Євген СВЕРСТЮК: «Письменником мене зробили тюрма і заслання»

З Євгеном Олександровичем ми познайомилися ще в шістдесяті, коли я був учнем сьомого класу. Зустріч з ним багато в чому змінила орієнтири і цінності не лише мої, а й моїх друзів. Сверстюка вирізняла надзвичайна чуйність і уважність не лише до людей (а це як тепер, так і тоді — зустрічалося нечасто), а й до слів. «Слова не рахують, їх важать», — писав якось він. І його власні слова важать багато, бо оплачені власною свободою — 12 років Сверстюк був в'язнем сумління. Коли розмовляєш із ним, то зауважуєш, що він наголошує на слові «справжній» — здається, той, хто з напівпогляду розпізнає істину й фальш, щиро дивується, як ціле суспільство не може не помічати риболовного гачка у яскравій апетитній наживці.

— Євгене Олександровичу, вас називають одним з найактивніших шістдесятників. А як би ви схарактеризували основні моральні максими свого покоління?

— Про покоління шістдесятників ми можемо говорити, власне, як про одиниць з цілого покоління, які піднялися на широкій хвилі заперечення сталінізму, усвідомивши необхідність голосно говорити правду і називати речі своїми іменами. Я хочу підкреслити слово «голосно», тому що тихенькі нарікання і скарги — це принципово щось інше, ніж коли говориться голосно і безстрашно. Коли за цим стоїть особа, готова відповідати за свої слова життям. Тоді це і є ризиковане, одверте і мужнє протистояння, яке не зводиться до пустого афекту.

— Чи зараз у суспільстві люди здатні на таке протистояння?

— Як і в кожному поколінні, вони є і нині. Але у повітрі завжди носяться якісь неповторні вітри часу. Тодішні вітри часу були простистоянням брехні, яка мала цілком ясну назву — ідеологія. Опираючись їй, шістдесятники відстоювали вартості загальнолюдські — мораль, етику, порядність, людську ніжність. Я би сказав, що нинішнє покоління розгублене, воно заперечує всякий ентузіазм, як пережиток минулого, заперечує багато вічних понять, наприклад — громадський обов'язок, відповідальність, які у легковажних промовах деяких балакунів перетворилися на типові риси тоталітарного мислення. Совєтська дієта виробила певний тип людини, яка не вірить у максималізм. І є дуже велика фальш в тому, що, наприклад, Василя Стуса приймають усі. Адже, власне, через свій максималізм, він прийнятний зовсім не для багатьох. Можливо, це розуміють ті, хто прізвище «Стус» вигукує на кожнім кроці, бо наш світ волів би таких людей приймати як канонізованих і замуміфікованих.

— Чи задовольняє вас рівень рефлексії у сучасній культурі?

— Як сказав Тичина: «В усі слова узуємось». Я думаю, що зараз ми дуже добре ілюструємо цей образ. Разом з тим не відчувається в повітрі тієї святої ідеї, яка задавала б тон належної поваги і самоповаги. Зараз перша проблема — свобода слова. На жаль, слово учергове брутально використано на догоду кон'юнктурі. Панує екстенсивний, імітований розвиток думки, яка не зупиняється на жодній життєво важливій проблемі. Профанація великих слів, профанація великих ідей і постатей нині іде широким фронтом. На превеликий жаль, весь світ іде всупереч попередженням, дорогою втрати духовної та моральної сили. Але не забуваймо: у своїй «Сповіді» Толстой визнає, що найбільші авторитети сучасності, письменники і філософи, не могли дати відповіді на питання, в чому сенс життя. Але цю відповідь завжди мав народ, який жив християнською вірою.

— Чи є зараз видатні постаті серед українських письменників?

— Якби такі постаті були, ви б мені цього питання не ставили. Ми переживаємо той час, коли іноді письменники є більші за свої твори. Скажімо, Юрій Андрухович. Зараз досить багато людей, які вміють писати, а до того ж досягли певного рівня ментального розкріпачення, мають силу, але не мають вистражданої ідеї. Вони не знають про що писати, бо в них немає великої віри, яка завжди надихала людей. Перегляньте будь-яку сучасну збірку. Це написано краще, ніж у ті підцензурні роки, але немає наповненості. Адже тепер недостатньо декларувати свою незгоду з панівною системою, необхідно запропонувати іншу систему, вистраждану внутрішньо. Усе-таки, для творчості потрібна певна напруга в суспільстві. Візьміть те, що з'являлося в шістдесяті роки, воно поставало на хвилі заперечення, протистояння і самоствердження, навіть коли це був такий ліричний поет, як Булат Окуджава. А зараз бракує позитивної віри, глибокого переживання. Дуже важливо, щоб в літературі з'явився духовний стоїцизм, тоді кон'юнктурні псевдоукраїнські завивання залишаться по той бік культури.

— Ви так категорично налаштовані. А як же плюралізм?

— Плюралізм — це зовсім не означає однакове місце і для бур'яну, і для пшениці. Плюралізм означає відсутність заборони на культивування вищих сортів.

— А як ви самі стали письменником, поетом?

— Я ніколи не почував себе поетом, ніколи не працював систематично як поет. Писав інтимну поезію, тоді коли час вимагав газетної. Я думаю, що письменником мене зробили тюрма і заслання: там я почав писати і перекладати, бо більше не було чим зайнятися. У тюрмі стали писати навіть такі люди, які ніколи раніше не писали. Я думаю, що печать справжності лежить на цих творах, бо вони вистраждані, несуть відбиток часу і тиску обставин. Після повернення до Києва я писав небагато і, як правило, під час душевних стресів. Це, власне, і є мій спосіб життя в поезії — писати тоді, коли є великий біль.

— Чи задоволені ви діяльністю українського ПЕН-клубу, де ви є президентом?

— Щодо ПЕН-клубу, то його ефективність добре виявляється в міжнародних зустрічах. І дуже слабо в Україні. Важко заангажувати людей до праці у ПЕН-клубі. Вони не бачать у цьому користі. Колись здавалося, що це найкоротший шлях до міжнародної слави, а виявилося, що на Заході ніхто нікого з кінокамерами не чекає. ПЕН-клуб — це чорна повсякденна робота, непомітна і невдячна.

В цьому відношенні мені надзвичайно імпонує польська інтелігенція. Приміром, там на конференції можна зустріти старого члена ПЕН-клубу Чеслава Мілоша, лауреата Нобелівської премії. Зараз Мілош живе у Кракові. Для підтримування належного пульсу культурного життя він виступає на конференціях. Ця внутрішня потреба творити культурну атмосферу в людини, якій особисто для себе вже нічого не треба, є дуже важливою. Бо головне — розуміння того, що коли ти цю атмосферу створиш, тоді і в тебе є перспективи. Симптом занепаду інтелігенції, її збайдужіння, повернення до матеріальних інтересів — це симптом найтяжчої кризи суспільної думки. Я думаю, що просто бідністю небажання наших інтелігентів безкорисливо працювати пояснити не можна.

— Незважаючи на безліч справ, що для вас є найголовнішим на сьогодні?

— Мабуть, нікого не здивую, якщо скажу, що головне для мене зараз — писати спогади. Необхідно тільки вирватися з потоку сезонних замовлень і зібрати снопи в копу. Цього безкінечно відкладати не можна.