Юрій МIНЗЯНОВ: «Фільми потрібно знімати про себе й для себе»

У професійних колах продюсера Юрія Мінзянова знає кожен. У його фільмографії понад 60 назв телесеріалів і кінофільмів. 2009 року він навіть був номінований на Monte-Carlo Televizion Festival (Монако) як «Видатний міжнародний продюсер» за серіал «Загін».

Утім, якби багато років тому хлопчині-кіноманові з Казані, що мріяв вступити до ВДІКу, сказали, якою буде його кінематографічна доля, він би, ймовірно,  скептично посміхнувся. Хлопчина мріяв стати режисером. Після інституту приїхав до Києва, просто йому дуже подобалося місто, прийшов на кіностудію імені Олександра Довженка і відразу ж потрапив у групу до витонченого й інтелігентного режисера Артура Войтецького — на фільм «Розповіді про кохання». Не встиг надихатися запахом декорацій і плівки — армія. Коли повернувся, вакансій за його фахом  на студії не було, і йому іронічно запропонували попрацювати двірником. Усе, чим могли... Юрій був згоден і на це, без перебільшення. Аби залишитися в кіно.  Тоді не вийшло.

Так у біографії Юрія Мінзянова  з’явилася  дитяча любительська кіностудія, потім відеооб’єднання на  «Укртелефільмі», де його перша посада називалася «Асистент з реквізиту». Пізніше він зняв там дві документальні картини, одна з них — «Не закривайте ваші двері» — про олімпійську чемпіонку Віру Крєпкіну, яка, пішовши зі спорту, опікувала дітей-сиріт — була відзначена спеціальним призом Всесоюзного кінофестивалю спортивних фільмів у Ашгабаді. Мрія про режисуру практично збулася, але в цей час розвалилася «міцна і непорушна» країна, з кіновиробництвом стало зовсім погано, і Юрій пішов у  відеобізнес — зріс попит на піратські відеокасети, і знання світового кінематографа дуже допомогло, роботи було багато, і  вельми прибуткової.

Тільки пізніше почали відкриватися  приватні телестудії. Допоміг випадок, як часто буває. Приятель запросив Юрія на телеканал «Мегапол» вести передачу про новинки відеопрокату. Більш старші люди  і сьогодні пам’ятають, напевно, програми «Експрес-відео», «Капітан-відео»            — путівники в хаосі  відвертого кінотрешу  та шедеврів світового кінематографа, що прорвалися в нашу країну.

Пройде ще трохи часу, і з’явиться революційний, інтелектуальний і стильний телеканал «1+1», куди генеральний продюсер Олександр Роднянський запросить Юрія Мінзянова. Спочатку програмним директором, потім — керівником кіновиробництва.  «На «плюсах» я пройшов через горнило серйозних випробувань у фаховому та життєвому сенсі», — скаже Юрій пізніше. Його досвід виявиться потрібним телеканалу «Інтер», студіям   «Film. UA», «Star Media». Вже продюсерський досвід.

«СЕРІАЛ «ЗАГІН» МІГ ВИПЕРЕДИТИ «ІГРИ ПРЕСТОЛІВ»... АЛЕ ЛІГ НА ПОЛИЦЮ»

— Юрію, коли кіно, нехай навіть серіальне, стало відроджуватися, ти не хотів повернутися до фаху режисера?

— Ні. Навіть навпаки, на «Плюсах» я побачив, що фах продюсера реально цікавіший і більш різноманітний, ніж режисура. Адже, по суті, продюсерство — така ж творчість, тільки ти дивишся вже знятий режисером матеріал і вказуєш йому на помилки. Аби фільм вийшов, потрібний творчий тандем, необхідно, щоб режисер, якого ти обрав, був на одній хвилі з тобою, мислив однаково. Так виходить не завжди, люди різні, кожен зі своїми тарганами в голові, але коли щастить зійтися у поглядах і смаках, результат  наявний. Мені, до речі, коли я починав серіальне виробництво на Star Media, один із молодих режисерів сказав: «У вас — око-алмаз, ви дуже точно обираєте акторів». А при виборі режисера авторського, іміджевого кіно, як приклад — співпраця з  Пашею Остриковим, з якою ми зробили «Голден лав»,  «Випуск «97». Одного дня я завітав до  кінотеатру «Ліра» на  показ короткометражних картин і подивився роботу  Острикова «Зупинка», яку  Паша, не маючи фахової освіти, зробив власним коштом. Вона мені дуже сподобалася,  я і до сьогодні вважаю, що «Зупинка» —  найкраща картина Острикова (він усміхається, напевно!). Того дня я підійшов до Паші і запропонував поговорити, якщо у нього є якісь ідеї.

