«Ромео і Джульєтта»: хард-роковий хореографічний батл

«Немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про Ромео та Джульєтту»… Цю фразу Шекспіра про трагічну любов двох закоханих, які через ворожнечу своїх родин не могли бути разом, ще зі шкільних років знає кожен. І коли мова заходить про фільм чи виставу під назвою «Ромео та Джульєтта», навіть сучасні, то одразу розумієш, що це історія про трагічне кохання. Однак вінницький режисер Тарас Мазур вирішив переосмислити цю п’єсу й подати її не просто як сучасний мюзикл, а зі зміщеними акцентами. Головною темою вистави «Ромео і Джульєтта», прем’єра якої на початку жовтня відбулася у Вінницькому музично-драматичному театрі імені Садовського, стала ворожнеча між родинами Монтеккі і Капулетті. Їхні будинки нагадують сучасне суспільство, яке з різних причин поділене на «чорних» і «сірих»: за політичними вподобаннями, релігійними поглядами, сприйняттям війни, геополітичними процесами. Режисер наштовхує глядача на думку, що в суцільній ворожнечі кохання не може вижити, єдиний вихід для нього втекти у віртуальну, іншу реальність, іншими словами, померти... Перші дві прем’єри відбулися з аншлагом, а в мережах почали ширитися відгуки зі світлинами, що такого фурору вінницька сцена ще не бачила. Звідки і чому виникла ідея про сміливе і зовсім неромантичне перепрочитання «Ромео і Джульєтти», Тарас МАЗУР розповів «Дню».

«ЗА ОСНОВУ ВЗЯЛИ НАЙБІЛЬШ АКТУАЛЬНУ ТЕМУ ДЛЯ НАШОГО СУСПІЛЬСТВА – ЦЕ ТЕМА ВОРОЖНЕЧІ»

– Твір Шекспіра на сцені вінницького драмтеатру ставлять удруге: першим був «Гамлет», а тепер мюзикл на дві дії «Ромео та Джульєтта». Але назвати цю постановку класичною досить складно. Це радше хард-версія: ланцюги, бочки, герої в шкіряному одязі, Джульєтта з помаранчевими пасмами волосся, навіть священник у білих кедах. Звідки така ідея, чому взагалі вирішили робити цю постановку, фактично трансформувавши її за 400 років у сьогодення?

– Відверто кажучи, я давно хотів поставити цю виставу, саме мюзикл у сучасній інтерпретації, бо музика може диктувати свої умови на сцені і від того працювати цікавіше. Ідея визрівала довго. Багато років тому я дивився «Ромео і Джульєтта» в Театрі на Липках, постановки і її деталей не пам’ятаю зовсім, але відчуття і емоції збереглися. Я захотів їх передати вінницькому глядачеві. Реалізувати цей задум виявилося не просто, бо знайти сучасний авторський музичний матеріал, виходячи з фінансових можливостей, було складно. Тоді ми разом з керівницею літературно-драматичної частини нашого театру Світланою Фицайло звернулися до Українського агентства з авторських та суміжних прав, щоб порадили, що ми можемо використати на просторах України. Нам запропонували варіант: музика композитора В’ячеслава Назарова, а лібрето – Олександра Вратарьова. І коли я почув цю електронну музику, то згадав, що саме її чув тоді в Театрі на Липках. Після переговорів узгодили всі документи й отримали матеріал для початку роботи над мюзиклом. Вийшов він зовсім не романтичним, якщо мотиви шекспірівського часу і простежуються, то вони ледь бринять, а здебільшого це сучасна музика для сучасних людей, які вміють не просто дивитися, а й ловити підтексти.

– Такого сміливого перепрочитання класичного твору на вінницькій сцені ще не було. Який головний меседж намагалися донести до глядача? Чому саме така подача?

– Я роблю виставу так, як мені здається вона буде максимально вдалою. Це не був пошук чогось нового, ми спробували змістити акценти. Багато хто сприймає цей твір виключно як історію кохання Ромео і Джульєтти, яке перемагає. Але я з постановочною групою намагався донести іншу думку. Ми взяли за основу найбільш актуальну тему для нашого суспільства – це тема ворожнечі на прикладі двох родин Монтеккі і Капулетті. Цією виставою ми спробували показати, що коли люди живуть за законами ворожнечі, то єдиний вихід для закоханих, це, умовно кажучи, «вийти у вікно з 9 поверху». Їхні стосунки приречені. Вони не потрібні в такому світі. Вони не цінуються. І якщо закохані хочуть їх зберегти, то треба виходити в паралельну реальність, бо в цьому світі ворожнеча знищує все.

«ПИТАННЯ ПЛАСТИКИ І ХОРЕОГРАФІЇ СТАЛО ПЕРШОЧЕРГОВИМ»

– Для постановки запросили в команду двох балетмейстерів, які працювали з великою групою, майже 30 акторів. Такий хід спеціально було використано для посилення протиставлення чи на руку зіграла випадковість?

