«Стрічка про війну, а після неї жити хочеться...»

Чотири роки тому Ахтем відзняв свій ігровий повнометражний дебют із загадковою назвою «Хайтарма», і про нього заговорили. Спочатку тому, що картина вийшла, потім — після анексії Криму — про яскраво виражену  громадянську позицію кримськотатарського актора і режисера, який сьогодні не може відвідати своїх рідних на півострові, що був одвічною землею його народу. Потім була «Чужа молитва», у певному сенсі продовження теми «Хайтарми», що вразила своєю історією, що трапилася під час Другої світової, і дещо розчарувала її втіленням на екрані. Тому, коли з’явилася інформація про те, що Ахтем Сеїтаблаєв знімає військову драму «Кіборги» про нещодавні, які ще страждають від фантомних болей, події війни, що триває, я, чесно кажучи, засмутилася. Здавалося, нічого хорошого з цієї затії вийти не може.

Побоювання, на щастя, не виправдалися. Більш того, Ахтем Сеїтаблаєв і його творча група відзняли чудове, не пафосне, чесне кіно, що змушує плакати і сміятися, але, головне,  вірити в життя, в кохання, у свою країну. Обов’язково подивіться «Кіборги», і ви зрозумієте, що словами складно передати емоції від цієї стрічки. Тим, хто не вірить у відродження українського кінематографа, дивитися в першу чергу.

«ВІЙНА НЕ ЛИШЕ — КРОВ, ПІТ І СЛЬОЗИ, А Й СОЛДАТСЬКЕ БРАТЕРСТВО»

— Ахтеме,  хто автор ідеї фільму, і чи не боялися ви знімати цю історію зараз, коли ще триває війна і важко поглянути на події, що відбуваються, відчужено?

— Пам’ятаєте, свого часу я вів на телебаченні програму «Хоробрі серця»? Одна з передач проекту була присвячена людям, яких сьогодні називають «кіборгами». Після програми продюсер Іванна Дядюра сказала, що з цієї історії має вийти гарне кіно. Ми вирішили спробувати. І хоча я не дуже люблю слово «кіборги», воно вже стало загальновідомим трендом — так називалася передача, так ми вирішили назвати й фільм. Звичайно, мені було страшно починати таку масштабну роботу, та й досі острах — чи сприймуть картину глядачі. Проте певний fitbek (зворотний зв’язок) ми вже маємо, оскільки проїхали з «Кіборгами» сімома містами України, і скрізь на показах були аншлаги. Наприклад, у Маріуполі для демонстрації фільму зарезервували  один зал, у результаті виявилося два — переповнених! У Дніпрі планували два, а потім закрили весь кінотеатр — шість залів! У Львові замість одного залу «Кіборги» йшли в чотирьох, у Тернополі — у трьох замість одного! Інтерес до стрічки є, дай Боже, аби і у «вільному плаванні» (у прокаті) «Кіборги» нас не підвели.

Що ж до відчуження, тимчасової дистанції, я знаю про існування такого погляду. Але особисто мені для усвідомлення факту, що Московія розпочала війну проти України, вона не потрібна. Мені не потрібна тимчасова дистанція і для того, щоб зрозуміти: ми — свідки, а інколи і учасники процесу, який називається народженням української політичної нації. Сьогодні всі ми — українці! Ну принаймні всі, хто хоче  ототожнювати себе з українським народом. Я — українець мусульманського походження, що не заважає мені бути киримли (правильна назва кримських татар), шанувати традиції своїх предків. Знімаючи «Кіборги», я познайомився з багатьма молодими людьми, які пройшли війну. Вони не обтяжені «совковим» минулим, серед них чимало — з чудовою освітою, знанням іноземних мов, з чітким розумінням того, навіщо пішли на фронт, яку країну захищають, яку державу хочуть побудувати. Звичайно, часто вони бувають максималістами у думках, що властиво молодості. Але ці хлопці щирі у своїх пориваннях, аналізують приклади інших країн, які пройшли схожі етапи розвитку. Аби зрозуміти, що майбутнє за ними, мені також не потрібна була тимчасова дистанція, коли ми розпочинали роботу над фільмом.

— Один із акторів, задіяних у «Кіборгах»,  Роман Семисал, служив у зоні АТО. Нещодавно в інтерв’ю Роман сказав, що людина на війні деградує, і він не виняток. А, на ваш погляд, що найстрашніше на війні?