— А чим було зумовлено рішення кардинально змінити сферу продюсерських уподобань — із серіального виробництва, де ти досяг успіху, на авторське, фестивальне кіно?

— Я б робив це і раніше, якби була можливість, тому що всі мої кращі телевізійні картини все-таки мають відтінок авторського кіно.

— Які  проекти ти вважаєш найкращими?

— Ті, які довго лежали на полиці, оскільки через «неформат» телеканали не хотіли їх брати. Це «Позаземний» режисера Сергія Крутіна з Віталіком Лінецьким, «Карасі» (того ж режисера), «Загін». До речі, «Загін» — це просто мій біль! Перебуваючи під впливом телесеріалу Lost, я з автором Сашею Зеленком придумали своїх героїв, свою таємничу інтригу, яку глядач не відразу б зрозумів. У кожній серії були  секрети, «скелети в шафі», такі ж флешбеки, як і в серіалі Lost, які розповідали про кожного героя, — хто він, чим займається. Планували зняти три сезони. Закінчили перший, у фіналі якого був титр: «Продовження буде», глядачі чекали розвитку сюжету,  але серіал поклали на полицю, і його ніхто не бачив чотири чи п’ять років. Так, не дивуйся, телевізійні картини теж лежать зараз на полиці, як у радянські часи. Дуже часто, і дуже багато.  Правда, Олександрові Роднянському, якого тоді лише призначили головою телеканала РЕН-ТВ, «Загін» сподобався, він обожнює такі фільми. Ми навіть  провели з ним  перемови про купівлю серіалу, але Олександр Юхимович буквально через місяць пішов з каналу, і угода не відбулася. Через  років два, правда, «Загін» усе-таки знайшов свого глядача (ним став російський телеканал ТВ3, що спеціалізується на фільмах і програмах містичного характеру), але його поставили в ефір лише один раз  у дуже поганий, невдячний для прем’єр час: кінець травня — початок червня. Просто злили, кажучи жаргоном. Пізніше він демонструвався на «1+1», але теж невдало. З цим серіалом взагалі пов’язано багато містичних (причому, не позитивних) історій, ми це відчували на собі. І я переконався на власному досвіді, що, знімаючи містику, слід бути дуже обережним з матеріалом. Це — правда.

І знаєш, що найобразливіше? Це був 2007 рік, і в другому сезоні «Загону» ми планували знімати такі речі, які зараз називаються «Іграми престолів».

— У якому сенсі?          

— У нас була лінія, коли люди через своєрідний тунель потрапляють у XVI сторіччя до тамплієрів, і паралельно з сучасністю розвертається історія, яку ми зараз бачимо в «Грі престолів»! Тоді ж у цьому напрямі ще ніхто і не думав. Мені дуже шкода, що продовження серіалу не відбулося. Недавно, до речі, мені запропонували на ICTV перезапуститися із цим проектом, трохи відкоригувавши його, переписавши якісь епізоди, тому що редакторові теж дуже подобається «Загін». Але це неможливо, на жаль. Немає Віталіка Лінецького, та і той акторський склад я вже не зможу зібрати.

— Тобто  з серіальним періодом покінчено?

— Не зовсім. Я не буду робити дешеві «телемувіки» або  4-серійні проекти. З керівництвом Star Media у мене є домовленість, що працюватиму з проектами преміум-класу. Один такий сценарій уже пишеться, думаю, що цього літа почнемо його знімати. Це адаптація англійського серіалу Liar («Брехун»), але ми подивилися на нього з іншого боку, ніж британці, він називатиметься «Жертва». Так збережеться  інтрига.   Знаєш, чому він мене зацікавив? Це знову — про передчуття. Ми знали, що  «Брехун» виходить на екрани, накинули оком, передбачаючи, що він стане рейтинговим.  Це серіал про сексуальні домагання.