– Справді, над мюзиклом працювали два балетмейстери: Гліб Зельгін та заслужена артистка України Діана Калакай, з якою я вже мав досвід працювати. Це високопрофесійні люди, які допомогли мені донести наскрізну біблійну думку: в кожній людині є добро та зло. І яку з цих якостей людина хоче проявляти, живити, пестити – це вже залежить від неї. Для цього, власне, було придумано такий хід – будинок Капулетті умовно чорний, а будинок Монтеккі умовно сірий. Основна маса людей, задіяних у постановці, мали костюми навпіл – чорні і сірі. Тобто залежно від ситуації, кожен персонаж міг обрати, ким йому бути і як чинити – добре чи погано.

І коли це вирішення прийшло, тоді народилася думка подати виставу як певний хореографічний пластичний батл між двома будинками. Відповідно питання пластики і хореографії стало першочерговим, тоді виникла думка звести на одній сцені двох балетмейстерів. А це різні школи, різні погляди, творчі амбіції. Вони працювали з одними й тими самими акторами, але один робив «сірий бік» персонажів, а інший – «чорний» або навпаки. І в такий спосіб вдалося збагатити акторський багаж, бо групі довелося працювати з різними хореографічними школами.

– Не пошкодували, що так вчинили? Не було перетягування ковдри, хто кращий чи вправніший?

– Острах був, що творчі амбіції можуть зашкодити. Але оскільки це люди фахові, які знають, як треба працювати на результат, у команді, то особистого не було, принаймні я не помічав. За підсумками можу сказати, що попри те що це абсолютно різні балетмейстери, вони спрацювалися і навіть допомагали одне одному, були моменти, коли підміняли одне одного на репетиціях. У результаті хореографія, пластика, елементи пантоміми на тому рівні, якого хотілося досягти.

«МОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАДОВОЛЕННЯ – ЦЕ АКТОРИ, ЯКІ ВІДКРИЛИСЯ ПО-НОВОМУ ПЕРЕДУСІМ ДЛЯ СЕБЕ»

– Ще один, напевно, режисерський острах – це актори-студенти з училища культури та мистецтв. Джульєтту грає Аліна Шкуропат, якій лише 16 років, дівчина навчається на ІІ курсі театрального відділу училища мистецтв. Не боялися брати на головні ролі молодих акторів, яких ще ніхто не знає?

– У виставі взагалі було багато відкриттів, і вона засвідчила, що потенціал вінницького театру ще далеко не розкритий. Коли ми почали працювати над виставою, Аліні взагалі було 15 років. Це фактично її перша робота й одразу головна роль, але вона дуже старалася. В другому складі роль Джульєтти грає Марія Левченко, яка вже має досвід на сцені. Ромео – це також молодий актор Володимир Білозор, він рік ходив до тренажерної зали, щоб набрати відповідну форму. Артур Костантинов, граючи роль Паріса, навчався кататися на роликах, для цього спеціально брав уроки в тренера.

Михайло Крисов, який грає Меркуціо, взагалі вразив. Одна зі сцен дуелі Меркуціо і Тібальта вирішена була через танець – степ. І якщо Гліб Зельгін, який грав Тібальта, професійний танцюрист і степ – його життя, то для Михайла це була ще та задача. Та він доклав максимум зусиль, буквально стер туфлі за період репетицій, не знаю, скільки витратив годин, щоб поруч з Глібом мати пристойний вигляд і відпрацювати дуель на всі 100 відсотків. А плюс живий вокал, плюс акторство, плюс фізичне навантаження, яке присутнє в постановці, це титанічна робота, з якою він справився. Також по-новому відкрилися добре знані актриси Надія Кривцун та Валентина Наталушко, які поруч зі молодими акторами станцювали модерн. Вони змогли його сприйняти, осягнути і бути на рівні в цих інколи не зовсім зрозумілих і адекватних танцях. Тому моє найбільше задоволення в цій постановці – це актори, які відкрилися по-новому передусім для себе, якоюсь мірою перемогли себе, вони вчилися і готувалися до зустрічі з глядачем упродовж року.

– І глядач оцінив. Два прем’єрні покази, які відбулися один за одним, були аншлагові А в соціальних мережах посипалися відгуки, що такого хард-року, в театрі ще не було. Ви задоволені постановкою?

– Річ у тім, що коли я починав працювати над виставою, то прем’єра була запланована на січень 2022 року. А потім через епідемію і можливий локдаун знову сплуталися карти й довелося показати мюзикл глядачеві на три місяці раніше. Тому я відчуваю певну незавершеність. Глядач цього не помічає, бо, крім мене, ніхто не знає, що ще я прагнув зробити, які деталі додати. Не впевнений і я, чи вони б спрацювали так, як уявляю. Та мені надзвичайно приємно, що глядач сприймає те, що ми йому пропонуємо. Адже форма подачі не найпростіша. Десь слід подумати, осмислити, сприйняти і зрозуміти напрями театру і його жанри. Тому така реакція глядачів – це приємно і «плюсик у карму» кожному актору.