Синдром замовчування

28 жовтня в Національному музеї Австрії «Бельведер» у Відні тріумфально відкрилася виставка робіт Йоганна Ґеорґа Пінзеля, яка триватиме до 12 лютого 2017 року. Це визначна подія для Австрії та України, з якою можна привітати всіх нас. Проте чимало членів української діаспори, а також зацікавлених у мистецтві австрійців, м’яко кажучи, здивувалися, побачивши плакати, призначені для громадських місць і вулиць Відня, з оголошенням про виставку. На них – а їх  Віднем розвішано сотнями, а то й тисячами – жодним словом не згадано Україну.

На перший погляд, здавалося б, а що тут особливого? Адже в інших, дрібніших рекламних матеріалах для виставки, для вужчих кіл зацікавлених, і на відкритті події Україна була згадана...

Коли я розповіла це одному з приватних колекціонерів мистецтва з Риму, він відповів, що це «прикро і межує з нахабністю» – показувати за межами власної країни твори з національної галереї (чи з музею), не вказавши на міських плакатах ні назву галереї (музею), ні країну, з якої їх привезли.

Вихідними я зробила невеличкий експеримент – зупиняла незнайомих людей біля плакатів міста й запитувала, чи знають вони, звідки Пінзель, і чи підуть вони на виставку. Переважна більшість відповіла, що не знають, але припускають, що Пінзель родом із Німеччини або Австрії. На виставку більшості з них часу, мабуть, не вистачить. Серед опитаних мною були туристи з Росії – вони здивовано на мене подивилися і спитали, яка різниця, якщо твори на світовому рівні? Справді, «а какая разница»?

Україна, Возницький, національна галерея/Музей Пінзеля: зайва для Європи інформація?

Крім того, що слова «Україна» немає на міських плакатах, тобто в тому форматі, який неможливо не побачити, більшості австрійців так і не стало зрозумілим, звідки до них приїхали твори Пінзеля, хто є організатором виставки з боку України і з якого закладу (музею чи галереї) були надіслані експонати, бо цієї інформації не вказано на сайті музею «Бельведер». Лише у копірайті під фотографіями експонатів вказана Львівська національна галерея (без додатку «імені Возницького») і австрійський музей «Бельведер», бо ж за недотримання правил авторського права грозить юридична відповідальність... https://www.belvedere.at/johann_georg_pinsel

Рідко трапляється, щоб на міських плакатах виставок робіт, прикладом, із польських чи російських галерей, не вказувалося б у певній формі, прямим чином чи опосередковано, походження митця і належність його до національного надбання країни, яка його презентує. Винятки трапляються тоді, коли йде мова про справді світові величини, відомі усім.

Ведемо мову про головні плакати, призначені для реклами в місті, поза стінами закладу, де відбувається виставка. Навіть коли у Відні в Національній галереї «Альбертина» була виставка робіт Казимира Малевича, на плакаті було чітко вказано: «російські авангардисти». Одиниці в Австрії знають, що Малевич за національністю поляк, що народився він в Україні і що його творчість та само ідентифікація великою мірою пов’язані саме з Україною, зокрема, із трагедією українських селян. Бояться в Європі, як і в Росії, згадувати про те, що саме Малевич є чи не єдиним українським художником, який відтворив Голодомор у своєму малюнку «Де серп і молот, там смерть і голод». Виставка не поінформувала австрійців про такі «деталі». В Австрії Малевич, безсумнівно, вважається росіянином, як і всі митці неросійського походження, серед них і українці, що працювали на Російську імперію.

Плакат виставки «російських авангардистів» у Австрії, на якому вказано: «Від Шагала до Малевича. Російські авангардисти».

