Як грати класику сьогодні?

Цього року в Черкаси, крім вітчизняних театрів із Києва, Вінниці та Львова, приїздили колективи із Паневежиса (Литва) та Нальчика (Кабардино-Балкарія). Фестиваль був присвячений різноманітним трактуванням класичних творів на театральній сцені.

ІЛЮЗІЇ ТА БЕЗ НИХ

Черкаський театр представив на форумі виставу «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого. Режисер-постановник із Білої Церкви Анатолій Москаленко, пояснюючи своє бачення «Борулі», посилався на Жана-Поля Сартра. Мовляв, це ж справжнісінький екзистенціалізм — людина, що «... стає пеклом для себе та для оточуючих». Проте насправді «уродзонний шляхтич» Мартин Боруля (Юрій Берлінський) здебільшого нагадував клоуна, який розважає публіку, а не дядечка, що змушує задуматися над трагізмом ситуації. Так, фраза «Я — бидло, і син мій — теля» насамкінець вистави спровокувала глядача на бурхливі оплески та добрячу порцію сміху.

Після «вистави про бидло», як вже встигли охрестити «Мартина Борулю» деякі черкаські театральні критики, Київський театр ім. І. Франка познайомив глядачів із прем’єрою минулого сезону — виставою «Назар Стодоля» — пафосною, яскравою та видовищною постановкою, але з незрозумілою кінцівкою. Не обійшлося без пригод. Популярний актор Лесь Задніпровський, чий батько, до речі, родом із черкаської Кам’янки, ушкодив собі ногу на початку вистави. Задніпровський підняв на руки партнерку — актрису Людмилу Смородіну, яка грала роль Стехи, і поніс за лаштунки. Зробив якийсь необережний рух і розтягнув зв’язку. Довелося викликати «швидку», робити обезболюючі уколи. Просто сцена нова, незнайома. До того ж враження таке, ніби по ній танками їздили. Ідеш, як по ріллі ступаєш!» — признався Задніпровський.

Вінницький театр імені Миколи Садовського показав на «Сцені людства» хореодраму «Лісова пісня». Неймовірна пластика акторів, безліч символів і знаків, які потрібно було виокремлювати з-поміж знайомого сюжету, та музика відомого гурту «ДахаБраха» — все це сприяло створенню відповідного настрою в глядача. Як зізнався черкаський режисер Юрій Прокопчук, індикатором успіху вистави є наявність «мурашок», що «бігають» по спині: «У мене бігали, значить, вистава вдалася», — підсумував режисер.

Проте чи не найбільше глядачів і критиків вразив спектакль «Марко Проклятий, або Східна Легенда» у виконанні Львівського театру ім. Леся Курбаса. На сцені — троє чоловіків і одна жінка. І всі вони читають напам’ять вірші Василя Стуса. Така собі драматична симфонія за текстами відомого поета. Якщо абстрагуватися і налаштуватися на одну частоту з акторами, поринути з головою в їхню «стусо-медитацію», то відчуваєш, що стаєш часткою ритуалу, що відбувається на сцені. Режисер театру Володимир Кучинський вважає, що курбасівці ніколи не підлаштовувалися під глядача, який приходить до театру, щоб отримати таку бажану порцію ілюзій. «У своїх виставах ми шукаємо сутність існування, розмірковуємо про вічність, життя і смерть», — зауважив Кучинський, і з ним важко не погодитися.

СОН ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?

Брестський театр драми та музики, а також Київський театр ім. Лесі Українки здивували глядача трактуванням творчості Федора Достоєвського. Білоруси привезли «Злочин і кару». Наставили на сцені пеньків із сокирами, багато дерев’яних дверей, сходів, віконниць, що голосно траскають, коли їх закривати-відкривати. Все досить жорстко і реалістично, є цікаві образи — як от, стіл на колесах, що чимось нагадує операційний, який актори «запрягають» і вдають, що це насправді кінь... Але чомусь не відчувається ставлення режисера до матеріалу, вистава нагадує звичайнісінький переказ, як кажуть у школі, «близько до тексту».

Театр ім. Лесі Українки показав «Дядечків сон». Постановку було здійснено в Канаді з претензією на традиції російського психологічного театру. Подейкують, що в Києві глядач надто буквально сприйняв назву вистави, — під час першої дії він спить, а під час другої — йде додому спати. Черкащанам дійство, що імітувало ілюзію сну, дуже сподобалося. Надто — Князь Гаврило, якого блискуче зіграв Валерій Зайцев.

ГЕТЬ ЛІНГВІСТИЧНІ НЕПОРОЗУМІННЯ!

«Шалений день, або Одруження Фігаро» — вистава Театру ім. Юозаса Мильтініса із Паневежиса. Мовний бар’єр допомагав подолати екран із титрами, проте часом російськомовні титри більше заважали сприйняттю, аніж сприяли розумінню того, що відбувається на сцені. Втім, глядачі сміялися переважно не з дошкульних реплік — важливо не те, що сказано, а те, як сказано. Траплялися й невеличкі лінгвістичні бешкети. Аста Прейдіте, виконавиця ролі Марселіни, кілька разів дозволила собі нічогенькі імпровізації, що значно пожвавили текст Бомарше. Актриса зізналася, що перед виставою запитала в черкаських акторів, як російською звучатиме звертання до сина, і потім, вже на сцені, покликала Фігаро (Алматас Вайшніс): «Синуля-а-а!». Зал вибухнув оплесками, почувши бодай одне знайоме слово. Така ж реакція була на зітхання Марселіни: «Ох, эти мужчины!».

Із Нальчика на «Сцену людства» вперше завітав Кабардинський театр імені Алі Шогенцукова. Постановку вистави «Трохи ніжності» (Альдо Ніколаі) здійснив режисер Руслан Фіров. До речі, Фіров — міністр культури Кабардино-Балкарії. Вистава — про несподіване кохання, яке приходить, коли жінці вже далеко за шістдесят, а чоловік називає її «улюбленою кісточкою від персика». На обговорення спектаклю прийшли не лише журналісти, а й багато зацікавлених глядачів. Актори говорили кабардинською. Спеціально для «Сцени людства» було здійснено синхронний переклад російською. Тож зворушлива вистава сприймалася доволі органічно, не доводилося відволікатися на титри, як під час вистави литовців. Дехто кабардинську порівнював із французькою. Руслан Фіров розповів, що хоч Кабардино-Балкарія і входить до складу РФ, діти в школах вивчають кабардинську. «У нашому театрі вистави йдуть лише рідною мовою. Хоча в Нальчику є ще російський і болгарський театри, а також — музичний театр, в репертуарі якого є вистави як російською, так і кабардинською мовами», — пояснив Фіров.

Загалом же фестиваль «Сцена людства» став неабияким святом для театралів. Особливо напередодні закриття сезону та літніх вакацій акторів. Крім того, цьогорічні вистави яскраво продемонстрували, що недостатньо просто вигадати цікаве обрамлення для класичного матеріалу і написати про нього в програмці, посилаючись, наприклад на «екзистенціоналізм» із літерою «о» (даруйте мені моє невігластво, але донині не чула про подібний напрям...). Потрібно ще й втілити всі свої задуми на сцені, зробивши спробу донести не лише усім відоме бачення класика, а й давши змогу глядачеві відчути те, що хоче й може відкрити сам режисер.