ред.). Ми зробили пару фільмів, віддали на перегляд. Сергій Вовк подивився їх і сказав: я беру, готовий їх ставити на ефір.

Отаких фільмів до лютого ми зробили 19. Виходили тиждень у тиждень, подавали нову серію. Але, на жаль, набула розвитку ковідна пандемія, і то Руслан не міг, то я в хаті майже місяць просидів, таким чином наша діяльність перервалася. А відновлювати її не дуже є сенс — там не такі великі гроші були. І ті невеликі  гроші, які платив канал, я віддавав оператору.

«СПРОБУВАВ  — І ВОНО ВИЙШЛО!»

— З вашого боку це, по суті, було волонтерство?

— Так. Але то мені було цікаво, я не за гроші то пішов робити, а перш за все хотів утвердитись, чи можу це зробити. Якби не подобалося, я б того не робив. А так спробував  — і воно вийшло.

І от спеціально під ці фільми я створив групу, назвав її «ПОВАЖНІ». Радився з багатьма людьми і запитував, як людей поважного віку ліпше називати. Пенсіонери — не годиться, літні — не годиться, похилого віку — навіть розсердитись можна, ми не похилі, а якраз слово «поважні» тут дуже влучне. І це не я його придумав, це мені пенсіонери підказали. Але я втішений із того, що з’явилось слово «поважні», оце настворював усіляких груп, його почали вживати вже з екрану телебачення — і на «Плюсах» я чув, і на ICTV. Це повага до людини.

А інколи люди заходять у групу і кажуть: а якщо ми ще не старі, що нам робити? Я кажу: ви не старі і правильно, але ви поважні, і це група для людей поважних, які поважають одне одного і налаштовані на позитив. У мене було розуміння, що я мушу спілкуватися з людьми старшими, але переконувати їх, що старіти не страшно. Що треба мати мету, до якої йти, треба мати улюблену справу, треба дивитися за собою... Є в мене окремо група «Поважні стиляги», «Поважні Смачно» — то кулінарна, «Поважні. Артмайдан» — щоб вони вірші свої публікували....

«САМ ЖИВУ В ЦЬОМУ РИТМІ Й ІНШИХ ЗАПРОШУЮ»

— Не можна не відзначити, наскільки серії вашої стрічки заряджені оптимізмом і світлим гумором, вони надихають насправді людей будь-якого віку. Наскільки складно було шукати героїв для фільмів?

— Зовсім не складно. 70 років зараз — це не вік для людини. Це молоді, красиві, модні, симпатичні люди. Починав я із 100-літньої вчительки, перший фільм був про неї — Марію Кирилівну Шовкун із Носівки (подивитися його можна за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=d203ZArFkO0 ). Цього року 11 вересня їй виповнився вже 101 рік. Я їй подзвонив, привітав, кажу: ми домовились із вами через 4 роки зустрітися, би будете чекати? Вона відповідає: приїжджайте хоч і зараз! Я кажу: ні, на 104-ту річницю я до вас приїду. (Усміхається. — Ред.).

ОДИН ІЗ ФІЛЬМІВ МИКОЛИ КАНІШЕВСЬКОГО (НА ФОТО ЛІВОРУЧ) ПРИСВЯЧЕНИЙ МИКОЛІ ПОДРЄЗАНУ — «ВЕЛИЧЕЗНОМУ ЖИТТЄЛЮБУ, МАНДРІВНИКУ, ФІЛОСОФУ, ПАТРІОТУ, А ЩЕ — ВИЩОГО ҐАТУНКУ КУХАРЮ»

Довголіттю сприяє спосіб життя. Що більше позитивних емоцій, то здоровіша людина. Щойно вона починає хникати або все щось їй не так, а таких людей дуже багато, і здебільшого вони себе жаліють, вони ліниві, нічого не хочуть, тоді в такої людини весь час щось болить,  що й на вулицю не вийти. А я кажу: давайте сідайте в літачок, 270 гривень коштує політ у Ґданськ, це не гроші! Рухайтесь! Багато мене не розуміють, але багато і підтримують. Так я намагаюся нести оптимізм. Сам живу в цьому ритмі й інших запрошую.

