Творчий наступ молодих

Виставу «Маріте» на сцені театру литовського міста Алітус поставив директор-художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Стас Жирков. Із творчого відрядження режисер привіз не лише враження від особливостей функціонування театрального процесу Литви, а й ідеї, які планує втілити в Україні. 

— «Маріте» — вистава за романом «Моє ім’я Маріте» Альвідаса Шляпікаса, який є безумовним бестселером литовської літератури, — розповідає Стас ЖИРКОВ. — Ця книжка свого часу вийшла в Литві рекордними накладами, чотири роки тому за сприяння литовського посольства в Україні з’явився переклад українською. І я випадково натрапив на нього в книгарні, де буваю регулярно. Спершу хотів цей твір поставити в Україні, але не склалося. І коли мене запросили поставити виставу в Алітусі, то я, не вагаючись, запропонував саме цей текст. Був, до речі, дуже здивований, дізнавшись що в країні ще немає жодної театральної постановки за цим твором, оскільки гадав, що їх там має бути кілька.

— Як визначалися з акторами, яких до того, напевне, бачили лише на фото?

— У мене взимку була робоча поїздка до Вільнюса, тоді ж заїжджав до Алітуса, де вдалося подивитися кілька вистав. І попередньо зорієнтувався по акторах. Тож до майбутнього спектаклю обирав виконавців, уже більш-менш орієнтуючись у акторах. Дуже хороші артисти, хороший театр. Місто само невелике, але велика зала в театрі вміщує 500 глядачів, це навіть більше, ніж у нас в Театрі драми і комедії. Є також мала сцена на 200 місць. Приміщення сучасне і потужне щодо технічного оснащення, театр десять років тому пройшов реновацію, світлове ж обладнання взагалі оновлюють чи не кожного сезону. Ця робота також була для мене важливою в контексті мого міжнародного досвіду.

— Із акторами відразу знайшли спільну мову?   

— Особливість литовських акторів, з якими я працював, у тому, що вони завжди готові до гри. Театр вони сприймають як гру. Що їх відрізняє від деяких українських акторів, від нашої школи, коли театр сприймається як реальність. А вони відразу заходять на сцену з тим, що театр — це не реальність. Що дуже допомагає, тобі просто деякі речі акторам пояснювати не треба. Є певні інстинкти. Крокодил, приміром, знає, як ходити по землі і як плавати. От і литовські актори знають кілька, умовно кажучи, способів пересування. Наші ж володіють одним способом, а інші вивчають уже протягом професійного життя, працюючи з різними режисерами. Це не означає, що в нас погані актори, вони сильніші в інших речах. А їхні прибалтійські колеги більш гнучкі внутрішньо, швидше можуть переключатися від однієї системи до іншої, в них гра — в крові.

— Чимало, якщо не більшість ваших колег, дотримуються дещо протилежної думки, стверджуючи, що актори в усьому світі однакові...

—  Так, але водночас й інші. Наприклад, німецькі, на мій погляд, краще працюють з текстом. Так само як і британські, оскільки британський театр — він текстовий. У Німеччині режисер, який вміє пояснити акторам, звідки вони вийшли і куди прямують — у контексті певної вистави, звісно, — вже може стати міцним професіоналом. Можливо, він ні Остермайєром, ні зіркою у театрах великих міст не стане, але їздити робити вистави в маленьких містах буде і на відсутність роботи точно не нарікатиме.

— «Маріте» ви репетирували, здається, менш ніж місяць? Це нормальний для вас робочий темп?

— Якщо бути зовсім точним, це 22 репетиційні дні з 10 ранку до 18-ї. Три тижні і кілька днів для підготовки вистави, як на мене, малувато. Я звик до того, що цей процес триває хоча б п’ять тижнів, звик до двох репетицій щодня. Тобто 60 репетицій за 30 робочих днів — це комфортний для мене графік роботи. Так ставлять у Німеччині, ми тут намагаємося з багатьма режисерами, які до нас приїжджають, працювати в подібному темпі. Але в Литві були такі умови, втім, варто зауважити, що актори на час початку роботи уже знали текст. І це певним чином полегшувало роботу. Хоча текст в процесі ми змінювали.

