Життя як бестселер

Насилу віриться, що так швидко пролетів час. І хочеться крикнути по-фаустовськи: «Зупинися, мить!» І мимоволі вітер пам’яті відносить у далекий 1961 рік, коли я, початкуючий поет, школяр, учень 9-го класу, з хвилюванням приніс свій зошит з віршами до Театрального інституту ім. Карпенка-Карого, щоб показати свої вірші невідомому мені Лесеві Танюку, студентові режисерського факультету, учневі М. Крушельницького. Порадила мені це зробити Іра Самойленко, студентка цього ж вишу, акторка, яка керувала театральною студією в нашій школі і знала Танюка не лише як режисера, але і як поета.

Було мені тоді 16 років, Лесю — 23. Ця зустріч стала однією з найбільш ключових у моїй долі. Потім багато осіб так чи інакше вплинуло і на моє життя, і на мою творчість, але роль Леся Танюка завжди для мене була ексклюзивною і пріоритетною. Саме завдяки ньому я рано відбувся як поет, саме він відкрив для мене українську культуру, саме завдяки йому я став писати не лише по-російськи, але й українською. І, звичайно ж, витоки моєї драматургії — в тому Театрі, який втілював для мене Лесь Танюк, поет, режисер, мислитель, революціонер, політик і великий українець.

Великий вже хоча б тому, що його духовним світлом живився не лише я, а тисячі таких, як я, спраглих жити не так, як нас учили комсомол і КПРС. Хлопці і дівчата 60-х, «шістдесятники», як їх потім прозвали, жадали Свободи в країні залізної завіси, жадали іншого Театру, іншої Поезії, іншої Музики. І в них була потреба в Лідерові, у Вождеві. Не номенклатурному, а в неформальному, вибраному своїм серцем. Саме таким лідером для багатьох у 60-х роках у Києві і в Україні став молодий, гарний, талановитий, завзятий Лесь Танюк.

«Клуб творчої молоді», президентом якого він був обраний, став епіцентром життя для бунтівної української інтелігенції 60-х років. Саме там я познайомився з Іваном Дзюбою, Аллою Горською, Іваном Драчем, Іваном Світличним. Саме звідти бере коріння моє дисидентство і дисидентство багатьох хлопців і дівчат, яким у КТМ («Клуб творчої молоді») повернули зір, втрачений завдяки люциперівським променям комуністичного виховання.

Природно, Лесь Танюк добровільно обрав ще в юності тернистий шлях бунтаря, реформатора — шлях, який частенько вів до Мордовії, на Соловки, а не до Президій. Чому? Гадаю, що його завжди рухало колосальне правдолюбство, безкомпромісність, віра в неминучість змін.

По-різному могло скластися життя Леся Танюка. У 70-і роки, за брежнєвських часів, голови летіли в Україні навіть з перших секретарів КПУ, що викликали підозру у надмірній любові до України. Почалися репресії української інтелігенції. Хмари згущувалися і над Танюком. Але його врятувала Москва. Він був запрошений до столиці СРСР у ЦДТ, де поставив блискучу виставу «Казки Пушкіна» і повинен був отримати за неї Державну премію. Але підписав протестний лист на захист Буковського і Гінзбурга. Міг не підписати? Мабуть, міг. Але тоді б він перестав бути тим Лесем Танюком, яким він і залишився до сьогоднішнього дня.

Потім у Москві були в Танюка ще режисерські успіхи у театрі Моссовєта («Вдова полковника» з Марецькою), у театрі ім. Пушкіна і так далі Але головне — в ці роки помешкання Леся в Москві стало штабом опальної української художньої еліти. Немає сенсу перераховувати прізвища поетів, прозаїків, художників, акторів, режисерів, які приходили до Танюка, щоб вилити душу і отримати необхідний у період задухи ковток чистого повітря.

Не дивно, що через багато років саме Лесь Танюк стояв разом із Чорноволом біля витоків українського «Руху», який визначив клімат 90-х років в Україні.

Для мене Лесь Танюк — Учитель з великої літери, людина, в якої я намагався багато чого навчитися, якій я багато чим зобов’язаний у житті, яку я вважаю духовним співавтором багатьох моїх творів.

Кому цікава особа Леся Танюка, пропоную, раджу познайомитися з його 27-томними «Щоденниками», в яких відбився кожен день його життя, життя України впродовж багатьох десятиріч. Воістину — титанічна праця, яка читається як бестселер.