— Скільки планується серій?

— Вісім. До речі, останній епізод «Брехуна» порвав у Великобританії всі рейтинги, оскільки  тоді почався скандал з Гарві Вайнштейном. Хоча сам по собі проект  слабенький. У мене ж є на прикметі один дуже хороший сценарист, якому я запропонував зробити адаптацію. Це складно. Потрібно міняти багато ситуацій, вводити нових персонажів, щоб глядач розумів, що дія відбувається у нас, а не в якійсь іншій, незрозумілій країні.

«УСПІХ БУДЬ-ЯКОГО ФІЛЬМУ — ЦІКАВИЙ СЦЕНАРІЙ І ТОЧНИЙ КАСТИНГ»

— Новий етап у професійній роботі — продюсування авторського кіно — розпочався в тебе надзвичайно успішно. На церемонії закриття торішнього Одеського кінофестивалю ти виходив отримувати призи на сцену чотири рази — це був рекорд, на мій погляд?  У чому таємниця успіху, можеш проаналізувати?

— Так,  найкращим  короткометражним фільмом на ОМКФ-2017 став «Випуск «97» Павла Острикова, приз ФІПРЕСІ за найкращий короткометражний український фільм дістався Катерині Горностай за стрічку «Бузок», спеціальними дипломами міжнародного журі були відзначені також  «Припутні» Аркадія Непиталюка і вже згаданий «Бузок».   Звичайно,  такий успіх був дуже  приємний.

Як його пояснити?.. Спробую. Рецепт успішного   кіно — передусім самобутній, міцний сценарій і точний кастинг. Це 50 відсотків успіху. До решти можна чіплятися:  мовляв, там довгий план, тут не дотяг актор чи сцена не працює. Але, за великим рахунком, якщо сценарій і кастинг на рівні, вважайте, що фільм відбувся, — глядачі чи фестивальна публіка його зрозуміють. У цьому я переконався, відзнявши понад 60 серіальних проектів, дві повнометражні  і кілька короткометражних стрічок. І вважаю, що для продюсера головне — мати смак,  чітко вгадати  режисера, якому ти довіриш робити кіно і, відповідно, гроші. Адже не одкровення, що сьогодні найскладніша проблема в кіновиробництві — знайти фінансування.

— А де ти дістаєш кошти? Лишень не відбувайся жартами, що в тумбочці.

— Найсмішніше, що короткометражки (вони малобюджетні) я знімав власним коштом. Окрім того, щось  ми заробили на рекламі в компанії «Крісті Фільм».

— «Крісті Фільм» —  твоя власна компанія?

— Ні, це компанія мого  сина Дмитра. Він створив її рік тому. «Крісті Фільм» у партнерських стосунках із Star media, і Влад Ряшин на початковому етапі дуже допоміг компанії. До речі, Дмитро довго не міг  придумати назву, а коли народилася моя онука,   вирішив назвати компанію її ім’ям — Крістіна. (Усміхається.)

Підсвідомо я давно хотів займатися тим, що люблю. Але не було можливості — 2008-го вдарила страшна економічна криза, на телевізійне кіно коштів не було, не то що на фестивальне чи прокатне. А зараз, коли український кінематограф починає відроджуватися, я подумав,  що це шанс. Мені 61 рік, не так багато активних років попереду, що ж, я до кінця життя так і займатимуся серіалами?!.

— І який же підсумок першого року життя «Крісті Фільм», окрім уже згаданих стрічок і призів?

— Найголовніше, на мій погляд, що ми обрали правильну орієнтацію, позицію і напрям. Адже, якщо ти займаєшся авторським кіно, слід розуміти фестивальні хитрощі. Ми в них розібралися.

— Наприклад?

