«Станкович посідає особливе місце в моєму житті...»

Із видатним альтистом ми зустрілися у дні ХХVІІІ Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест-2017», котрий не так давно пройшов у столиці України. Андрій Війтович спеціально приїхав до Києва аби взяти участь у концерті з ушанування 75-річного ювілею класика сучасної української композиторської школи Євгена Станковича й принагідно дати майстер-клас для студентів-альтистів Національної музичної академії України. Ці два вектори — виконавський і педагогічний стали визначальними у нашій бесіді.

«НІКОЛИ НЕ ВВАЖАВ СЕБЕ ЕМІГРАНТОМ»

— Пане Андрію, ви були першим виконавцем обох концертів для альта з оркестром Євгена Станковича. Що для вас означає ім’я цього композитора?

— То не просто музика! Євгена Федоровича я знаю дуже давно. Більш детально ми почали спілкуватися десь із 1998 року.

— Це якось пов’язано з вашим від’їздом за кордон?

— Ні! Я вирушив до Швейцарії у 1991 році, але ніколи не вважав себе емігрантом, бо поїхав учитися до Школи знаменитого Єгуді Менухіна. Потім так сталося, що мав концерт у Малому залі Київської консерваторії з піаністкою Ольгою Ліфоренко. Ми грали сонату Михайла Глинки, ще якісь твори... Пам’ятаю, приїхали мої батьки, прийшов також Євген Станкович із дружиною. Він запитав: «Чому не було в програмі української музики»? А там її дійсно не було. Я тоді погано знав українських композиторів. Я перейшов зі скрипки на альт у досить зрілому віці. Грав, зокрема, сонату Ганни Гаврилець на конкурсі та деякі інші п’єси. До речі й обробки свого колишнього ректора по Львівській консерваторії, нині, на жаль, покійного Зенона Дашака.

— А який це був конкурс?

— «Золота осінь» у Хмельницькому. До речі, учасниця авторського концерту Євгена Станковича на «Київ Музик Фесті» Соломія Сорока — моя однокурсниця. Ми зустрілися на летовищі у Борисполі після 30 років розлуки. Було дуже приємно побачитись. Вона також змагалася на тому конкурсі у Хмельницькому, отримала першу премію. А я брав участь в альтовій категорії. За умовами там слід було грати українські твори. От тоді я вперше стикнувся з українською альтовою музикою.

— Тож усе розпочалося із фрази Євгена Федоровича щодо відсутності української музики у вашій програмі...

— Так! Тоді всі закликали його щось написати. І він це зробив. Я його просив: «Євгене Федоровичу! Напишіть твір під мене! Люблю, аби було що пограти, технічно ефектне». Але він створив зовсім інше. То була музика, яка не показує соліста, а розкриває те, що діється в голові композитора. Демонструє цілу якусь картину. То не є власне концерт для альта, а симфонія-концерт, як і зазначено в партитурі...

— Євген Федорович узагалі не ординарно мислить...

— Пам’ятаю, що коли отримав ноти, — чесно кажучи, був збентежений. Адже заграти концерт Станковича такого плану — непросто. Так, він технічно складний, але у ньому є й серйозніші виконавські труднощі. Я це тільки тепер розумію. Тоді я був молодий. А він, мабуть, писав для мене такого, яким я стану через 20 років. Напевне, думав про те, як я його виконуватиму от тепер. Тож Станкович посідає особливе місце в моєму житті.

— А сама інтерпретація Першого концерту тоді, коли ви його заграли молодим, і зараз — відрізняється? Як відчуваєте, вона змінилася?

— Певно, що так. На той час я тільки-но закінчив навчання, почав працювати самостійно і мусив займатися без педагогів. Як і більшість музикантів-початківців, я вчив свою партію, а до оркестру лише прислуховувався. Тепер я приділяю велику увагу партитурі, мені хочеться зануритися в голосоведення, розуміти й чути з ким і як граю, добитися відповідного балансу.

— Це вже спрацьовує ваш багаторічний виконавський досвід...

— Не тільки сольний, але й так само досвід моєї багаторічної гри в оркестрі з солістами.

— Авжеж! Ви, як ніхто, знаєте, як то — самому стояти перед оркестром або сидіти у ньому за пультом.

— Так! Це дуже допомагає.

— Я думаю, що вам не було дуже вже важко перейти зі скрипки на альт. Ну, розмір інструмента більший, ключі у нотному запису інші, можливо аплікатурні якісь моменти відрізняються тощо, але інструменти — близькі. Я десь читала: вважається, якщо музикант перейшов на альт, то він поганий скрипаль...

— Та це навіть не жарт! Більше того, кажуть: коли скрипаль перейшов на альт і у нього нічого не вийшло, то залишається тільки опановувати професію диригента (сміється).

— Альт зараз став таким самим сольним інструментом, як і скрипка. Просто мені здається, що мало пишуть творів для альта.

— Це правда. З репертуаром складно. Тому я шукаю нові твори або роблю обробки для альта. Здебільшого це скрипкові композиції.

— Я прочитала, що ви граєте практично всі альтові концерти, які існують!

— Ну, не зовсім так! Я, наприклад, не виконував концертів Шнітке, Губайдулліної. Сьогодні це вже є класика. До того ж, дуже багато творів не звучать, бо вони не є знаними. Але традиційні зразки дійсно присутні у моєму репертуарі.

— Знаю, що ви намагаєтеся якомога ширше пропагувати українську музику за кордоном...

