Олександр ДУБОВИК: «Продовжую збирати пазли в єдину картину світу»

Ім’я, життя, творчість цього художника, філософа, що бездоганно володіє як пензлем, так і словом, — Олександра Дубовика — давно вже не потребує особливого представлення. Він приваблює своєю мудрістю і зухвалістю, високим професіоналізмом і вічним пошуком, досвідом і молодістю душі. Про нього можна писати трактати. Слово — Майстрові.

«ІСТИНА — ПРОДУКТ ВЛАСНОГО ДОСВІДУ»

— Олександре, не так давно була безпрецедентна виставка в «Арсеналі», з «ретроспективою» Дубовика. Чим нова виставка відрізняється від тієї, її концепція, і чим вона вразила глядачів?

— Те, що виставлялося в «Арсеналі», — лише частина того, що я міг виставити. Не було показано графіку, роботи в розвитку. Було кілька старих робіт, але це дуже мало. Так, не вистачило місця мені в «Арсеналі». (Cміється.)

— Королівство замале?

— Я міг би заповнити весь «Арсенал» (як зараз сподіваюся заповнити весь Будинок художників). Точніше, весь поверх буде, ретроспекція буде, хоча боюся цього слова, тому що художник — не ретроспективний, він є або його немає. Кожна людина заряджається певним зарядом енергії, думає, що він нескінченний, але це неправда. Одні люди цю енергію випліскують на початку життя, інші — під час сходження, треті — десь наприкінці. Цей заряд вичерпний. Треба уважно спостерігати, навіть художникові, де цю енергію втратив чи здобув. У мене так щасливо склалося, що ідея виникла одразу, тому все, що потім додавалося, — був певний пазл. І маленькі шматочки смальти додавалися і додавалися. І виникає, продовжує виникати щось ціле. Цікаво все це. Оскільки істини не існує, ми самі створюємо істину на основі власного досвіду і головних внутрішніх поривів. Ці пазли, які потім створюють щось ціле, -спочатку навіть не уявляєш, яке воно. Ось у чому ретроспекція. Починаючи, не знаєш, у що це увійде і у що виросте. Цей процес — в основних знаках. Вони виникли одразу. Це — успіх, карколомний успіх. Художник починається лише тоді, коли є концепція і знаки. Знаки впізнаваності. Створити цей знак — найскладніше в мистецтві. Не лише в живописі — у всьому — знак впізнаваності. Якщо він є — значить, все, можна і роботу не робити. Коли веду мову про енергію вже у творі, вона може виразитися на будь-якому етапі: на рівні задуму, малюнка, ескіза чи виконання. Виконання — це і є сенс, але є й ідея. У мене виникло це одразу — ідея і знаки. Це мій великий успіх — просто збільшення деяких елементів, які нарощують масу і створюють відчуття, що це щось цілісне й велике.

— Дубовик славиться тим, що володіє не лише кистю, а й словом, завжди дуже точно визначає назви своїх творів і назви виставки. Цього разу яка назва виставки?

— «Діалог із незбагненним». Дещо витіювата назва, але вона відповідає задуму, бо як може бути діалог з тим, чого немає? На якому рівні можна розмовляти з нелюдським? Як копнути те, що стосуються не лише конкретно мене як художника, а всіх? Якісь глибинні речі, що роблять необхідним мистецтво. Щоденна балаканина політиків є такою нав’язливою, що це здається головним, і люди не розуміють, що коли не буде мистецтва, цього паралельного життя, не буде й життя. Людина залишається людиною, поки насолоджується життям, тим, що її оточує, поки асоціативно мислить, може сприймати речі не такими, як вони є, а в якомусь внутрішньому перетворенні. Якщо це є — вона людина. І всі питання в тому, що ми повинні залишатися людьми. Якщо цього не буде, не буде культури, ми озвіріємо. Це відбувається на кожному кроці.

ВІД ПЕНЗЛЯ — ДО СЛОВА

— Тому — книжки? Спроба пояснити?

— Не вважаю себе поетом чи письменником. Це виникло випадково. Вів альбоми пам’яті, аби не втрачати цінні моменти, які не запам’ятав, вони зринають в пам’яті, їх потрібно зафіксувати. Мої моменти були не для когось, не припускаю, що це хтось читатиме, ба більше, був переконаний, що це загине. У мене вже понад п’ятдесят альбомів. Спочатку писав де, коли, що відбувається, потім це почало обростати м’ясом, проявилися певні чи то афоризми, чи то «афегізми».

— У сенсі, з приводу й без?

— Так. З приводу мистецтва, моїх настроїв, багато гарного й поганого, багато такого, що мені не слід було б писати. Ці тексти — «побічні діти» так би мовити.