Російським співорганізаторам, прикладом, виставки в Музеї д’Орсе у Парижі під назвою «Російське мистецтво другої половини 19 сторіччя: пошуки ідентичності» (2005 р.), попри відкрите питання ідентичності, й на думку не спало би пояснювати Європі те, що виставлені ними «росіяни» Михайло Врубель – син поляка, Ісаак Левітан – єврей з Литви, Іван Рєпін (батько, з козацького роду, мав ще не зрусифіковане прізвище – Ріпа) – українець із Харківщини, а Микола Кузнєцов – родом із Степанівки в тодішній Херсонській губернії (точна національність не встановлена). Не згадали й про те, що донині славетна Петербурзька академія мистецтв виживала виключно завдяки представникам підкорених Москвою народів.

Прикладів залічення неросіян до «російськості» лише згідно з маркером належності до імперії можемо навести сотні, тисячі з царини музики, літератури, науки, культури, медицини, дипломатії та військової справи... Саме так вони презентуються в Європі – однозначно і з гострим наголосом: росіяни і російське.

Російським культурним менеджерам, на відміну від українських, давно відомо, що чорт сидить у деталях...

А «деталі» наступні.

Плакат є візитівкою. Згідно з правилами, вона повинна охоплювати мінімальну, але найсуттєвішу інформацію, яка швидко запам’ятовується і спонукатиме споживача мистецтва дізнатися більше на тему, яка рекламується. Плакат бачать мільйони людей, що проходять повз нього, часто лише краєм ока захоплюючи інформацію. Плакат – надзвичайно тонка річ. Вона субтильно впливає на мозок і не тільки дає інформацію, але й формує сприйняття. Саме тому мистецтво плакату щедро фінансувалося в СРСР, де, прикладом, Адольф Страхов (Браславський), родом із Дніпра, став одним із найавторитетніших митців і отримав за плакати з Леніном приз на Міжнародній виставці в Парижі. Плакат – це найкоротший мостик до ока і серця споживача – представники рекламного бізнесу й піарники можуть про це більше розповісти.

Один із плакатів виставки «російських» художників у Франції. Вказано: «Російське мистецтво. Друга половина 19 сторіччя».

Тож небезпідставно дивує факт, чому саме міські плакати виставки робіт Пінзеля в Австрії, тобто один із основоположних інструментів маркетингу, розрахований, зокрема, на тих, хто ніколи не піде на цю виставку, на широкі маси, не містить і натяку на Україну.

Друге, що дивує, це інформація в головному тексті про виставку на інтернетній сторінці Національного музею Австрії «Бельведер».https://www.belvedere.at/johann_georg_pinsel

Там вказано, що Пінзель працював десь в околицях «Лємберґа», «в частині, що зараз належить Україні, а за часів життя (Пінзеля) належала Польщі», відповідно, вказано й польський варіант написання Бучача.

Також повідомляється, що твори знаходяться «в музеї», без уточнення в якому. Крім того, вказано, що, крім робіт Пінзеля, виставлені експонати «австрійських» митців стилю бароко, тут уже з чіткою національною характеристикою – «австрійських».Не є новиною факт, що Австрія на офіційному рівні і на кожному кроці наголошує «австрійськість» усього, до чого лише можна цю етикетку приклеїти. Навіть Галичина, починаючи від першого поділу Польщі 1772 р. до розпаду Австро-Угорщини 1918 р., донині часто називається «австрійською». Згадаймо, прикладом, виставку «Галичина – австрійський Техас» (2015 р.) у міському музеї Відня, де Галичина презентувалася з одного боку з деконструктивістської перспективи як міф, а з другого – як незаперечна реальність. Тобто, факт адміністративної і загалом політичної належності території до колишньої монархії дає сучасним австрійським культурним менеджерам підстави називати її нині саме австрійською.

Культурний менеджмент України мовчки погоджується з правилами гри колишніх колоніальних імперій, як-от Австрії чи Росії, яків різних контекстах наголошують на належності культурних та інтелектуальних надбань колишніх підвладних народів під однією постколоніальною вивіскою «австрійський», «російський» тощо... А в основі цих правил лежить принцип «Quod licet Jovi, non licet bovi».

Пінзель розрекламований на міських плакатах як «небесне» явище – без роду і племені –  національність невідома з огляду на нестачу архівних даних, творив на території колишньої Польщі між пунктом А і Б, що наразі є частиною України. В рамках такого підходу слово «небесний», мабуть, найбільш вдале... 

