«Я з дитинства міг із заплющеними очима провести екскурсію по експозиції...»

Про його творчість можна дискутувати. Поза сумнівом, однак, те, що в українському культурному краєвиді він був помітною та впливовою постаттю. Надто ж в останні 3 роки, коли Олександр вступив на посаду директора Одеського художнього музею.

Те, що почалося після цього – надзвичайно показово. В цьому конфлікті дуже чітко відбилася ситуація в країні загалом.

Ройтбурд виграв кадровий конкурс у грудні 2017 з перевагою в один голос. Його конкурентами також виступили колишній директор музею Віталій АБРАМОВ і його заступник Сергій СЄДИХ.

Здавалося б, є результати, об’єктивність яких ніхто не оспорював, є переможець з конкретною програмою. Тим не менш, комісія з культури при Одеській облраді виступила проти призначення. Паралельно в ЗМІ та в Інтернеті була розгорнута класична кампанія чорного піару про Ройтбурда особисто. Приписувалося авторство чужих полотен, залучалися нікому не відомі експерти.

Закінчилося все провальним голосуванням в облраді: “за” – тільки 28 депутатів. Найбільш активно проти призначення виступали діячі горезвісного "Опоблоку", зокрема, великий любитель “руського міру” Віталій САУТЬОНКОВ. Підігнали також масовку під стіни ради. Аргументи наводили на рівні радянських часів: мовляв, кандидат малює аморальні картини. Ще один “руськомирець” добалакався навіть до того, що Ройтбурд пише картини фекаліями.

Саме голосування було формальним: згідно з законом, депутати зобов’язані затвердити призначення переможця. Вочевидь, гору взяли звичайнісінький провінційний обскурантизм і типове радянське мракобісся: носіям такого світогляду найкращим варіантом змін ввижається відсутність будь-яких змін. Нові ідеї – загроза, нові люди – загроза в квадраті. А Ройтбурд ще й активно підтримував Майдан, що для всяких там саутьонкових – страшний злочин.

Під час кампанії шельмування з боку “ватних” діячів листи на підтримку художника підписали десятки діячів культури і мистецтва та журналісти, у тому числі Сергій ЖАДАН, Юрій АНДРУХОВИЧ, Матвій ВАЙСБЕРГ, Анатолій КРИВОЛАП, Влад ТРОЇЦЬКИЙ, а також українські музейники, зокрема, голови Національного Художнього Музею України, “Мистецького Арсеналу”, Національного центру Довженка.

Зрештою, тодішній голова Одеської обласної державної адміністрації все-таки призначив Олександра Ройтбурда директором Одеського художнього музею.

Ось неповний список того, що було зроблено при новому директорі в музеї:

• ремонт Серебряковського залу — тепер там не тече дах;

• розпочалася системна  реставрація картин;

• куплено 32 рами і музейне скло на 62 000 гривен (гроші зібрані на фандрайзингу Ройтбурдом особисто);

• проведена виставка «Спецфонд»;

• проведені лекції та виступи Сергія Жадана, групи “Хамерман Знищує Віруси”, Андрія Орлова тощо;

• запущена школа юного музейника, на яку діти ходять без жодного примусу;

• зроблено один день на місяць з вільним входом (близько 1000 відвідувачів);

• за 2018 рік меценати пожертвували музею 1,2 мільйона гривень;

• колекцію поповнено десятками нових робіт, вартість яких 4 мільйони гривень;

• встановлено квитковий принтер;

• у 2016 на квитках і екскурсіях музей заробив 551 000 грн, у 2017 — 742 000 грн, за рік роботи Ройтбурда — 1 760 975 грн.

Облрада, втім, просто так не здавалася й 4 вересня 2019 з другої спроби таки звільнила художника з посади. Проте Ройтбурд продовжував де-факто виконувати обов’язки керівника й оскаржив звільнення в суді. Обласна державна адміністрація так само не стала розривати контракт. Судове засідання неодноразово переносили через неявку представників відповідача. Зрештою, здоровий глузд переміг. А сам митець, аби захистити свою роботу, був змушений піти у депутати Одеської міськради.

ФОТО МИХАЙЛА МАРКИВА

Тепер діючий міністр культури Олександр Ткаченко клянеться й божиться, що справа Ройтбурда буде продовжена: розвиватимуть не тільки Художній музей, а й створюватимуть Музей сучасного мистецтва – як мріяв Одександр. Поливитимось, чого варті ці слова: нинішня адміністрація щедра на обіцянки, але скупа на реальні справи.

А сьогодні ми просто нагадаємо, що Олександр Ройтбурд говорив нам про…

Рішення обійняти посаду директора:

- До мене приходили волонтери, які підтримували музей – дехто з них зараз є частиною нашої команди – і просили вмовити тих чи тих людей в Одесі чи в Києві обійняти посаду. В музеї на той час тривала криза влади. Було незрозуміло, чи зможе тодішній директор, пан Абрамов, продовжувати виконувати свої обов’язки, конструктивних кандидатур не вдавалося знайти й скінчилося це тим, що нікого не вмовили, тож я вирішив піти на це сам. Ще один мотив: я зрозумів, що не маю права критикувати Одесу, якщо сам відсторонююсь від можливості бодай на якійсь ділянці змінити ситуацію на краще і зробити серйозний проект, який би поліпшив і імідж, і життя міста.