ВИСТАВА «МАРІТЕ» ПОСТАВЛЕНА ЗА РОМАНОМ «МОЄ ІМ’Я МАРІТЕ» АЛЬВІДАСА ШЛЯПІКАСА, ЯКИЙ Є БЕСТСЕЛЕРОМ ЛИТОВСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

— Як відбулася прем’єра?

— Напевне, так говорити не дуже скромно, але прем’єрою я задоволений. Вистава литовською мовою, вона вийшла і про минуле, і про теперішнє. «Маріте» — це історія про дітей-«вовків», які під час Другої світової війни в пошуках їжі переходили з Німеччини на територію Литви. І хоча в дорогу вони вирушали з мамами й бабусями, дорослі на цьому шляху здебільшого помирали... А дітлахів підбирали литовські сім’ї і, ховаючи від енкеведистів, вчили розмовляти литовською. Таким чином понад 10 тисяч цих дітей стати литовськими громадянами. Це реальні історії. Перед своїм приїздом я попросив акторів, щоб вони поспілкувалися з більш літніми людьми, можливо, щось про це знали в їхніх сім’ях. Так з’явилися окремі історії з того часу, в кожного актора у виставі є момент, коли він у контексті вистави розповідає про себе, про свою родину... На прем’єрі було багато місцевих політиків, патріотично налаштовані глядачі казали, що задоволені виставою. Там є сцена, коли радянський солдат перетворюється на Путіна... Незважаючи на те що вона мала комічне забарвлення, багато хто в залі ледь не плакав. Насправді, на цю тему вони не так багато говорили в медійному просторі. Плюс ми багато говоримо про війни, які тривають сьогодні, — в Україні, Сирії, Вірменії та Азербайджані... Мені здається, це важливо. Керівництво театру задоволене, що в них з’явилася така соціальна вистава. Водночас це вистава про людину. Зворушлива історія самої Маріте: її всиновила родина, в якої не було дітей... У фіналі є момент, коли справжня Маріте, яка дає інтерв’ю на відео, зустрічається з актрисою, що грає цю героїню у виставі. Травми України і Литви дуже схожі, це дві країни, які постраждали від німецького агресора, а ще більше — від радянського... І в білорусів такі самі травми... А взагалі мене дуже здивувало, що Литва — країна за населенням, як пів Києва. Але це така фантастична нація, яка на початку 90-х змогла відокремити себе від Радянського Союзу. Сьогодні там молодь російською не розмовляє, вони не знають російських співаків... Вони живуть в іншому світі, сповідують іншу світобудову... А ми досі під цим тиском, під впливом північного сусіда... В литовців хочеться вчитися. Коли я їхав туди, то дуже багато моїх знайомих, друзів казали: скажи спасибі Литві. Ми навіть жартували, що треба десь у полі вийти і прокричати наше щире «Спасибі!» Приємно вразив сам Алітус. Який можна, наприклад, порівняти з нашим Чорноморськом. Але в Алітусі асфальт такий же, як у Вільнюсі, вулиці обладнані всім необхідним для людей із особливими потребами, транспорт увесь новий — тобто децентралізація в Литві відбулася давно й успішно. Звісно, великі міста там інші насамперед за атмосферою. Але й у маленьких ти отримуєш плюс-мінус такий самий рівень життя. Ми в цьому дуже відрізняємося.

— Чи плануєте ви далі співпрацю з Литвою?    

— Скажу так: нове запрошення з Алітусу я отримав. І з Вільнюса маю запрошення... Зараз поки що не можу розповісти більш детально щодо цього, почекаю підписання попереднього контракту. Але якщо після прем’єри є два запрошення, то, мені здається, можна говорити про те, що вистава вдалася.

— Пощастило подивитися вистави в Литві? Які враження?