— На це запитання лише бійці можуть відповісти. По-різному, гадаю. Для одного — це триногий собака, що біжить, для іншого — дитячі очі, в яких оселився жах. Звичайно, війна — не парад, а кров, піт, сльози, трагедії, біль. Але судячи з того, що розповідають хлопці, це —  і братерство, і чітке розуміння, де — головне, де — другорядне. Вони часто кажуть про те, що на війні було чесніше, зрозуміліше, ніж у мирному житті.  Умовно кажучи, там — ворог, тут — свої. І коли ми починали зйомки, чудово розуміли, що працюємо «по-живому», і це розуміння загострювало відчуття відповідальності. Передусім перед тими, хто захищав Донецький аеропорт, хто прийшов із фронту. Хвала Всевишньому, що багато хто з них живий, прийдуть дивитися наш фільм.

Ми прагнули відзняти чесне кіно, і я завжди наголошую, що фабульно «Кіборги» базуються на історії захисту Донецького аеропорту, але, у принципі, ця стрічка присвячена кожному волонтерові, лікареві, бійцеві, кожній родині, якої торкнулася війна. А такими вважаю всіх, кому не байдуже, в якій країні житимуть його діти. Тому ми з групою, за підтримки Міністерства інвестиційної політики і Фонду «Повернися живим»,  вирішили провести акцію «Я не байдужий». Її сенс у тому, що з кожного придбаного в касах кінотеатру квитка п’ять гривень йтимуть на допомогу родинам загиблих на сході. Таким чином глядач не лише підтримує український кінематограф, а й бере участь у «зшиванні» країни, в будівництві нової держави. Навіть так! Через кіно. А кінематограф у цьому сенсі взагалі, мені здається, гарний інструментарій.

— Ви вже не новачок у режисурі, що професійно виявилося найскладнішим під час зйомок «Кіборгів»?

— Від самого початку було зрозуміло, що важко знімати танкові бої. Я ніколи цього не робив. Як бачите, впорались. Але не повірите, ще складніше було знімати діалоги. У нас є сцена, де діалог триває 10 хвилин екранного часу! І потрібно було зробити так, щоб у глядачів не зник інтерес, коли вони слухають його. Звичайно, був чудовий, просто прекрасний сценарій Наталії Ворожбит. Чудовий акторський склад. Сподіваюся, що «Кіборги» стануть ще одним етапом у їхній професійній кар’єрі. Хочеться думати, що й у людському сенсі фільм виявиться для них не прохідною роботою. Артисти кажуть, до речі, що є відчуття — під час зйомок вони змінились як люди... І втім, довелося поламати голову. Це був виклик усій нашій команді.

Що ще здається мені важливим. За всієї поваги до дорослих людей, наш фільм насамперед адресований молоді. Головний герой — молодий хлопець, і саме його ровесники через певний час стануть державними діячами, завдяки яким ми або будемо жити на своїй «землі обітованій», або не будемо.

Я не тішу себе ілюзіями, що перегляд нашого (і будь-якого іншого) фільму кардинально змінить чиюсь свідомість, що глядач за помахом чарівної палички зміниться назавжди, але є надія, що той емоційний заряд, який ми намагалися вкласти в картину, не залишить його байдужим. Починаючи з історій, які увійшли до сценарію. Всі вони були написані за спогадами конкретних людей, які перебували у пеклі Донецького аеропорту. І сценарій ми давали їм на вичитку. Це Олександр Сергійович Трепак — позивний «Редут», Андрій Шараскін — позивний «Богема», Євген Жуков — позивний «Маршал», Євген Межевикін — позивний «Адам», Кирило Недря — позивний «Доцент». Більш того, за кожним із наших кіношних персонажів стоїть декілька реальних людей. Ну, неможливо помістити історію захисту Донецького аеропорту протяжністю 242 дні на «території» двогодинного фільму. Тому ми (звичайно, з дозволу прототипів) дозволили собі скомпілювати деякі події, риси характерів бійців тощо. Але, в принципі, всі сюжети в нашій картині (хлопці це підтверджують) — достовірні. І питання, які герої «Кіборгів» обговорюють, інколи навіть конфліктно, хвилюють усіх нас. Вони такі самі, як у мирному житті, тільки емоційний градус інший...

