Без прав чи без захисту?

Третина — 33,9% — українців упевнені, що в Україні відбувається наступ на свободу слова. Практично стільки ж — 35,4% — дотримуються протилежної думки, вважаючи, що в країні занадто багато прокремлівських пропагандистських ЗМІ, а держава й суспільство на це слабко реагують. Трохи менша кількість громадян — 28,8% — або не змогли визначитися з відповіддю або відмовилися відповідати.

Це — дані всеукраїнського опитування громадської думки, яке з 28 лютого по 11 березня 2019 року провів Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) (мал. 1).

Близько половини респондентів — 53,5% — переконані, що заборона російських телеканалів в Україні була помилкою, й це рішення призвело лише до обмеження прав громадян. Значно менша кількість мешканців України — 31,7% — думають інакше та вважають, що заборона російських телеканалів в Україні була необхідним кроком для захисту держави. Лише 14,7% респондентів не змогли або не захотіли відповідати на це питання (мал. 2).

Приблизно таким чином виглядає і розподіл думок щодо заборони російських соціальних мереж. Вважає це рішення помилкою, яке призводить лише до обмеження прав громадян, більш ніж половина українців — 53,2%. Майже в два рази менша кількість співвітчизників — 28,8% — упевнені, що така заборона була необхідним кроком для захисту держави. 17,9% вагалися з відповіддю або відмовилися відповідати на це питання (мал. 3).

Настрій суспільства зрозумілий — половина населення України не хоче нічого знати про інформаційну війну, не хоче звертати увагу на російську гібридну агресію, а хоче без перешкод дивитися російські телеканали та користуватися російськими соцмережами. Відповідно, спроби держави захистити свій інформаційний простір сприймаються значною частиною населення — десь третиною — як немотивований наступ на права та свободи громадян, а не як необхідні для оборони країни кроки.

Можна довго обговорювати та аналізувати, чому ми маємо саме такі суспільні настрої, які, до речі, пояснюють результати голосування на президентських виборах. Але сьогодні хотілось б звернути увагу на дещо іншу проблематику. Річ у тім, що бажання ігнорувати факт гібридної агресії та відмова від визнання необхідності захисту інформаційного простору держави притаманні не лише мешканцям України. Такої думки дотримуються й провідні світові структури, що опікуються темою вільних медіа.

В квітні Міжнародна правозахисна організація «Репортери без кордонів» оприлюднила щорічний індекс свободи ЗМІ в світі. В опублікованому рейтингу-2019 Україна посіла 102 місце, що на одну позначку нижче порівняно з торішнім показником (мал. 4).

У своїх висновках експерти напряму кажуть про негативний вплив інформаційної війни з Росією на ситуацію зі свободою слова в Україні, згадуючи заборону російських ЗМІ та соціальних мереж. Тобто, висновок з цього звіту можна зробити лише один: закривати свій інформаційний простір від впливу держави-агресора — антидемократичний та помилковий, з точки зору світової журналістської спільноти, крок.

Опитування КМІС та рейтинг «Репортерів без кордонів» знов зробили актуальним питання про те, як можна поєднати забезпечення свободи слова, функціонування вільних медіа та необхідність захисту від агресії в інформаційній сфері. Розмови на цю тему тривають вже 5 років, але поки що без видимих результатів.

Ще півтора роки тому на форумі National Media Talk медіа-експерти зазначали: під час застосування традиційних для демократичних суспільств правил і підходів слід враховувати стан війни, в якому перебуває держава («День» писав про це в №202—203 від 10 листопада 2017 року).

Американська журналістка та медіаюрист Мері Мицьо тоді наголошувала: практично всі існуючі стандарти захисту свободи слова в демократичних країнах були вироблені після Другої світової війни, коли вже не було загрози національній безпеці. Тому, за її словами, «виникає досить велике питання, наскільки ці стандарти насправді пристосовані для країни, яка є в стані війни».

Окрім того, група медіаюристів презентувала тоді під час National Media Talk свої рекомендації щодо діяльності медійної сфери під час війни. Перші пункти документа, що був вироблений за участі зарубіжних правників, були такими:

► Під час міжнародного збройного конфлікту головною метою збору, зберігання, поширення та використання інформації суб’єктами країни-агресора на території країни, що зазнала агресії, є спричинення шкоди з метою отримання переваги в конфлікті, а саме — деморалізація громадян, деструкція гуманітарних цінностей, дезінформація населення тощо.

► Із цих підстав під час міжнародного збройного конфлікту суб’єкти країни-агресора позбавляються права на свободу висловлювань на території країни, що зазнала агресії.

Іншими словами, сторона-агресор не має права на свободу слова в країні, яку вона атакує. Отже, заборона мовлення російських телеканалів та блокування російських соцмереж, згідно з цими підходом, є виправданими та легітимними.

Утім, така правова позиція не набула поширення та не здобула підтримки в Україні та за її межами — про це свідчать і дослідження КМІС, і звіт «Репортерів без кордонів», наведені вище. Отже, «свобода слова під час війни» на шостий рік війни, як і раніше, залишається складною, контраверсійною та дискусійною темою.

Фактично, можна констатувати лише одне — на сьогодні світова медіаспільнота та українське суспільство не готові погодитися на обмеження права на вільне поширення та отримання інформації заради захисту від російської гібридної агресії. Але правда в тому, що загроза для національної безпеки через ведення Росією інформаційної війни проти України нікуди не зникає, скільки її не ігноруй. Тому пошук правильних, збалансованих та реалістичних відповідей на питання, якою має бути свобода слова під час війни, як поєднати захист демократичних принципів та вимоги національної безпеки, як і раніше, залишається надважливим завданням для фахівців у галузі медіа та прав людини. Ось тільки, враховуючи весь попередній досвід, немає впевненості, що медійники та правозахисники нарешті візьмуться за практичне розв’язання цієї дилеми, за розробку та втілення в життя (!) таких рекомендацій для влади та ЗМІ, які не будуть передбачати ігнорування реалій російської гібридної агресії, в умовах якої шостий рік живе Україна.