«МИСТЕЦТВО МАЄ БУТИ ЗЛИМ»

— Хочу повернутися до теми енергетичного заряду — хтось вичерпує себе миттєво, а хтось у процесі життя енергію нагромаджує і репродукує. Але ж вона не нізвідки, вона береться з навколишнього світу, з подій, які відбуваються з нами щодня і, хоч як це сумно, з побуту. Подобається він нам чи ні. Наскільки реалії сьогодення можуть сприяти конкретно для Дубовика зарядом енергії для творчості?

АВТОПОРТРЕТ

— Я жив під час лиха. Вистачало стимулу, аби самостверджуватися, щось заявляти і казати. Вони завжди мали нерв, підгрунтя, і, вважаю, мистецтво має бути злим. Не у сенсі потоку зла, а в сенсі напруги. Усередині має бути якийсь стрижень. А за цим завжди мають стояти інший заряд, інше знання, інший підтекст, інші визначення, і це своєріде пророкування на майбутнє. Мистецтво — паралельна й індукційна річ. Коли зображувала Наяд, Венер тощо, художники говорили про життя, — панове, ви вбиваєте одне одного, перерізаєте горлянки, труїте, а навіщо?! Втім не все так жахливо, якщо народжуються такі речі, це слава не комусь конкретно, а слава людині взагалі. Це глобальний погляд на мистецтво, його місце — буфер, який жорстоке життя пом’якшує, ушляхетнює (не люблю це слово дуже солодке і неприємне). Але багато залежить від нас, від того, як мислимо і як бачимо, як ставимося одне до одного.

«БУТИ ПАТРІОТОМ — НЕ ОЗНАЧАЄ СЛАВОСЛОВИТИ»

— Ви — людина, яка вміє для себе збудувати ретроспективу, місток чи скласти пазли в певну картину, що можете сказати про день сьогоднішній, а, можливо, і завтрашній нашої країни?

— По-перше, вважаю, що українська нація — жіноча нація. Емоційна, але керується розумом. Вона така запальна! Наламала дров! І — раз-раз, відійшла. Це, на жаль, невміння відійти на відстань і подивитися, що відбувається. А відбуваються важливі речі. Ці двадцять років незалежності минули даремно. А останні кілька років, по суті, і є незалежність. У нас вже відбулися зміни, усередині кожного з нас. Ми вже інші. За чотири роки ми абсолютно змінилися, це інша нація, це передумова всього іншого. Я не кажу вже про реформи кардинальні, на це потрібні століття. Куди ви поспішаєте? Навіщо ламаєте дрова? Навіщо це все відбувається? Прийде свій час на все. Для того, щоб відбулися зміни, мають відбутися зміни в нас, коли щось ламається і створюється інше, коли зростає не цивільний закон, а зростає громадянин, а з нього «проб’ються» вже закони цивільні. І вони існуватимуть і діятимуть. Я оптимістично дивлюся на Україну. Вона приречена бути великою державою. Приречена за місцем, за населенням, менталітетом, за бажанням працювати, позитивною енергією створювати родину. Хоч би  що відбувалося в цьому світі, не руйнування, а приналежність. Тому, вірю, все буде гаразд. Але на це потрібен час, терпіння, стриманість і велика лояльність, — щодо держави і одне до одного.

«МИ РОЗКИДАЄМО БАГАТСТВО»

— Багато сьогодні говорять про те, що нове покоління втратило орієнтири, відбувся розрив поколінь, кудись все пішло.Чи справді все так сумно?

— Річ не у втраченості, а в орієнтирах. Все перевернулося догори дригом, і коли було не можна — це робилося, тому що було не можна. Був внутрішній стимул, щоб робити — не тому, що проти держави чи ідеології, про це не думалось, і взагалі, не виступали проти цієї ідеології, але було внутрішнє відчуття, що ти повинен щось сказати. Зараз найголовніше — гроші, вони занапащують. Людина щойно закінчила інститут, а думає: де долари взяти, жити треба на щось, вона не може чекати. Навколо біжать усі, і потрібно встигнути до чогось прирости. Хапають те, що вже на видноті, що вже склалося. Так було завжди, у принципі. Є такий образ у Сименона: тікає натовп до тунелю, а виходять звідти одиниці. Що сталося усередині — ніхто не знає. Це процес добору. Такий історичний добір триватиму завжди. Щодо молоді і мистецтва, вважаю, що українці — неймовірна і талановита нація, вона збагачує талантами всі держави довкола, а тут — порожнеча. Чому? Мені кажеть, що в кожному найкращому світовому оркестрі дві-три особи неодмінно українці. Ми все багатство розкидаємо, нам воно не потрібне. Це найстрашніше.