«У ФІЛЬМІ НЕМАЄ ЖІНОК, АЛЕ ВІДЧУВАЄТЬСЯ ЛЮБОВ»

— Напевно, й лексика інша?

— (Усміхається) Часом й інша лексика, звичайно. Не без цього.

— Я навіть не ненормативну лексику маю на увазі. Особливий сленг, жаргонізми, що народжуються в різних професійних співтовариствах...

— Розумієте, те, про що хлопці говорять на війні, може здатися діалогами, які ми щодня ведемо у «Фейсбуці». Але саме тому, що ці люди перебувають у пограничній ситуації, саме тому, що кожна наступна хвилина може стати останньою для них, ці розмови набувають абсолютно іншої актуалізації — потрібно поставити крапки над «і» тут і зараз. Про війну як таку вони не дуже люблять говорити. І це теж стало для мене відкриттям. Воліють розмовляти про мир. Який захищають, у якому хочуть жити, яким бачать його майбутнє. Адже серед героїв різні люди — і за соціальним становищем, і за віком, які розмовляють різними мовами. Більш того, у буквальному розумінні слова прекрасної половини людства немає в нашому чоловічому фільмі, але, втім, лірична лінія в ньому присутня. Глядачі навіть говорять інколи: «Дивно, в картині жодної дівчини, а відчувається, що у хлопців є любов». Це відчуття від того, що бійці постійно згадують: хто — про доньку, хто — про кохану, хто — про дружину. Адже, в принципі (я абсолютно переконаний у цьому), чоловік усе своє життя здійснює вчинки «для», «заради», інколи — «через» жінку.

— Які слова глядачів після перегляду вас найбільше зачепили?

— Якщо говорити про військових, вони взагалі люди небагатослівні. Наприклад, командир батальйону морської піхоти в Маріуполі сказав лише одне слово: «Молодці!», узяв під козирок і пішов. А «Маршал», Євген Жуков (він зараз — командир патрульної поліції України, а під час захисту Донецького аеропорту був капітаном 79-ї окремої аеромобільної бригади, один із консультантів нашого фільму, можна сказати, — один із його співавторів) подивився «Кіборгів» в Івано-Франківську і виклав пост у «Фейсбуці»: «Був. Бачив. Плакав. Спасибі, хлопці!» Від такої людини, яка бачила-перебачила, це просто неймовірна оцінка. І що важливо, наш фільм хоч і воєнна драма, а в кожному місті (у Маріуполі, Запоріжжі, Дніпрі, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Чернігові) нам говорили: «Дивно, картина про війну, а після неї жити хочеться...»

ПРО ДЕНЬ ЗАВТРАШНІЙ

— «Кіборги» лише вчора вийшли в прокат, а ви вже обираєте локації для нового фільму. Цього разу історична драма?

— Так, це «Захар Беркут». На цей раз — я запрошений режисер. Мій колега, Ваня Сауткін, який повинен був знімати «Захара Беркута», ще не завершив попередню роботу, і, за його згодою, кінокомпанія почала шукати режисера для заміни. Вибір випав на мене. Я прочитав сценарій, перечитав повість Івана Франка і погодився. Ця історія (якщо йдеться про фабулу) в чомусь перекликається для мене з «Кіборгами». Невелика громада розбила вщент 10-тисячний корпус найкращої на той час монгольської армії. Так, це теж буде картина про бойову сутичку. Але акцент я хочу зробити не на ній. Головне, чому мене особливо зацікавив цей сюжет сьогодні, — ідеологічне (даруйте!), концептуальне протистояння між боярином цієї землі Тугаром Вовком, призначеного туди  Данилом Галицьким, і прообразом демократичного суспільства, яке втілюють жителі Тухлі на чолі із Захаром Беркутом. За історичними свідченнями, Тугар Вовк перебував у монгольському полоні, але вони його чомусь не вбили. Можна припустити, що життя йому зберегли, бо це було вигідно: імперія розширювалася, і така «консерва», як зараз модно казати, могла знадобитися у майбутньому. В полоні Тугар Вовк побачив зсередини, наскільки міцно «зшита» чужа імперія, і йому це сподобалося. Він вирішив, що саме так і повинна розвиватися держава, якщо вона хоче бути сильною, потужною, загарбувати чужі території, впокорювати нові народи. Або хоч би просто бути непереможною. Щоб була чітка владна ієрархія, де існує лише одне слово — слово Верховного Правителя. Де все заточено не на якийсь «незрозумілий» плюралізм думок, «безглузду» владу народу, а  розвинена військова машина, військова демократія, яка дуже чітко працює в контексті: «Ми — сила, і ми  без сентиментів будуватимемо потужну акцентовану державу». З таким внутрішнім бажанням він повертається на рідну землю, і постійно вступає в конфлікт з іншою ідеологією, іншим статутом, який є сіллю цієї землі. Мешканці Тухлі роками будували характер стосунків між людьми, між людиною і природою, визначали, що є неоціненним, а що — другорядним. І дійшли висновку: найбільша цінність у світі — людина, а не держава. Умовно кажучи: не людина — для суспільства, а суспільство — для людини.

