«Ми не хочемо жити в тюрмі рашистів»

27 квітня у Херсоні має відбутися псевдореферендум «ХНР», який анансували російські окупанти. За інформацією ЗМІ, ввечері 25 квітня загарбники захопили Херсонську міськраду. З будівлі зняли прапор України. Орки забрали ключі в охорони, а меру та працівникам Міськради дали можливість виїхати додому.

Херсон війська рф зайняли ще на початку березня, нагадує  gazeta.ua. Згодом -  більшість населених пунктів Херсонської області. Це єдиний регіон, який окупантам вдалося захопити за понад два місяці війни проти України.

Вчора «День» поспілкувався телефоном з Олександром  Андрійовичем Книгою,  генеральним директором-художнім керівником Херсонського академічного музично-драматичного театру ім. М.Куліша, ініціатором  та організатором Міжнародного фестивалю "Мельпомена Таврії", активним учасником мітингів проти рашистських окупантів, який пережив окупацію, арешт і якому вдалося вирватись з облоги загарбників.

«БРАТИ НА ТАНКАХ НЕ ПРИЇЖДЖАЮТЬ»

…ВІЙНА

-24 лютого вранці  почалася вибухи і стало зрозуміло, що почалася повномасштабна війна… Я живу в Олешках біля Херсону. Це містечко знаходяться на лівому березі Дніпра. Ми прокинулися від сильних вибухів і канонад, які почули  дуже близько, - згадує Олександр КНИГА. - Телефон розривався від дзвінків від колег: що робити? Я швидко зібрався, поїхав на роботу до театру. Ми відключали все,  сховали документацію і відкрили бомбосховище (у нас такий же проєкт будівлі, як у Маріупольському драмтеатрі). Там з перших днів ховалися  і жили майже місяць приблизно 70 людей, але після зруйнованої ракетними  орків  Маріупольського театру, і обшуків будівлі, люди почали боятися, і  всі пішли звідти. 

Знаєте, у перший день війни, коли я ввечері  намагався повернутися додому, то ми з водієм в‘їхали на міст, який з‘єднує лівий і правий берег, то побачили, що  з лівої смуги ніхто не їхав, а з правої  стояли багато машин у корках і  нікого не пропускали. Всі запитували один одного: «Що там»?  А тут мені телефонує товариш  і запитує де я?  Дізнавшись, що на мосту, каже швидко повертатися бо там вже рашиські танки, які стріляють по машинам цивільних. Ми розвернулися, повернулися до театру, припаркували своє авто… Бачимо, що у місто, крім військової техніки, почали прибувати фури, налетіли гвинтокрили, почалася активна стрілянина. Нам повзло, що вискочили з цього «котла». На наших очах розвернувся бій, висадився російський десант, який захопив перешийок між мостами… А як додому добратися бо там діти, дружина? Зателефонував товаришу, який мав невеличкий човник і він допоміг переплисти на інший берег. Додому в Олешки добралися під вибухами. Потім побачили цілу купу підбитої техніки.

Спочатку загарбників Херсон не дуже цікавив і вони  швидко поперли на  Миколаїв. Бої були серйозні, супротив ЗСУ був сильний, хоча використовували окупанти важку артилерію, ракети, літаки, гвинтокрили…

Перший тиждень ми з сім‘єю (всі діти зібралися у нас дома) були в Олешках.  У саме місто  орки майже не заходили, пробігли і стали на краю… Спочатку,  навіть магазини працювали, ми з синами ще змогли купити товари першої необхідності  та харчі. Хоча по трасі продовжувалися бої, а в самому  містечку окупантів ще не було.  Нам навіть  повезло заправити машину, вистоявши величезну чергу. Саме тоді чимало людей почали виїжджати, а ми не планувати нікуди їхати… та 1 березня почалася окупація Херсону, під Миколаєвим росіян стали бити наші військові,  і тоді  орки повернулися до нас і  за тиждень з‘явилися їхні патрулі. Рашисти спочатку зайняли будівлі: СБУ, поліції і Облради.  Почалася окупація…

Десь через місяць почали росіяни  анонсувати «проєкт» створення ХНР, а до того, з перших днів окупації у нас почали  проводити на вулицях  величезні мітинги під гаслом «Херсон – це Україна»!  В Олешках ми повели мітинг 8 березня , на який вийшла ціла купа людей. До Херсона ми не могли добратися бо стояли бокпости росіян. А 13 березня мітинг у Херсоні  став певним фальстартом. Окупанти витягли колаборантів – колишніх чиновників, екс-мера, але їх практично ніхто з містян не підтримав.  Відео цих подій транслювали у соцмережах і ТБ. Російські канали почали показувати «картинку», де покладають квіти полеглим бійцям  у Парку Слави. Там було чоловік 20 одіозних особистостей, а на українських мітингах збиралися тисячі людей!  Для своєї агітки пропагандистам рашки треба було щось показати – от  постаралися, але вийшло досить недолуге «кіно».  Зараз у Херсоні ситуація  щоденно ускладнилась. Я тримаю зв‘язок із колегами, які лишилися у місті, у соцмережах закликають містян вийти 27 квітня на масові протести аби окупанти не проводили  псевдореферендум і не допустити створення так званої ХНР . Маємо надію, що до 9 травня наші ЗСУ звільнять Херсон. Зараз зпеклі бої на Херсонщині тривають…

…АРЕШТ

Мене прийшли заарештовувати  майже через місяць після окупації… До того часу ми з хлопцями зорганізувалися, проводили патрулювання в Олешках бо поліції не було і ми самі доглядали за будинками земляків, які виїхали, щоб ніякого мародерства не було.