Особисту історію з музеєм:

- Я його знаю з дитинства. Міг ще тоді з заплющеними очима проводити по ньому екскурсії вдома й казати, де яка картина висить. Проте, коли я сюди приходив у дорослішому віці, мені не дуже подобалося, що якісь речі по 40 років висять на одному й тому самому місці. А подекуди експозиція навіть гірша, ніж у радянську добу. Складалося враження, ніби життя закінчилося і тут наче як кладовище. Хоча музей може стати не просто осередком, а флагманом модернізації культури, чого Україна вкрай потребує. Пошуки через 300-400 років того, хто правий, а хто винний, де була зрада, а де перемога – це абсолютно деструктивно. Майбутнє має країна з проектом цього майбутнього, з раціональним економічним концептом розвитку і прогресивною культурною політикою. Причому остання включає не тільки мистецтво, але й позиціонування країни в світі, освіту, охорону здоров’я тощо. Сьогодні ж ми ще не обрізали пуповину ані з радянською системою, ані – остаточно - з Росією.

Співробітництво з колективом:

- Я цього найменше чекав – ці бабусі й ветерани музею стали моїми прибічницями й прибічниками. Маю цілком дружні стосунки з головною хоронителькою колекції, яка дивом усе зберегла. Вона 50 років у музеї – й жодної пропажі не було. І ще - у всіх розуміння того, що щось треба міняти.

Напрям змін:

- Головна проблема - обмеженість ресурсу. Я думав з архітекторами, як збільшити виставкові площини. Це гранично важливо. Якщо збільшити музей утричі, то він стане у 30 разів цікавішим. У нас багато періодів мистецтва лежать у сховищі, ніхто їх не бачить. Ми не можемо адекватно виставити соцреалізм – так, він монструозний, але сьогодні вже цікавий; повноцінно представити добірку радянського андерграунду  – «суворого стилю» - теж маємо в запасниках. Не можемо почати збирати сучасне мистецтво – бо нема куди його ставити. Не можемо зробити з музею повноцінний хаб, бо нема де лекцію прочитати. Не можемо організувати сувенірну крамничку або публічну бібліотеку. Неспроможні прийняти нормальну експозицію, бо наші зали не відповідають музейним стандартам. Нам треба робити капремонт, бо я бачив мапу, де в будівлі помітні п’ять великих тріщин - горизонтальних, вертикальних. Це ж будинок з ракушняка, збудований у 1827 році. Він відтоді не ремонтувався, лише косметично.

Стратегія змінюється на ходу, залежно від того, де виникає черговий підводний камінь, де з’являються чергові союзники чи чергові противники. Інколи доводиться мало не партизанити. Але якщо є стимул, то працювати цікаво. Найцінніше для мене в цій роботі – це візіонерська частина.

Про опонентів:

- Протидіють нам на рівні інстанцій, які, якщо можуть нам щось не підписати, то й не підписують. Це пасивний варіант. Активний – не вщухають атаки з боку депутатів, які влаштовували скандали ще на стадії мого призначення. Переважно цим займається їхній, так би мовити, лідер, Віталій Саутьонков. Звинувачували мене, що я хочу підмінити картини з музею. Казали, всі оригінали продам Марині Порошенко або банкіру Вадиму Мороховському – це дві конкуруючі версії.

Про надію:

- Я сподіваюся, що замість архаїчної радянської інституції ми побудуємо сучасний музей. Який змінить уявлення і про Одесу, і про те, що таке музей в Україні. Адже потенціал такої інституції, як музей, величезний. Просто в нашій країні не розуміють цього.

Довідка “Дня”:

Олександр Анатолійович Ройтбурд (14 жовтня 1961 - 8 серпня 2021, Одеса) — український художник. У 1983 закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту.  З 1993 — співзасновник асоціації «Нове мистецтво» (Одеса). З 1993 по 1999 працював арт-директором, а з 1999 по 2001 — президентом цієї асоціації. 1997-1999 рр. — голова Правління Центру сучасного мистецтва Сороса (Одеса), 2001-2002 — регіональний координатор фестивалю «Культурні герої» (Одеса), у 2002 — директор Галереї Гельмана в Києві. Учасник понад 100 виставок і мистецьких проектів.

Одеський художній музей розташовано у центрі Одеси, у будівлі палаці Потоцьких, пам'ятнику архітектури початку XIX століття.

Був відкритий 6 листопада 1899 року стараннями Одеського товариства витончених мистецтв (засноване в 1865 р.) Музейне зібрання почалося з картин, переданих для музею Петербурзькою Академією мистецтв. Нині експозиція Одеського художнього музею розміщена в 26 залах.

В колекції представлені твори світових і українських митців, серед них — Валентин Сєров, Михайло Врубель, Микола Реріх, Борис Кустодієв, Олександр Бенуа, Костянтин Сомов, Василь Кандинський, а також Володимир Боровиковський, Костянтин Трутовський, Микола Пимоненко, Сергій Васильківський, Олександр Мурашко, Петро Левченко, Марія Примаченко, Михайло Дерегус, Адальберт Ерделі, Федір Манайло, Йосип Бокшай, Тарас Шевченко.