Звісно, такі аргументи, як універсальність мистецтва, європейськість і безнаціональність культурних цінностей, як і безнаціональність експонатів як надбання європейського і світового мистецтва – ці великою мірою ідеологічні маркери існують, їхня суть і потреба в них зрозумілі. Хоча спробуйте це пояснити, до прикладу, професійним російським чи польським культурним менеджерам, музейникам і галеристам.

Незрозуміло інше. Чию культуру і від чийого імені презентує Україна? Те, що ця культура – частина загальноєвропейської – це безперечно. Проте експонати Пінзеля були врятовані і збережені видатним українцем Возницьким, про якого в Австрії на інтернетній сторінці музею «Бельведер» жодного слова не написано. Крім того, твори Пінзеля знаходяться в Львівській національній галереї ім. Б. Возницького, про яку в тексті австрійського музею теж нічого не сказано, як і не згадано про Музей Пінзеля.

Пінзель – це бренд України – країни, назва якої замовчується на тисячах міських плакатів у центрі Європи. 

З огляду на це виникають запитання до тих, хто з української сторони ініціював, контролював і реалізовував у співавторстві з австрійськими колегами питання реклами українського національного надбання в Австрії. Чому на міських плакатах у Відні не вказана Україна? Чому в головному тексті на сайті музею «Бельведер»не названа Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького і Музей Пінзеля, і чому не наголошено на ролі особистості світового рівня – Возницького – у збереженні, вивченні і презентації мистецьких об’єктів, серед них і робіт Пінзеля. А також чому не пояснено значення досягнень Возницького для української і загалом європейської культури?

Проте центральним запитанням залишається: чому на міських плакатах проігнорована назва країни, яка надала Австрії колекцію Пінзеля?

Небесне і земне

«Himmlisch!» – головне слово на плакаті виставки робіт Пінзеля у Австрії. На нього вистачило місця. Його можна перекласти як «Божественно!» або ж «Небесне!». Одначе поки що ми знаходимося тут, на грішній землі, а мистецтво в Австрії, як і у всій Європі, попри його культурну універсальність, має завше ідеологічний контекст, а в цьому випадку і відсмак, причому неприємний.

Якби презентацію робіт Пінзеля робив би Борис Возницький, то слово «Україна» було б на першому, на видному європейським споживачам мистецтва місці. Для Возницького, епохальної людини в європейському масштабі, цей аспект був принциповим. Але українські нащадки мертвих не питають, навіть якщо пожинають славу діянь покійних.

Все, що презентується від імені України зараз, під час інформаційної та пропагандистської війни з боку Росії та її лобістів у Європі, повинно мати свою чітку назву. Виставка робіт Пінзеля є не лише частиною культурної дипломатії, а й інформаційної політики щодо європейського суспільства. В рамках війни і постколоніального становлення України це є стратегічним питанням.

Тому, попри ейфорію короткозорих менеджерів, які святкують «завоювання» Відня «небесним» Пінзелем, нам не треба забувати про реалії – сучасні споживачі культури, як і колись, виховуються також за допомогою плакатів. Сподіватимемося, що ця помилка буде виправлена і у Відні, і при «завоюванні» інших міст Європи, для мешканців яких Україна, з подачі російської пропаганди, була і залишається органічною частиною Росії. Частиною, яка в баченні більшості населення західноєвропейських країн ніколи не мала історичної тяглості, власної культури та мистецтва, а була лише провінційним «додатком» і джерелом ресурсів, зокрема культурних, для сусідніх колоніальних держав.

Тож культурна дипломатія не повинна перетворюватися у підігравання будь-якій ідеологічній шкалі, а діяти згідно з принципами політичної стратегії в царині культури і мистецтва.

Кому і чому не вистачило паперу, здорового глузду чи сміливості для слова «Україна» на міських плакатах виставки робіт Пінзеля в Австрії? Це питання на рівні міждержавного культурного менеджменту залишиться відкритим до моменту виправлення цієї помилки.