24 березня за мною приїхала ціла «команда»  чоловік 40 з автоматами, гвинтівками, пістолетами на трьох бронетранспортерах  і до десятка цивільних машин, на яких були помітки з літерою «Z». Вони оточили будинок, а по периметру снайпера сиділи. Схоже було на якийсь крутий кінобойовик, але то була реальність… Провели ретельний обшук, забрали комп‘ютер, планшети, телефони,  гроші всіх членів родини ( навіть у сина-студента, який збирав на мобіку – 12 тис. гривень і 800 грв. з  гаманця тещі…). Перевернули все у хаті догори ногами!   Перший допит мене і дружини був у дома години зі дві, а потім під конвоєм мене повезли до Херсону. Коли везли у машині, то на голові, аби закрити очі наділи шапку, а у салоні лунала по  радіо українська пісня, присвячена ударному безпілотнику Байрактар ТБ2 (автор пісні «Байрактар» — Тарас Боровок, кадровий військовий – Т.П.).  Слухають, ритм відбувають і запитують мене: « А чому ви нас орками називаєте? Ми ж вас захищати прийшли… Ачому ваші нові військові пісні з матюками?». А я відповідаю – який час – такі пісні!

Перед допитом, як у злочинця, у мене  взяли відбитки пальців, сфотографували (анфас і профіль) ,  брали проби на наркотики, навіть в рот полазили…  Попередили, щоб добре себе вів, а то матиму великі проблеми…Головна претензія, що я був організатором мітингів у Херсоні, платив людям за це гроші. Але це смішні закиди. По-перше, я місяць у Херсоні не був, мітинги проводив в Олешках і люди самі виходили на ці протести. По-друге,  мова про гроші ніколи не стояла!  Показували фото і відео з телефонів, які знайшли у соцмережах.  Мене допитували у СІЗО офіцери з «СОБР-Крим», а у одного на шоломі надпис був «Артек»…

Коли запхнули до камери, то охорону несли вже буряти.  Допит проводив росіянин у балаклаві, почав агітувати, що вони несуть  свободу від націоналістів, мітинг проти їхньої влади –не треба проводити, бо вони прийшли нас звільняти від націоналістів – тобто агітка, яка зараз регулярно транслюється по захопленим окупантами місцевим телеканалам… Почався у нас диспут. Питаю, а навіщо нас звільняти?  Я 30 років живу на Херсонщині і ніяких нацистів у нас немає.  Росіянин каже, а з факелами у вас молодь ходила?  А я відповідаю, а ви   себе молодим пам‘ятаєте? Коли піонери з факелами ходили, діти сиділи біля вогнищ, пісні співали у піонерських таборах   у радянські часи… А він знову, чому люди виходять на мітинги? Ми ж брати! А я відповідаю, що брати на танках не приїжджають, а приходять у гості з пляшкою горілки, цукерками для дітей.

У мне таке було відчуття, що це ідеологічно заточені люди. Їм вбили у голови гасла і вони повторюють їх не задумуючись, і навіть не аналізуючи ситуацію, яка є навколо їх. Не розуміють чому з хлібом-сіллю та квітами «освободітелей» не зустрічають? Хоча колаборантів  трохи знайшли, але це одиниці, а переважна більшість людей вважають росіян загарбниками і пропонують повертатися їм додому.

Допитували по кілька годин, але про що ми можемо говорити, коли він мене не чує? Те, що мне не закатували і випустили  - то через резонанс арешту, про який повідомили у соцмережах. Мене, як ініціатора міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії», дійсно, добре знають у багатьох країнах світу, і дякую всім, що завдяки не байдужості людей вдалося вирватися з рук загарбників.

Відпускаючи рашист зізнався, що був здивований, що маю так багато друзів у світі. Потім перепитав чи маю де переночувати у Херсоні? Я відповів, шо у рідний Театр ім. М. Куліша  піду. Запронував почекати, аби оформити папірці і пообіцяв відвести додому. Час іде, вже вечоріє, а не випускають. Потім прийшли якійсь російські вояки, знову шапку на голову натягнули і повезли.  Коли зупинили авто, то віддали портфель з речами, які зібрав, вирушаючи на допит, і сказали, шо шапку можна зняти через кілька хвилин, і поїхали. Я оглядаюсь, і розумію, що додому не привезли, а викинули за 2 км від театру, а вже  через 10 хвилин комендантська година розпочнеться. Почав пригадувати хто тут поруч із знайомих живе?  Трохи сплутав адресу друзів, але все ж знайшов  їхню хату, від них зателефонував дружині, що мене випустили з СІЗО. Переночував, а на наступний день добрався до сім‘ї.