— Я багато її не граю. Хоча, звичайно, стараюся в міру можливості. У Лондоні є Музичне товариство, яким керує Алла Сіренко. Є зал при Українській греко-католицькій церкві. Він досить непоганий і там проводяться концерти. Українська музика звучить дуже часто. У моєму репертуарі, як я уже казав, є Соната Ганни Гаврилець. Є також дуже хороша Соната Максима Березовського для скрипки, яку нерідко виконують альтисти. Звичайно, по можливості я намагаюся виконувати українську музику, особливо Євгена Станковича. Ну, і «Мелодію» Мирослава Скорика — вона неперевершена.

Я мав нещодавно концерт із головним диригентом Королівського оперного театру «Ковент-Гарден», де працюю концертмейстером групи альтів, Антоніо Паппано. Він — чудовий піаніст. Ми заграли дві сонати Брамса, Скерцо і на біс — «Мелодію» Скорика. Як би там не було, а Скорик — це класика на віки.

— Ви граєте весь час на одному інструменті чи маєте кілька альтів?

— У мене кілька альтів, та я більше всього граю на інструменті Сергія Мельника — нашого українського майстра з Івано-Франківська. Цей альт є специфічним. Він відрізняється навіть кольором. Я його придбав десь у 1992 році. Він для мене став рідним. Ми вже — як одне ціле.

«У НАС ПОЧАТКОВА МУЗИЧНА ОСВІТА НАБАГАТО КРАЩА, НІЖ НА ЗАХОДІ»

— Щодо вашої викладацької практики у Королівському музичному коледжі. Скільки маєте учнів?

— У мене невеликий клас, хоча раніше був більшим. Зараз четверо студентів, що на сьогодні для мене є найоптимальнішим варіантом. Двоє закінчать навчання наступного року. Маю асистента, це колишня моя студентка. Викладаю з 1998-го. До мене приїздить багато молодих музикантів із-за кордону на прослуховування. Це дуже приємно. Утім, чесно кажучи, дійсно яскравих учнів за час моєї педагогічної практики я можу перерахувати на пальцях.

— А рівень підготовленості початківців на Заході й в Україні співмірний?

— Знаєте, в Україні він, можливо, де в чому навіть вищий. Це залежить виключно від особистості й від того, як поставлено роботу в класі педагога...

— Прикро, що талановита молодь зараз прагне виїхати за кордон і там лишитися, причому не через кращих педагогів, — причина в ширших можливостях.

— На мою думку, тут є певний ризик. Якщо дитина дійсно талановита, то резон у цьому є. Але часто їдуть, сподіваючись, що на Заході легше влаштуватися. Як на мене, — то є марна витрата часу й енергії.

— Західні оркестри віддають перевагу здебільшого співвітчизникам?

— Не обов’язково. Мене ж узяли. Обирають людей, які грають. Треба приїхати і скласти іспит, показати на що ви здатні.

Дехто думає, що на Заході навчать краще. Але ж там працюють різні педагоги. Треба знати у кого вчитися. Я вважаю, що в Англії дитяча музична освіта не є дуже доброю. Теоретична підготовка музикантів дуже слабка. У них, наприклад, узагалі немає курсу сольфеджіо. Вони не співають! А для мене це є основне, бо від голосу йдуть усі інструменти, особливо струнні, що би мені не казали. Я, зокрема, зі студентами пишу диктанти. Сольфеджіо розвиває слух, без якого хорошого музиканта не буде!

— В Україні нещодавно здійнялася ціла хвиля протестів проти нищення мережі музичних шкіл, без якої зберегти загальну базу музичної освіти в державі неможливо. Адже там є чимало талановитих дітей, котрі потім стають музикантами й без спеціалізованих десятирічок, котрих на всю 40-мільйонну країну аж чотири! Зараз обурення громадськості вдалося трохи стишити, але чи надовго?

— Так, я підтримую зв’язок із такою школою у Кременці, звідки сам родом. Спостерігаю за багатьма обдарованими дітьми. Навіть одному запропонував поїхати в Київ на прослуховування. Я сподіваюся, що до знищення таких осередків не дійде.

У нас початкова музична освіта набагато краща, ніж на Заході. Так, чимало чого за радянських часів нам нав’язували, але система «сольфеджіо — гармонія — музична література» — необхідне підґрунтя для формування грамотного музиканта. Я спираюся на той досвід, котрий сам пройшов.

У житті нічого не трапляється випадково. Усе стається, як має бути. Чому до Швейцарії у Школу Єгуді Менухіна поїхав я, а не та сама Соломія Сорока, котру вважаю здібнішою за мене? Не знаю. Там мені запропонували перейти на альт, бо я їм не підходив як скрипаль. То був ультиматум: або я граю на альті, або їду назад в Україну. І що: я би повернувся до Львова, сказавши, що не виправдав сподівань, довіри? Мене б не зрозуміли! От я й прийняв рішення, взяв у руки альт, подумавши, що маю ним оволодіти. На щастя, моя музично-теоретична підготовка була настільки сильна, що я зміг це зробити, а без неї я б нічого не добився.

— Ви працюєте в оперному театрі, викладаєте, виконуєте сольні й камерні програми, виступаєте з оркестром...

— У мене також є курс в Іспанії, я його веду вже 15 років. Це двотижневі щоденні майстер-класи й концерти, наприкінці яких ми влаштовуємо рок-концерт. А ще — фестиваль мого друга скрипаля Олеся Семчука у Сан-Марино...

— А які ваші найближчі творчі плани?

— Наступного року будемо відмічати 130-річчя Василя Барвінського (видатного українського композитора, піаніста, диригента, педагога). Нещодавно у Польщі видали його твори. Є ідея заграти цю потрясаючу музику! Адже доля спадщини Барвінського трагічна. Його було репресовано у 1948-у, він 10 років провів у засланні у мордовських таборах, його ноти знищили, а потім доробок митця по крихті збирали ентузіасти по всьому світу! Мені хочеться продовжити життя творів Василя Олександровича...