— Вашій спільноті виповнився рік, і там уже понад 4 тисячі учасників. Ви написали, що не так і просто було їх зібрати. Не всі хочуть бути оптимістами?

— Я нарахував, що за час існування десь 14 людей покинули спільноту, і це цілком нормально, дехто почав «всовувати» у групу всіляку політику, тому тільки після модерації я можу пропустити допис. Викидаю всі публікації, які несуть образу, наприклад, є якийсь гуморист, що він критикує всіх і вся, мені такі публікації не підходять. Якщо «усе погано» —  то на своїй сторінці це і пиши.

Але я щодня «ходжу» в ці групи, як на роботу. Веду їх, бо якщо ти їх пустиш на самоплив, то вони дуже швидко й помруть. Це не ті групи, які можуть бути геть популярні. Хоча якась група є українська, «Бабусі» — там щось сотня тисяч учасників. Вони гумор публікують, вона відкрита, хто що захотів, те і перепостив у неї, тобто група наповнюється контентом ні про що. А я намагаюся витримати, щоб збирався той контент, який несе щось розумне.

— Які чинники, на вашу думку, заважають людям в Україні відчувати себе в поважному, а не похилому віці і відповідно себе називати?

— Ці люди нікому, на жаль, не потрібні. Вони потрібні тільки на виборах. А так — пенсіонери — і їх називають пенсіонерами. Або в магазині — «бабушка», «женщіна», «мужчіна»... Коли мене в магазині називають «мужчіна», я кажу: «Шановна, ану як ви сказали на мене?» «Мужчіна». Я кажу: «Так, женщіна. Прошу так мене не називати» — «А що, ви хочете, щоб я вас паном назвала?» — «Так, я хочу, щоб мене ви назвали паном». До конфліктів не доходить, але я їх ставлю на місце. Не можна за ознаками віку або за ознаками статі звертатися до людей. Багато продавчинь і не розуміють, вони так навчені, вони росли в такому середовищі. Але я особисто вчу. І культуру спілкування переношу на свої пости, не дозволяю собі нікого ображати, але й вилучаю те, що містить образу.

Мені подобається Польща, оскільки там мене всі назвають паном. (Усміхається. — Ред.).

«ПЕРЕД ТИМ ЯК ЦЬКУВАТИ СВОЮ КРАЇНУ, ТРЕБА ЇХАТИ, ДИВИТИСЯ, ЯК ІНШІ ЖИВУТЬ»

— Ви їздите по світу і бачите, мабуть, приклади іншого ставлення до людей та іншого самовідчуття...

— У мене така, так би мовити, хвороба: якщо бачу дешеві квитки, то їх беру і лечу. Навчився гарні готелі чи апартаменти знаходити, усе це зі знижкою, квитки в межах 300 гривень на літак. Лечу і цим живу. Я нишпорка, люблю підглядати за поведінкою людей, роздивлятися ціни, звертати увагу на якісь побутові речі. Багато спілкуюся, з досвіду журналіста мені цікаві дрібниці, а не політика і геополітика.

Дуже багато людей, які живуть в Україні нікуди не виїжджаючи, думають, що за кордоном дуже-дуже гарно, великі зарплати... Так, рівень зарплат і пенсій вищий. Але і рівень плати за життя, за продукти, бензин, електрику, комірне так само вищий. І якщо наш пенсіонер-киянин має скрізь безкоштовний проїзд, у тій же Польщі, якщо ти пенсіонер, то купуєш пільговий квиток — уполовину дешевше. Якщо проїзд коштує в межах долара, то тобі продають за пів долара. Але після 67 років їм пропонується безкоштовний проїзд. І так само в музеї є пільгові квитки. Але купують квиточки, от ми їхали в трамвайчику і бачили контролера. І з якоюсь пані пенсійного віку він спілкувався, і вона каже: мені ось-ось виходити — і швиденько вийшла, вирішлиа зайчиком проїхати. Але контролер не був надто суворим до неї.

