Магія та харизма диригента

Нещодавно завершився Третій міжнародний конкурс диригентів імені Стефана Турчака.  Цьогорічними переможцями стали: Михайло Вандаловський (Україна) — диплом, Назар Якобенчук (Україна) — ІІІ премія, Іван Чередніченко (Україна) та Артун Хойнік (Румунія) — ІІ премія, Гаддієль Домбраунер (Франція — Ізраїль) — І премія.

Про те, як відбувалося творче змагання, «Дню» розповів однин із членів журі — швейцарський диригент Павло Длябога.

— Ви один із перших музикантів, хто приїхав до України з гастролями після проголошення Незалежності...

— Обмін культурою став для мене основним завданням, і сама свідомість українства — на першому місці. Я хотів показати, що Європа — це світ, який на нас усіх чекає. Намагався допомогти молодим студентам дістати стипендії, кошти на закордонні майстер-класи та навчання. Тоді це була екзотика — кудись виїхати за кордон.

— На початку 1990-х ви диригували в Запоріжжі, Дніпрі та Львові. Чим запам’яталися ті гастролі?

— Виступаючи в Європі, перед концертом я завжди звертаюся до слухачів і кажу кілька слів. В Україні  привітався, розповів, хто я є, українською мовою. Люди то сприймали, наче якийсь екзот із Місяця звалився або марсіянин. То були песимістичні часи, якась сірість домінувала в повітрі. Працювати було дуже складно. Україна «лежала» в економічному плані. Люди  майже не ходили на концерти. Відтоді, як ми заснували оркестр (Camerata Leonis у Львові. — Авт.), я постійно намагався знайти гроші на утримання колективу. Одного разу після репетиції в Запоріжжі покликав усю «дерев’яну групу» до кімнати диригента й подарував їм трості, придбані власним коштом. Музиканти раділи немов діти. Я й струни привозив, бо тут вони були дуже дорогі...

— 1989 року ви вперше за межами України диригували концертним виконанням опери «Ярослав Мудрий» Георгія Майбороди у Вашингтоні...

— То була цікава й майже «шпигунська історія». Мій брат познайомився в Америці з українською співачкою Регіною Бабак, яка втекла з СРСР. Вона й розповіла про цю оперу й запропонувала виконати її на 1000-ліття хрещення Київської Русі. Мій брат встановив контакт із українською делегацією ООН у Нью-Йорку й попросив їх дістати партитуру. Через три місяці один із делегатів зателефонував і призначив зустріч на сходах Філадельфійського художнього музею. Коли мій брат з’явився в зазначеному місці, до нього підійшов чоловік,  мовчки віддав папку й пішов... Пізніше братові зателефонували з ФБР — розпитували про зустріч із українцем-делегатом ООН, а потім прийшли в будинок з обшуком, брат відкрив  папку, а там — партитура «Ярослава Мудрого» Георгія Майбороди. Ноти були в жахливому стані, всі пошматовані, тож нам довелося їх відновлювати. Брат приїхав до мене в Швейцарію, й ми ночами сиділи, клеїли, дописували... Поставили оперу у Вашингтоні в найбільшому залі. Прийшло три тисячі людей! Потім ми повторили виконання у Філадельфії й Торонто. Цікаво було б зустріти зараз цю людину, яка дала нам партитуру, адже тоді то був певний ризик...

— Чи впливає Конкурс імені Стефана Турчака на репутацію української культури за кордоном?

— Усі його зарубіжні учасники стали послами України у себе вдома. Я постійно чув від них тільки позитивні враження. Конкурсанти розповідали, як чудово їх приймали, як оркестр допомагав їм. Це взагалі неможливо уявити, щоб конкурс у Європі обслуговував оркестр такого рівня, як Національний симфонічний оркестр України! Я помічав, як оркестранти гідно грали для кожного кандидата.

