Партитури не горять...

Прага, на перший погляд, здається містом традиційним для європейського туриста. Насправді це не так. То тут то там — сліди Кафки та його героїв, пам’ятники, що дратують уяву, і сюрреалістичні об’єкти на зразок Фрейда, який «висить» на одній руці на висоті багатоповерхового будинку, або людини, що «пірнула» крізь стіну, та так і застигла до поясу зовні. Приблизно те ж відбувається з сюжетами в театрах Праги — разом із звичайними оповіданнями зустрічаються і зовсім фантастичні. Деякі поставлені для розваги, як, наприклад, «Пригоди Жуль Верна» в знаменитому «Латерна Магіка». Там знаменитий письменник опановує роль свого героя,  капітана Немо, і переживає низку екстраординарних пригод. Але це, швидше, видовище для родинного перегляду.

На тій же Новій сцені опинилася афіша опери Дмитра Шостаковича «Оранго», написана 1932 року, про яку мало знають навіть музикознавці. Її сюжет просто неймовірний: пригоди гібрида людини та мавпи (про існування якого згадує «жовта» преса). Декілька фрагментів опери, що збереглися, було знайдено в архіві Дмитра Дмитровича, коли світ святкував сторіччя з дня народження класика. Були спроби об’єднати ці фрагменти в концертному виконанні музикантами Пермі та Санкт-Петербурга, але сенсації не сталось. У грудні 2011 року в Лос-Анджелесі відбулася світова прем’єра напівсценічного виконання «Оранго» (в інструментовці Джерарда Макберні) в Концертному залі ім. Уолта Діснея.

І ось у Празі, столиці колишньої Чехословаччини (нині Чехії), яка цього року святкує 50-річчя «Празької весни» (відлига після комуністичних холодів) та вторгнення радянських танків, що сталося потім, звернулися до цього твору.

На афіші вистави «Оранго» змальовано «обличчя» орангутанга в... офіційному піджаку, звичному для членів ЦК і з прикметою радянської пори. Схрещення вигляду примата та важливих комуністичних індивідів того часу, звичайно, шокує — у Празі розуміють, про що писав Дмитро Шостакович і його співавтори Олексій Толстой і Олександр Старчаков, які написали лібрето. Ймовірно, про те ж, що мав на увазі Михайло Булгаков, коли створював Шарикова в «Собачому серці» — людського розуму в ньому значно менше, ніж тваринних інстинктів. Адже революція — це не репродуктивна медицина.

Цікаво, що торік про «Собаче серце» згадали в Амстердамі, коли відновлювали оперу Олександра Раскатова на сюжет Булгакова. Про ту дуже цікаву виставу я розповідав на сторінках «Дня» 8 червня 2017 року. І тому виставу «Оранго» ніяк не міг поминути. Оскільки вона теж  виходить далеко за межі суто театральних подій. Це не політична агітка, а витвір мистецтва та документ свого часу. Нехай і незакінчений. Його постановники диригент Ян Кучера та режисер Слава Даубнерова йшли на певний ризик, показуючи низку фрагментів опери як цілісну театральну виставу. Ризик міг би бути невиправданим, якби до «Оранго» другим номером програми не додали добре відомий «Антиформалістичний райок» Д.Шостаковича.

Зіграні разом, ці твори доповнили уявлення пражан про «кафкіанські» пристрасті радянської дійсності, що мала багато спільного з чеською ще декілька десятиліть тому.

«Антиформалістичний райок» Дмитро Шостакович закінчив 1968-го, а таємно починав писати його «в шухляду» з 1948 року, коли сталінізм жорстко почав боротися з «безрідними космополітами» й «антинародними» композиторами. Цей твір уперше був виконаний на сцені  1989-го у Вашингтоні.

Райок — означає блазнювання, примітивне ярмаркове мистецтво. І де ще, як не в цій грубій, їдкій виставі могли зустрітися на сцені сам вождь (Єдініцин), що співає свої куплети на мотив «Суліко» та його вірні ідеологічні прибічники Жданов (Двойкін) і Шепілов (Тройкін), що пізніше «прославився» як власник щонайдовшого прізвища «ипримкнувшийкнимшепилов», під час подальшого викриття членів «антипартійного угрупування». Тривалий час ховалося справжнє прізвище Голови зборів, де виступала ця комічна (а в ті часи грізна) трійця. Але через багато років з’ясувалося, що в ролі Голови Д. Шостакович вивів свого колегу по музичному перу, голову Спілки радянських композиторів Тихона Хрєнникова, який, з одного боку, був об’єктом кепкувань, з іншого — вдячного чиношанування.

У Празі вождь і партійні чиновники, що виступали з трибуни, розташовувалися на тлі трибун із бюстами безмовних статистів режиму, а хор у цей час виконував ролі його активних «підспівувачів». Цікаво, що до цього музично-пародійного дійства був залучений і диригент-піаніст, роль якого успішно виконав Ян Кучера з портретним гримом Шостаковича. А серед співаків був добре помітний  соковитий бас Євгенія Шокала, уродженця Львова, який свого часу закінчив Київську консерваторію в класі Миколи Кондратюка.

У фіналі всі учасники цього музичного блазнювання перейшли, як і задумав композитор, до канкану, але перед цим не забули нагадати глядачам про «пильність, яка має бути завжди й у всьому». Добре, що гострозора варта радянської ідеології не виявила свого часу ці партитури Дмитра Дмитровича. І тому вони сьогодні можуть нагадати Європі та світу, що не всі композитори, художники та письменники того часу були слухняними статистами тоталітарного режиму.