«Ми всі – герої цього фільму»

Минулої п’ятниці автор особисто представив фільм у київському кінотеатрі «Жовтень». Українські глядачі вже мали можливість побачити «Рідних» влітку минулого року на Одеському кінофестивалі. Заради подальшого прокату Манський переозвучив свої закадрові монологи українською мовою.

Власне, «Рідні» є спробою осмислити немислиме: війну. Манський робить це через єдиний можливий у цьому випадку — інтимний — ракурс. Він по черзі впродовж року, з весни 2014 року до весни 2015-го, приїздить з операторкою до своїх численних українських родичів, розкиданих по всій країні: Львів, Одеса, Київ, Севастополь, Донецьк. Відвідує маму, тіток, племінників, діда, кузенів — людей різних соціальних станів і фахів і, головне, зовсім різних переконань.

Є фільми, де автор залишається відстороненим, тут же він дотримується діаметрально протилежного підходу, постійно вступаючи в дію — запитаннями, коментарями, інколи навіть сам з’являється у кадрі. З кимось спілкується напряму, за кимось лише спостерігає, фіксуючи розмови й суперечки. Режисер не розслідує причин протистояння, не шукає винних. Про це вже сказано багато в інтернеті, по телевізору. Натомість Манський намагається вловити момент розвалу звичної картини світу в свідомості пострадянських людей, відобразити, як вивихнута епоха руйнує одну конкретну родину. Інакше кажучи, прагне показати «свою особисту трагедію», про яку прямо говорить в останньому епізоді. Насправді головним героєм є він сам — литовський поляк за походженням, уродженець Львова, колишній росіянин, нині латвієць, який любить усіх своїх рідних і всі країни, де він жив.

СЕСТРИ — ГЕРОЇНІ ФІЛЬМУ «РІДНІ» / ФОТО З САЙТА MANSKI-DOC.COM

Але його фільм — про рідних, які стали чужими.

Після прем’єри Віталій Всеволодович зустрівся з пресою. Наводимо деякі з його відповідей.

— Мені здається, що те, що відбувається в нашій родині, мало відрізняється від того, що відбувається в українському суспільстві в цілому. Мабуть, певне достоїнство мого фільму в тому, що в ньому немає нічого унікального. Чи, інакшими словами, унікальність його в тому, що він розповідає типову, всім зрозумілу історію. Ми всі — його герої, навіть якщо нас нема на екрані.

— Дуже важливо не тільки дивитися «Рідних», а й говорити про ситуацію, зображену там. Розмова поза пропагандистським полем, на мою думку, є єдино можливим початком якогось оздоровлення суспільства і наступного миру. Мрія нас усіх — щоб Україна не відволікалась на війну, а поклала усі сили на розбудову самостійної та комфортної для життя держави.

— Відносини з Держкіно України складалися дивовижним чином. Зазвичай кінематографісти звертаються за допомогою, а тут навпаки — в одну прекрасну мить нам подзвонили українські продюсери, які сказали: «Хочемо вам допомогти, увійти в цей проект». При тому, що формально я є громадянином Росії. Це було і приємно, і життєво важливо. Це жест широти розуміння.

— «Артдокфест» я проводитиму в Росії до тої миті, поки його просто не заборонять і танками не оточать кінотеатр — зокрема й тому, що «Рідних», яким відмовлено у прокаті в Росії, ми таки показали саме на цьому фестивалі в московському кінотеатрі «Жовтень» у залі на 1500 місць із майже аншлагом. Навіть рекламний плакат був такий самий, як і тут, — стилізований під прапор України. І цей єдиний показ отримав національну премію російської кінопреси як головна кіноподія року. Ось заради таких моментів прориву реальності у російський світ абсурду я й буду робити «Артдокфест» до останнього. 

— Переозвучувати «Рідних» українською було дуже важко, бо я вже 30 років розмовляю російською і, скажу відверто, навіть у Львові розмовляв нею, але я вважаю, що мені щось таки вдалося.

— В мене є рецепт миру. Україна має стати успішною, комфортною і завидною для життя державою. Такою собі Західною Німеччиною. Щоб мешканці умовного «НДР» рили підкопи, аби потрапити на Захід. Тоді вони самі знесуть свій Мур.

«Рідні» вийдуть у прокат 2 лютого в Києві, Львові, Харкові, Одесі та Ужгороді.

 ДОВІДКА «Дня»

Віталій Манський народився у Львові. Навчався у ВДІКу. Автор більш ніж 30 фільмів, які показували на фестивалях у Каннах, Берліні, Роттердамі, Локарно. Володар більше 100 нагород. Президент МКФ документального кіно «Артдокфест». Нині живе у Латвії.