Гадаю, можна побудувати цілу культурну індустрію на тому, щоб в Україні проводити європейські конкурси диригентів. Бо тут вони будуть більш ніж наполовину дешевші, ніж в інших країнах. Наприклад, замість конкурсу в Парижі провести його в Києві, Дніпрі чи Львові. Тут вам і експертне журі, інфраструктура й супероркестр. Це можна використати для розвитку української культури.

— За якими критеріями ви визначаєте хорошого диригента? Чому в диригентів, які виконують однакові твори, оркестр звучить по-різному?

— Обов’язкова техніка: вільна ліва, точна права рука. Але є щось магічне, що не можеш охопити. Часто в диригента, який не володіє перфектною технікою, музика звучить краще. Це — феномен, і дякувати Богові, що він існує! Бо це є життя в музиці! Це — і харизма, коли якісь проміння йдуть від людини. Дуже важливе ставлення диригента до оркестрантів. Їх треба по-людськи сприймати й шанувати. Вони мусять відчувати вашу повагу.

До речі, після першого і другого турів до мене підходило багато іноземних учасників, щоб почути мій відгук. Навіть Гаддієль Домбраунер (цьогорічний переможець конкурсу. — Авт.) після фінального туру й оголошення результатів просив мене поділитися враженнями...

— Як на конкурсі виявлялися відмінності між українською та іноземною школами диригування?

— Це дуже важко визначити. Як на мене, всі українські учасники не поступалися в техніці. Помітно, що люди мають фантастичну школу. Свого часу і я б хотів мати таку.

— Якщо ми можемо експортувати формат конкурсу в Європу, якою мірою наші диригенти є форматними для європейських оркестрів?

— Безперечно, покоління, яке ми бачили на конкурсі, може вільно зачепитись у Європі. Але річ у тім, хто ж залишиться диригувати в Україні? Я розумію, що за браком перспектив усі, хто може, виїздять, і це дуже сумно. Така ситуація була в Польщі у 1980-х роках. У Базелі навіть був анекдот: «Що таке струнний квартет? Це є базельський симфонічний оркестр, як усіх поляків забрати».

— Наскільки важливо для диригента бути суспільно та політично свідомим, поєднувати художній обов’язок і морально-етичний? Як ви оцінюєте вчинок відомого диригента В.Гергієва (один із підписантів заяви діячів культури РФ на підтримку анексії Криму та політики В.Путіна. — Авт.)?

— Вважаю, що Гергієв себе дуже скомпрометував. Це наче Гітлера підтримати. Це продаж характеру й сумління. Ганьба! Тому політична свідомість усіх українських митців мусить стояти на першому місці. Адже Путін використовує російську культуру як інструмент пропаганди та як зброю. Відверто й відкрито. Я бачив Гергієва ще до окупації Криму, й мені не сподобалося те, що він робив. Він — представник старої школи, добре диригує російську класику, але не  європейську...

— Якби вам запропонували диригувати в Москві українським твором, скажімо, Третьою симфонією Лятошинського?

— Ні! Я не виступатиму там, доки йде війна на сході й окуповано Крим! Це — як євреї, що пережили Голокост, заборонили собі ступати на німецьку землю. Це емоційне рішення, але я принципово на ньому стою, хоча й не є громадянином України.

— Як ви ставитеся до українських артистів, котрі гастролюють у Росії?

— Це — катастрофа. Якби не Крим і  війна, — то о’кей! Але після тих кривавих подій робити це гріх. Саме тому я таких музикантів не поважаю.

ДОВІДКА «Дня»

Павло Длябога (народився 1951 р. у м. Леґніца, Польща) — диригент, педагог і музично-громадський діяч. Із 1967 року мешкає в Швейцарії. Із 1989-го як диригент часто гастролює в Україні (Київ, Дніпро, Запоріжжя, Львів, Одеса). У співпраці з М. Гудзієм організував камерний оркестр Camerata Leonis (Львів), із яким гастролював Європою і записав компакт-диск «Camerata Leonis»: Luсerne Сoncert (1999). Член журі Третього міжнародного конкурсу диригентів імені Стефана Турчака.