— Так, бачив спектаклі в Алітусі, їздив у Каунас, у Вільнюс... Найперше враження — ми перебуваємо на зовсім різних рівнях щодо фінансування. Державні театри Литви оперують значно більшими коштами для того, щоб зробити якісний продукт. Це інше світло, інше звукове обладнання, декорації, можливості. В них бюджет маленької вистави — на рівні 16—18 тисяч євро. В нас часто навіть великі театри не витрачають таких коштів на значно масштабніші постановки. В той час як у великих литовських театрах на аналогічні за технічним рівнем та акторським складом вистави ці суми сягають 60—80 тисяч євро. Мені подобається їхня система, коли ти пишеш план і згідно з ним отримуєш кошти за всіма пунктами. Мені подобається система балів для акторів, коли існує мінімальна ставка, а решту актор добирає балами. Плюсуються репетиції, задіяність у репертуарі тощо і за місяць у актора, який активно працює, може нарости немаленька сума. І в такий спосіб театри можуть посперечатися за актора з кіно. Ще одне враження — національний театр Каунаса приділяє величезну увагу підлітковій драматургії. Це те, чого в нас немає взагалі. І можу вже з анонсувати, що наступного сезону Театр драми і комедії матиме спеціальну програму роботи з підлітковою драматургією. Спробуємо взяти на себе оцей перехідний етап між умовною казкою на Новий рік і «Кайдашевою сім’єю». В Україні ми будемо чи не єдиними, хто почне цим займатися, і насправді це досить складно. Мене це реально вразило. В Каунасі я був на виставі про Януша Корчака. Каунаський національний театр, якщо я не помиляюся, має шість чи сім приміщень. Одне з яких — це напівзруйнована будівля, де відремонтований лише вхід, а далі ти йдеш майже по катакомбах і потрапляєш у довгу залу, де глядачі сідають уздовж стіни. Підлітки від 9—10 до 15—16 років, з батьками, вдень, їх усього десь близько ста... І вони дивляться цю виставу про Януша Корчака, в якій бере участь до вісімдесяти дітей від трьох років і до шістнадцяти. Вистава в репертуарі театру 15 років.

— І виконавський склад, відповідно, оновлюється?          

— Так, діти змінюються, одні виростають, з’являються інші... І більшість із сьогоднішніх вісімдесяти — це вже прихильники театру, більшість із тих, що грали її в минулі роки — також. Ті, що в залі, також, адже вони дивилися дуже уважно. Насправді це крута історія. Там є навіть фестиваль підліткової драматургії... Нам до такого ще далеко, але бажання зрушити тему підліткової драматургії з мертвої точки величезне.

P.S.

«День» уже повідомляв, що Комітет з Національної премії України ім.Тараса Шевченка завершив прийом документів і творів на здобуття Національної премії 2021 року. Загалом до розгляду представлено 51 твір у шести номінаціях. Зокрема, в номінації «Театральне мистецтво» за перемогу побореться творчий дует: Алєксєєв (Ар’є) Павло (драматург), Жирков Станіслав (режисер). Вистава «Слава Героям» Київського академічного театру «Золоті ворота». Це психологічна історія про примирення, діалог, про те, щоб якщо не прийняти, то принаймні зрозуміти іншу точку зору. За сюжетом — у одній палаті шпиталю для ветеранів опиняються колишні червоноармієць (його грає Дмитро Рибалевський) та упівець (Олексій Гнатковський). Це зіткнення двох різних світів, переконань, досвідів. У взаємодії між ними, а також із іншими персонажами — медичним персоналом, серед якого внучка ветерана УПА, сином ветерана Червоної армії — оголюється проста істина: світ не чорно-білий; людська доброта чи злоба не визначається приналежністю до того чи того політичного табору; кожен із нас має в собі щось добре й щось зле, кожен однаково переживає біль, радість, смуток, приниження. Людськість і людяність перебувають поза політичними штампами... До речі, ця постановка вже отримала престижну премію «Київська пектораль».