26 березня у мене день народження, багато було привітань   від колег і друзів, і тут знову росіяни «запрошують на розмову». Я відповів, що не в Херсоні, а в Олешках і можу приїхати 28 березня до театру.

На цей раз орки самі приїхали до театру, почали говорити, що я депутат  і повинен брати владу у свої руки, треба показувати вистави, але перед цим показати репертуар новій владі. Пропонували заспокоювати людей театральними постановками. Я відповів, що театру нема, артисти роз’їхалися (хоча чимало митців ще залишалися у місті), а це вже був час, коли продуктів і ліків у місті не було, магазини і аптеки – зачинені…

«МИ МАЄМО БОРГ ПЕРЕД СВОЇМИ ГЛЯДАЧАМИ, ЯКИЙ ОБОВ‘ЯЗКОВО ВІДДАЄМО ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ»

До речі, ми домовились з головним режисером нашого театру Сергієм Павлюком, що будемо проводити з артистами  онлайн-репетиції, для того, що у перший день звільнення Херсону обов‘язково зіграти виставу. У нас до війни,  23лютого відбувся перший показ прем‘єри «Вічність і ще один день», а на 24 і 25 лютого намічали інші покази постановки... Автор п‘єси – сербський письменник, класик світової літератури ХХ століття  Милорад Павич. Це імерсійна вистава, яка відбувалася на майцданчиках нашого театру.  Головною її «родзинкою» є  формат, який можна порівняти з «ресторанним меню». Спочатку йдуть кілька видів закусок, потім – основна страва, і, нарешті – широкий вибір десертів. Тож після першої сцени глядачам пропонують обрати для себе один із поміж двох варіантів розвитку подій – жіночий та чоловічий… Всі квитки на виставу давно були продані, але війна всі плани поламала.   Тому ми маємо борг перед своїми глядачами, який обов‘язково віддаємо після перемоги.

Знаєте, війна всіх нас змінила. Раніше на вулиці я знав тільки сусідів із права та зліва від будинку, а тут всією вулицею мешканці згуртувалися. Ми допомагали один одному, ділилися хлібом бо це теж був дефіцит…

Кожний день ніс багато неприємностей, і ми всі розуміли, що треба намагатися виїхати, бо далі буде ще гірше. Від мене не відстануть рашисти, співпрацювати з ними я не буду, а їм потрібно «легіматизувати » нову владу, а тут нам не по  дорозі.

Через 40 днів війни нам із родиною вдалося виїхати з міста. Спочатку до Одеси, а потім добралися вже  до Львова. Живемо у друзів, а керівництво Театру ім. М. Заньковецької навіть кабінет  виділили - велика подяка всім небайдужим, що нас підтримують. Я вже почав займатися організацією фестивалю «Мельпомена Таврії». Є план зібрати всі українські  театри  і  10 червня відкрити 24 фестиваль, щоб він відбувся від будь-якої погоди. Єдине, що театри можуть грати кожен на своїй сцені -  У Києві, Тернополі, Івано-Франківську, Львові, Одесі та інш., але під егідою «Мельпомени Таврії», а кошти від вистав підуть на благодійність. Це можуть бути онлайн-трансляції, але я думаю, що до 10 червня Херсон вже звільнять ЗСУ, а тоді проведемо покази у себе. Ми також запропонували колегам із різних країн світу долучитися до нашого фестивалю (вони зможуть демонструвати постановки по Інтернету). І це стане потужним інформаційним мессиджем за кордоном.

Зараз школи працюють онлайн, працюють лікарні. Діти, які залишилися у Херсоні, розповідають, що у магазинах почали з‘являтися деякі товари з Криму. Коридорів, що люди могли виїхати вже три дні немає взагалі. Наша працівниця театру кілька раз з дитиною намагалася виїхати з міста, але  простояли  по 6 годин у полі раз, другий, а  потім повернули людей назад... Більшість колег виїжджали поступово  бо щоденно нагнітався страх, а авто з літерою «Z» схожі на «воронки» сталінських часів, бо в них забирають українських  активістів, колишніх учасників АТО і не всі після допитів окупантів повертаються назад додому… Люди всі на нервах, чекають коли наші бійці викурять загарбників. Колеги зараз знаходяться у різних містах – Одесі, Миколаєві, Києві, містах Західної України. Наприклад, Сергій Павлюк, який був активістом багатьох протестних акцій і його могли орки катувати (зберегло життя те, що коли загарбники вдерлися до нього додому, то його не було – жив із сім‘єю на дачі . Виламали двері, забрали всю техніку, лишили майже голі стіни, хотіли викликати на «співбесіди»)… Він встиг проїхати останнім коридором. Нині Сергій із родиною вже добрався до нашої столиці, його приютили письменники брати Капранови. 

Я хочу підкреслити, що ми не будемо і хочемо жити у тюрмі! Хоча переживаємо, що  коли рашисти будуть відступати з Херслнщини, то можуть багато нашкодити, зруйнувати все, як у багатьох  містах і селах, які покинули загарбники… Та ми відримо, що перемога буде за Україною!