Щодо мистецтва як напряму. Свіжих ідей завжди було мало. Знайти якесь одне маленьке зернятко в мистецтві — подвиг. Усім однаково — найближче те, що вони могли зрозуміти, побачити, те, що їм видається сучасним. Не існує сучасного мистецтва, є мистецтво, яке говорить про ті ж самі речі, що й сотні, тисячі років тому. Воно говорило про те ж саме, просто трохи іншою мовою. Потрібно не зовнішній бік брати, який нині вигляд має, а яка енергія, які ідеї закладені там усередині, яка людська позиція. Це має бути внутрішній порив, рух: хочу це зробити і зроблю. Як позиція Лютера: я стою тут і з цим нічого не можу зробити. На це теж потрібен час для становлення. Зараз така похмура смуга в мистецтві, і наші імена, які і в театрі, і в кіно вони всі ходять по орбіті навколо України. Розумних людей треба принаджувати, обіцяти їм золоті гори, як свого часу герцоги, імператори викрадали один в одного філософів, переманювали, залучали, тому що світло філософа — було світлом імперії, світлом нації. Їх потрібно заманювати, а не гнати. Вони самі знайдуть свої суперечності, своє власне зло, аби мистецтво було жорстким і сильним. Їм не завадить, що їх леліятимуть.

АНТИТЕЗА ЗНАКІВ

— Леліяти в нашій державі не звикли, особливо людей мистецтва. У влади немає необхідності внутрішньої, немає стимулу, власних знань не вистачає, аби зрозуміти — репрезентувати Україну у світі, і навіть усередині, для своїх людей, які, можливо, до цього ще не готові, — може лише мистецтво і культура.

— Той знак, який я винайшов, — букет — великий знак. Зараз цього не розуміють, це не доходить до людей. Одвічно існує дві континентальні плити, які наїжджають одна на одну, — розум та інтуїція. Розум і незбагненне (у назві моєї виставки). Незбагненне не означає, що його немає. Це те, до чого ми можемо проникнути, певною мірою доторкнутися, і, з суто людської позиції, збагнути. На місці стику відбуваються головні події. Це річ реальна, яку можна відчути і збагнути навіть певною мірою вивчити, вона перетворюється на поняття. Стає чи красивою, чи приємною. Де відбулося це перетворення? Цей букет і є ця точка.

Вони взаємодіють, проникають одне в одне, і грань знайти неможливо, але все одно ця грань є. Це перелом, абсолютно інше мислення, перехід не до містики, а до інакодумання. Це та площа, яку завжди віддавали релігії, тому що наука не знала, що з цим робити. І Фрейд намагався, і Юнг, але вони по-науковому влізли в це, тому в них грубий результат вийшов.

— Приблизний.

— Дуже сумнівний. Ці зв’язки набагато складніші. Цей букет — це форма і символ. Символ — це кров і речі. І потрібно співвідносити ці символи лише з символами, вони незрівнянні ні з чим. Символи, такі, як хрест, коло, квадрат і ціла низка таких універсальних речей. Цей символ одночасно несе заряд і має форму букета. Наше уявлення, що таке букет — це зібрання чогось. З другого боку, букет відкритий в інший простір, в незбагненний світ і приймає в себе постійно дедалі нове. Букет — це антитеза чорному квадратові Малевича.

Оскільки ці символи співвідносяться. У чому? В Мальовича — це знак ніщо. По-перше, він виникав як формальна ідея, а потім обріс всілякими містичними уявленнями, що це перекодування світу. Що таке перекодування? Знищення! Він знищив минуле. Це знак ніщо, знак порожнечі. А букет — знак наповненості, дифузії, а не межі. Нове Дао. Букет — це Далай-Лама культури, щось вище. Я щасливий, що цей знак знайшов — моє божественне немовля.

— Він безмежний сам по собі. Букет не має меж, а це вже вічність?

— Тому букет — це і є цілісність. Це може співвідноситися з Богом Лейбніца, закритим простором.

— Для мене букет — це не пряме співвідношення з японською культурою, яку шалено люблю, але, за своїм розвитком, єдина культура у світі, яка вміє і всю свою історію розвивається вглиб, тому настільки збережена?

— Зараз на слуху українська ідея, вона виникла саме зараз. А її можна сформулювати з дуже багатьох поглядів, це не така порожня річ. Тому що ми дійсно інший народ, у нас має бути своя символіка, свій погляд. Протиставляю цьому чорному квадратові свій букет. Вважаю, це знак української ідеї, не тому що я — Дубовик. Знак має бути потужним, зрозумілим, простим, висіченим з каменя. Гадаю, саме така ідея була б дуже потужною, гарною, повною і дуже життєрадісною, тому що вона наповнюється не злом, а витісняє його.