Нарив

Події в Білорусі прикували увагу всього світу. ЗМІ роблять свою роботу, передаючи новини звідти, але найціннішим завжди є особисте свідчення. Тому я звернувся по коментар до свого давнього приятеля — програмного директора Мінського міжнародного кінофестивалю «Лістапад» Ігоря СУКМАНОВА.

Ігор вивчав журналістику в Білоруському державному університеті та кінознавство у Всеросійському інституті кінематографії. Працював редактором у «Радіо BA», програмним директор на «Радіо Unistar». Мешкає в Мінську.

— Ігоре, на твоє око, наскільки жорстокий характер мають сутички?

— Я не бачив сутички наживо, бо вони розгортаються не в центрі, не там, де я живу, а більше на периферії, це такі передспальні квартали — між центром та мікрорайонами. Не бачу, але добре чую. В нормальному житті ці відлуння назвали б салютами, феєрверками, шумом свята, а в Мінську зрозуміло, що це таке. Все це носить ознаки повстання. Не буду казати «революція», не буду казати, що це добре організована акція — радше схоже на нарив, який прорвало. Втома, відчуття перебору всієї тієї брехні й фальсифікацій, у яких країна опинилася максимально концентровано в останні дні — все це обернулося отаким пострілом. Інколи хочеться, що втрутилися зовнішні сили, щоб хтось почув цю вже просто мольбу, цей заклик. Тому що, ясна справа, що вирішити це питання винятково мирним шляхом можна тільки якщо мати мудру голову у першу чергу там, нагорі.

— Яка в Мінську атмосфера загалом?

— У нас страшенні перебої з інтернетом. Дуже складно отримувати інформацію. Одне можу сказати — ми на порозі повстання, яке або задушать у зародку, або воно розгоратиметься далі. Країну охопив неприкритий терор. Влада настільки брехлива, що не гребує вже нічим: ні шантажем, ні репресіями, ні насильством. В хід пущено все — техніку, відморозків у бронежилетах, зброю. Щодня о 16 годині Мінськ перетворюється на Чилі часів Піночета. Ми навіть іронізували на цю тему в офісі, що це просто як гра: тільки-но настає 16:00 — «місто заснуло, мафія прокинулась» Автозаки, автобуси з ОМОНом, машини швидкої допомоги заповнюють центральний проспект і прилеглі вулиці. Скрізь мигтять зловісні фігури в чорній уніформі і масках від коронавірусу. Починаються провокації. Водночас із вікон вивішуються біло-червоно-білі прапори, звучить музика опору: Цой і білоруські пісні за свободу.

Що стосується людей, то їхній протест має мирний характер. У маніфестантів немає зброї, каміння, пляшок з запальною сумішшю — нічого, що могло б їх захистити від нашестя цієї чорної сили. Я не маю відчуття пробудження такої потуги, сили, як це було в Україні, усвідомленої романтики боротьби. Тут йдеться, на мене, про внутрішній біль, про вічне терпіння, яке зараз вирвалося назовні. Але кожний діє як може, це відчувається. Людей підживлює ця енергетика. Ти йдеш по проспекту і бачиш, як із вікон вивішують прапори з «Погонею» (історичний білоруський герб — ДД). Я сиджу зараз удома, чую, як десь удалині звучить «Перемен» Цоя. Отакі дуже приватні, дуже персональні моменти відбуваються. А те, що народ дістало — це реально.

— Палиць і зброї в демонстрантів дійсно немає, принаймні поки що, але у фізичне протистояння з міліцією вони таки вступають.

— Зваж на те, що влаштовується багато провокацій. Наприклад, свіжий випадок. Виходимо з офісу. Прямо в центрі проспекту стоїть шерега бійців, вже навіть не зрозуміти, якого роду військ. Коли ми з ними практично зрівнялися, з-за рогу виринули ще доблесні воїни. Вони вели за руку заарештованих дівчат, які, побачивши нас, почали до нас кидатися й кричати, аби ми їх допомогли звільнити. Це виглядало як відверта провокація. І ось перебувати в такому сюрі... На мене фільм Поланського «Піаніст» справив свого часу колосальне враження. Хоча він і зроблений достатньо традиційно, Варшаву часів окупації він показав переконливо. Ось ми зараз у такій реальності перебуваємо. Коли ходиш по вулицях і бачиш, що коїться, все холоне всередині. Будь-який шляхетний жест миттєво обертається проти тебе. Тут немає таких понять, як совість, честь, є тільки одне: придушення будь-якої ініціативи, будь-якої особистості, утвердження тільки одного цього культу. І це дуже страшно. Просто вся машина влади повернута не на те щоб проводити реформи, поліпшувати стан суспільства, а тільки щоб володарювати. 

Взагалі це все дуже складно, тому що організованого штабу, який надавав би достовірну інформацію, немає. Я кажу, виходячи зі своїх відчуттів. Я не перебував в центрі подій, нічого не можу підтвердити чи спростувати. Але те, що бачив я — часто моменти певної агресії і неадекватності носять дуже дивний характер. Коли піддаєшся цьому емоційно, можеш опинитися в пастці. На власній шкурі відчув. Ти йдеш серед людей, які всі посміхаються, не вимагаючи нічого радикального, заряджаєшся позитивом,  що ти не один, що є інші, які так само не сприймають фальсифікації, брехню, обман. Але в певну мить, коли підходимо до перехрестя, раптом виникає людина, яка кричить: «Біжіть направо, бо вони зараз сюди під’їжджають, у двори, швидше!» В цю мить дійсно з’являються машини, люди біжать направо, назустріч їм виходять і їх хапають. Це мій власний досвід. Чи оці дівчата — поруч жодного протесту, тихий район — і раптом вони ведуть цих красунь, для чого, чому? Або «Швидкі допомоги», заповнені карателями в чорному. Це все скеровано проти людей. І дуже складно вмикати розум, раціо в таких ситуаціях. Плюс вимкнені комунікації. Можна провести весь вечір у сутінках, чути оці хлопки, постріли, чути як техніка монотонно їде по проспекту о 4 ранку.

— Хто бере участь у протестах?

— Активні молоді люди, їх переважна більшість. Багато представників IT. Пролетарі і селянство поки мовчать. Але наша країна партизанська апріорі, тому бухтіння на адресу влади наростає в цьому середовищі теж.

А втім, повторюся, ядро протесту — в основному молодь. Покоління, яке народилося в умовах цього довгого правління. Вони  інакші. Це генерація людей освічених, зі смаком вдягнених, вони їздять на велосипедах і відкриті всім змінам для хорошого європейського суспільства й це настільки разюче вирізняється на тлі всіх тих промов, всього офіціозу, що панує у Білорусі! Дуже різкий зазор між поколіннями, між цими абсолютно різними ідеологіями. І когось це виводить із себе, бісить, приводить до такої радикальності.

— Але терпіння закінчилося й у старших теж, схоже.

— Так, терпіння закінчується. Правда. Але я дуже боюся, бо все йде до бійні, до того, щоб вичленувати тих, хто відмовляється терпіти, й покарати. Я бачу це однозначно. А розмови про треті сили — це фантазія навіть не бурхлива, а просто примітивна, яка мало кого може переконати з тих, хто комунікує відкрито зі світом.

Хочеться, аби всі себе берегли. Не піддавалися на провокації. Ці сплески безслідно не минають і все одно це рух до великих, як то кажуть, змін. Покладатися треба винятково на себе в даному випадку, але підтримка, як на мене, має прозвучати на дуже різних дипломатичних рівнях, на дуже високих рівнях. Бо в даному випадку народ треба захищати від власної держави.