— Наприклад, можна надіслати роботу на кінофорум і навіть вибороти приз, а можна  потрапити в номінацію на EFA (Європейська кіноакадемія) або навіть у кваліфікацію на «Оскар». Ми зробили вибірку і зараз точково відправляємо наші фільми на ті кінофестивалі, де такі правила існують. Нещодавно, наприклад,  Дмитро був із Павлом Остриковим на МКФ у Бельгії.  Прилетівши туди, він зателефонував мені, засмучений, сказав, що в нашої малобюджетної короткометражки немає шансів, оскільки в конкурсній програмі беруть участь роботи із серйозним бюджетом, підтримані шанованими світовими   кіноінституціями. А в результаті ми не лише здобули приз, а й номінацію Європейської кіноакадемії, члени якої у грудні 2018-го  назвуть найкращі фільми року.

Тепер наша мета — потрапити у кваліфікацію на «Оскар», доріжка до якого виявилася зовсім недовгою. На прикладі кінофесту в Бельгії зрозуміли, що це реально. І, хтозна,  можливо, саме нам вдасться привезти «Оскар» в Україну! (Усміхається.) В усякому разі, ми поставили перед собою таке завдання.

«У ПЛАНАХ — КОМЕДІЙНИЙ ГОРОР, ЕРОТИКА  І БАГАТО ІНШОГО ГАРНОГО  КІНО»

— Чи чекають на нас якісь сюрпризи компанії «Крісті Фільм»,  що відважно стартувала,  у найближчому майбутньому?

— У «Крісті Фільм» завершується робота над комедійним хорором «Геловін сторі». Це  буде кіно, яке люблять глядачі, — де можна посміятися, ну і страшнувато  трішки. (Сміється.) У нас вже визначено дату прем’єри — 31 жовтня 2018 року відбудеться вечірка-презентація стрічки, а наступного дня — 1 листопада — вона вийде у прокат.

У планах також — найбільший проект, до якого ми із співпродюсером Мирославом Слабошпицьким лише підбираємося, це повнометражний фільм «Серафима» за романом Олеся Ульяненка. Дуже складна, непроста, відверта стрічка.  Ми сподіваємося, що зніматимемо фільм у ко-продукції із зарубіжними партнерами, певні намітки вже є.  Марися Нікітюк пише сценарій (до речі, вона — лауреат Премії імені Олеся Ульяненка), вона ж буде і режисером  стрічки. Отже, крига скресла.

Окрім того, як продюсер,  я розпочав роботу над  фільмом «Секс і нічого особистого». Це проект Star Media, режисер — Ольга Ряшина. Щойно відбувся кастинг, ми визначилися з акторами, які гратимуть головних героїв. Мені здається, має вийти класна молодіжна комедія.

— Як досвідчений і успішний продюсер, людина, що має смак та інтуїцію, можеш дати прогноз, які фільми, теми та жанри будуть запитані найближчими роками?

— Я завжди кажу, що мені цікаві не новітні, нехай навіть найкарколомніші спецефекти у кіно, а історії  людських відносин. Чим, наприклад, мене зачепив вже на початковому етапі сценарій фільму «Припутні»? Там йдеться про простих людей, чиї характери знайомі кожному з нас. Це кіно не про олігархів, не про «попелюшок», а (умовно кажучи) про   твоїх сусідів, з якими можна поговорити на вулиці. Хоч би як розвивалося кіновиробництво, нехай придумають 4D, 6D, 10D, завдяки яким  ми зможемо спостерігати неймовірну віртуальну реальність, цікавіше за людину та її  життя, рефлексії, які вона переживає, нічого бути не може. Я вважаю, що українському кіно не слід гнатися за виробництвом блокбастерів, потрібно знімати фільми про себе і для себе, як це роблять у невеликих країнах, — тій-таки Швеції, Норвегії, Фінляндії. На  таке кіно підуть глядачі, тому що будь-якій людині хочеться подивитися на себе і свої проблеми збоку. До того ж жанр значення не має — це може бути  і драма, і комедія, і мюзикл.

— По суті, я — твій однодумець, але не можна забувати, що ми живемо в країні, де триває війна. Воюють  наші діти, брати, батьки. І гинуть. Це теж  реальність. Як ти ставишся до так званого патріотичного кіно, на яке цілеспрямовано виділено великі кошти з держбюджету?

— Без захвату. Тому що, якщо талановита людина знімає чесне кіно про будь-які проблеми своєї країни  — це і є любов до України. А якщо під формулювання «патріотичне кіно» надаватимуть кошти кон’юнктурникам і пристосованцям до будь-якої влади — нічого доброго з цього не вийде. І глядачі на таке кіно не підуть, і гроші —  на вітер.