— Поки нездійсненна мрія.

— Але даруйте! Це мій інструментарій. Я, звичайно, ні з ким себе не порівнюю, тверезо ставлюся до свого місця на території творчості. Але ж великі американські продюсери протягом декількох десятиріч полонили світ американською моделлю життя, її цінностями. Хіба не так? За допомогою кіно. Чом би нам, не те щоб повторити їхній досвід, але використовувати той же інструмент, щоб розповісти людям: кожна людина цінна сама по собі, і від неї щось залежить у цьому житті! Кожен із нас — Ахтем, Іван, Тарас — індивідуальність, а не істота тремтяча!

— Ви назвали лише чоловічі імена.

— Так-так, це сексизм! (Сміється). Адже «Захар Беркут» — це і історія саморуйнування людини, яка, перефразовуючи загальновідому тезу, «чужий статут вирішив принести до свого монастиря» і була приречена на самознищення.

— Фільм Леоніда Осики переглядали?

— Звичайно! Там теж досить чітко позначені акценти, про які я казав. Тугар Вовк у виконанні геніального Костя Петровича Степанкова виголошує фразу: «А хоч би і монгольський порядок, хоч би і так...» Я не буду суперечити істині, вона банальна: світова драматургія, якою вважаю і творчість Івана Франка, з погдяду людинознавства, на жаль, актуальна і сьогодні. Можна взяти будь-яку п’єсу Шекспіра і знайти в ній віддзеркалення сьогоднішнього дня.

І, ЗВІСНО, ПРО ДІТЕЙ...

— Ви граєте в Київському театрі на лівому березі Дніпра, знімаєтеся в кіно, працюєте останніми роками без перерви як режисер, постійно їздите з концертами в зону АТО, і до всього цього набору — участь у телешоу «Танці з зірками»? Навіщо вам це було потрібно, скажіть чесно? Лише для самопіару чи були інші причини?

— Починалося все більш ніж прозаїчно. Я довго відмовлявся — завантаження велике, до того ж, є певні проблеми зі здоров’ям після зйомок. А якось моя молодша дочка Сафіє почула розмову і та-а-ак! (Сміється) на мене подивилася: «Як же я хочу, щоб ти танцював...» Тоді я зрозумів, що для неї це дуже важливо, а для мене — певний досвід, і погодився. До того ж, ви правильно зауважили, для артиста участь у подібних проектах — амбівалентні речі, які впливають одна на одну. Розмовляєш, наприклад, з людиною, він ні в кіно, ні в театрі тебе взагалі не знає, а «Танці з зірками» дивиться! Або телесеріал «Центральна лікарня»... Нічого не проходить безслідно, і медійність не тільки заважає, але інколи і допомагає.

— Як Сафіє відреагувала на підсумок шоу?

— По-перше, я їй дуже вдячний за підтримку, їй подобалося все! Вона казала, що я — найкращий у світі танцюрист!

— Намагалася повторювати ваші танці?

— Так! Але Сафіє і сама захоплюється хореографією, а крім того, — англійська, сольфеджіо, вокал, ще якісь гуртки. Мені її так жаль, чесно кажучи. Вона дуже багато працює, у мене в дитинстві такого завантаження не було.

— Ви забули сказати, що в попередньому батьковому фільмі «Чужа молитва» Сафіє зіграла одну з ролей. Адже вона ще маленька, чи розуміла, що на знімальному майданчику ви — не тато, а режисер?

— Розуміла. Бували дуже кумедні випадки, коли вона казала іншим дітям, які, як їй здавалося, не дуже зосереджено поводяться: «Не псуєте мені хороше кіно!..» (Сміється).