Коли починаєш спілкуватися на побутові теми і торкаєшся питання податків, комірного — де діваються оці усмішки. Вони ненавидять це. У мене є приятелька мого віку, яка живе в Парижі. Вона каже: я маю власну квартиру. Плачу дві тисячі євро податків в рік — тільки за те, що я власниця цієї квартири. Але, — каже, — щомісяця в мене «вигрібають» 400 євриків за комірне! Частина грошей іде муніципалітету за те, що підмітають вулиці, утримують будинок. А якщо люди живуть і не сплачують оце комірне, то все дуже просто: їхню квартиру арештовують, дають можливість погасити борги. Не хочеш — держава виставляє на аукціон, продає і виганяє тебе з цієї квартири. А ніхто про це особливо не розповідає. Там так жорстка справедливість, усе «б’ється» євриком.  Як у німців: якщо, виносячи сміття, ти поклав пластик у контейнер із папером, обов’язково це хтось зафіксує і просигналізує, потім ти отримаєш штраф. А якщо ти хочеш, образно кажучи, у своїй хати цвяха забити, ти мусиш узяти в локального уряду дозвіл. Можливо, я перебільшую, але там карається все. Ось чому вони так чемно поводяться — вони дуже бояться штрафів, а ці штрафи «лізуть» з усіх боків. І так у багатьох країнах. Коли ведеш розмови на побутові теми, то зовсім інше складається враження. А так — носять усмішки, вони штучні. І якщо вони запитують, як твої справи, не дай бог, почати розказувати справді, як твої справи. (Усміхається. — Ред.). Це абсолютно нікому не цікаво.

Так, є щось гарне, а є не зовсім гарне. Я вам скажу, що кращих магазинів, ніж нині має Україна, уже немає ніде у світі. У мене був цілий рейтинг — португальські, французькі, італійські, польські... От польські ще в мене у високому рейтингу. А цього разу походив по цих магазинчиках, то вже і ми переплюнули набагато і Польщу. І те, що кажуть, що в Україні люди живуть бідно, — це брехня. Є категорія людей, яка дійсно бідує, бо пенсії малі. Але на цьому рівні багато людей і живуть у Європі. Можливо, вони живуть трохи охайніше. І то — до цієї охайності вони змушені: будеш смітити — будеш покараний, а не так, як у нас. І там вони платять комірне, то, звичайно, парадні чистенькі, все відремонтовано, дзеркала і тому подібне. Але те комірне, повторюся, значно вище.

...Що таке податки, в Україні люди не знають. Я живу в селі і за свою землю плачу податок — 46 гривень. Я розказав своїм кіпріотам — а вони подивовані, бо в них удвічі менше землі, ніж у мене, а 240 євриків у рік треба віддати за землю.

Також я радію, що в Україні доступні ліки в аптеках — в Чехії або Польщі ти аспірину не купиш без рецепта лікаря. Добре це чи погано — не знаю. У нас ти можеш сьогодні або завтра потрапити до приватного лікаря без питань. У будь-якій іншій країні — Швеції чи Франції — ти станеш у чергу на цю консультацію за півтора місяці, поки тебе прийме той же приватний лікар...

Так що перед тим як цькувати або гнобити свою країну, треба їхати, дивитися, як інші живуть, аналізувати і тоді робити висновки.

«УСЕ РОБИТИ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ТОБІ СМАКУВАЛО ПРОЖИТИ ЦЕЙ ДЕНЬ»

— Насамкінець хочу запитати узагальнено: який ваш рецепт — почуватися поважною людиною?

— По-перше, треба поважати себе й інших. По-друге, знати одну річ: життя в кожного одне, його треба жити, а не існувати в ньому. І щоранку казати: слава богу, я прокинувся, настає новий день, хай він буде для мене добрим. І все робити для того, щоб тобі смакувало прожити цей день. Зробити смачну каву, приготувати щось смачне, я он сьогодні гарбузовий суп зварив — дуже просто! Гарбуз із вівсянкою відварив, у блендері перебив, грибочків на цибульці підсмажив — от тобі красивий, жовтий суп-пюре, дуже легко і дешево! Так що рецепт такий: життя одне і його треба жити, і все це залежить від конкретної людини.