— А на які фільми ходив ти, коли ще й не передбачав, що однієї миті почуєш фразу: «На сцену для отримання призу виходить продюсер Юрій Мінзянов?».

— Моїм кумиром був Андрій Тарковський. У десятому класі я подивися «Соляріс» і просто закохався в нього. Навіть   у своїй режисерській    курсовій роботі у ВДІКу  намагався  наслідувати його.  Ба більше, я був знайомий із Тарковським, щоправда, коротко. Коли він починав знімати «Сталкера»,  приятель оператор запропонував мені попрацювати в експедиції і  притягнув мене у групу перед її від’їздом на зйомки...  Це була коротка зустріч. Андрій лише запитав, хто я, на якому курсі, і сказав збиратися  в поїздку. Але наступного дня прийшла телеграма від мами з Казані, що померла бабуся (вона жила в Полтавській області). Мама не встигала на похорон і плакала, благала, аби поїхав я. Відмовити їй, звісно, я не міг. Так «Сталкер» пройшов повз мене... Але юнацькі закоханості дуже впливають на все подальше життя, це безперечно.

Були інші улюблені режисери і фільми в різні періоди життя. Одну стрічку я можу дивитися нескінченно й досі. А вперше побачив її у ВДІКу. Це «Конформіст» Бернардо Бертолуччі. Він тоді сам приїжджав до Москви і показав вдіківцям фільм. Стрічка приголомшила нас. Це справді геніальне кіно! Недаремно, і Френсіс Коппола, і Джордж Лукас, і Джеймс Камерон казали, що виросли на «Конформістові».  Колись любив фільми Микити Міхалкова. Давно.

«ПРОДЮСЕР — ЦЕ ГОЛОВНИЙ ТРЕНЕР  ЗБІРНОЇ»

— Для пересічного глядача не завжди зрозуміло, яке місце у знімальній групі посідає продюсер. Яке твоє  формулювання суті цієї професії?

— Складно визначити. Сказати, що вона схожа на професію медика, який діагностує хворобу і лікує її, — банально. Можливо (пожвавлюється), якщо порівнювати кіно з футболом, продюсер — головний тренер збірної команди!

— Ти — вболівальник?

— Так! Скажу більше, я обожнюю комп’ютерний футбол,  граю в нього регулярно. І відпочиваю трішки в цей час.  Інколи думаю, чому в моєму дитинстві, коли мені було 10—12 років, не було комп’ютерів, я б  сидів перед монітором 24 години на добу! (Сміється.) Мене батько заразив футболом, він брав мене із собою на стадіон.

— За яку команду вболіваєш?

— Зараз, звісно, за київське «Динамо», а коли мешкав у Казані, вболівав за казанський «Рубін». Сьогодні «Рубін» вже не той, а коли батько вперше привів мене на стадіон, у команді грав знаменитий Віктор Колотов, і батько сказав, що він далеко піде. Колотов  був нарозхват, його запрошували  до московського «Торпедо», практично було підписано контракт, але головний партійний бос України Володимир Щербицький (він був пристрасним уболівальником) підняв усіх на ноги, сказавши, що Колотов неодмінно має грати у київському «Динамо». І його вказівку було виконано! (Сміється.)

До речі, знаєш, незалежно від твого запитання, я вже давно проводжу паралелі між кіно і футболом.

— І в чому вони, окрім аналогії «продюсер — тренер»?

— Всякі футбольні нюанси — кого поставити на ту чи ту гру, на кого робити ставку в майбутньому матчі — багато в чому збігаються з підготовкою до зйомок фільму. У тренера, як і в продюсера, має бути внутрішнє чуття. І воно не повинно підводити тебе. Інакше — змінюй професію.

P.S.

Коли верстався номер, стало відомо, що новий фільм Марисі Нікітюк «Коли падають дерева» став учасником конкурсної програми Panorama Berlinale-2018. «Марисік, вітаю, не задирай носик — нас чекає прекрасна «Серафима»!   — відгукнувся на чудову новину продюсер-перфекціоніст Юрій Мінзянов.