Любов, пристрасть та підступність

Цей спектакль був створений завдяки підтримці посольств Італії та США, а також Італійського інституту культури в Україні. Уперше на київській сцені виконується легендарна пуччінівська опера. «Манон Леско» сам композитор називав «своєю першою любов’ю». Вона була написана в період, коли маестро закохався в Ельвіру Бонтурі, яка незабаром стала його дружиною й музою. А в основу сюжету покладено роман абата Прево «Історія кавалера де Гріє і Манон Леско». Опера розкриває тему краху ілюзій… Це єдиний твір, який щойно вперше прозвучав — одразу завоював серця слухачів. У «Манон Леско» публіку зачаровують пісенні етюди, чудові аріозо, динамічні масові сцени. За понад 120-річну сценічну історію ця опера прикрасила афіші найпрестижніших театрів світу. Але в Києві, внаслідок різних причин, вона жодного разу не ставилася. На початку 80-х відомий український диригент Стефан Турчак мав намір поставити «Манон Леско», а чудова співачка Гізелла Ципола вивчила головну партію, але хвороба, а потім раптова смерть Стефана Васильовича не дали реалізуватися цим планам.

Київська версія «Манон Леско» стала спектаклем, що об’єднав різні країни та музичні школи: диригент Кері Лінн Вілсон (Америка), режисер Італо Нунціата (Італія) й українські артисти, музиканти. Хормейстер — Лев Венедиктов, сценографія — Марії Левитської, костюми — Наталі Кучері. Головні партії на прем’єрі виконали: Тетяна Анісимова (Манон), Петро Приймак (сержант Леско), Дмитро Попов (Рене де Гріє), Сергій Магера (Геронт де Равуар), Анжеліна Швачка (Музикант) та інші.

— Я у захваті від спектаклю, — не приховувала своїх почуттів прима Національної опери Марія СТЕФЮК. — Чудово, що нарешті на київській сцені з’явилася ця опера Пуччіні. «Манон Леско» — одна з найскладніших опер, у якій треба об’єднати 100% артистизм, продемонструвати співаку свій інтелект і високу вокальну майстерність. Мені дуже сподобалося режисерське рішення спектаклю, зроблене Італо Нунціата. Кожний артист на сцені знав, що йому робити: починаючи від хориста й закінчуючи солістами. Прекрасний диригент Кері Лінн Вілсон. Мені дуже сподобалося, як вона вела наш оркестр... Можна привітати Тетяну Анісимову з новою роллю в її творчій долі. Ця співачка має жіночність, артистизм і вона є чудовою вокалісткою. Дмитро Попов — хороший тенор, але хотілося б щоб партію де Гріє він виконував більш драматично за забарвленням, компактніше, але він ще молодий співак і це прийде з досвідом. Чудово в невеликій ролі Музиканта виступила Анжеліна Швачка. Хочеться відзначити чудову гру й вокал Сергія Магери. Його підступний де Равуар вийшов дуже живим героєм. Магера зумів знайти різні барви в голосі й показав у спектаклі, що він прекрасний характерний артист. «Манон Леско» вимагає від виконавців показати весь спектр свого обдарування. А як чудово виступав хор, наскільки всі співаки були органічними на сцені. Як довго «Манон Леско» затримається в афіші Національної опери, залежатиме від солістів: драматичного сопрано та тенора (на партіях Манон і де Гріє тримається вся постановка). Для того щоб ставити такі опери, як пуччінівська «Манон Леско», в трупі потрібні як мінімум два склади виконавців. Не кажучи про резерв — третій склад співаків. А сьогодні драматичні тенор і сопрано є величезним дефіцитом, і в театрі дуже ціняться. Знаючи, як важко проходили репетиції, наскільки всі, зайняті в постановці, втомилися, щиро рада, що вони справилися з поставленим завданням і подарували слухачам справжнє свято Опери з великої літери.

— «Манон Леско» можна назвати оперою в чистому вигляді, — вважає президент Спілки театральних діячів України Лесь ТАНЮК. — У Жюля Масне опера «Манон Леско» написана у більш психологічному плані, а у Джакомо Пуччіні є містика й сила експресії. Мені сподобалося, що режисер І. Нунціата не психолізує ситуацію, а він пішов за класичною оперною схемою. Режисер активно вибудував мізансцени, допомагаючи артистам ширше розкривати свої ролі. У спектаклі практично немає порожніх «масовок». Можна зробити тільки одне зауваження — дещо затягнута пауза між картинами в третій дії (поки за лаштунками міняють декорації). До успіху можна віднести сценографію, вигадану Марією Левитською. У ній поєднання театральності й образності дає цікавий глядацький ряд. Мені здається, що солістам ще можна відшліфовувати у вокальному плані свої партії. Голоси чудово звучали у «форте», а «піано» — коли потрібно вокально передати тонкість партії, тут іще не до кінця відшліфовані нюанси ролі. Я отримав справжню насолоду від музики, чудово виконаної оркестром та хористами. Диригент Кері Лінн Вілсон через себе пропускає кожну ноту. Вона за пультом поводиться не по жіночому жорстко, дуже експресивно, по ходу спектаклю наспівувала всі вокальні партії. А все разом створює справжню естетику музики Пуччіні.

Після прем’єри режисер Італо Нунціата дав ексклюзивне інтерв’ю «Дню»:

— Незважаючи на жорсткі терміни (понад місяць) нам вдалося зробити цю масштабну постановку. Я вдячний дирекції театру, що нам були створені всі умови нормально працювати на сцені. Ми досить швидко порозумілися. Усі зайняті в постановці працювали дуже чітко й злагоджено. Мені сподобалося, що артисти намагалися один одному допомогти. Адже опера «Манон Леско» вимагає від виконавців показати не тільки свою вокальну, а й драматичну майстерність. Приємно, що ми всі разом зуміли створити команду однодумців. Хоча перед прем’єрою були й стресові ситуації, але ці рифи ми зуміли обійти.

— Ви заздалегідь придумали, як ставитимете оперу, чи рішення народжувалося під час репетицій?

— Коли мені запропонували поставити цей проект, я дуже замислився. У моїй творчій біографії вже є 60 оперних постановок, але «Манон Леско» я не ставив. Хоча ця пуччінівська опера мені дуже подобалася, але тільки в Києві вдалося здійснити постановку. Звісно, я чітко уявляв, як хочу побачити спектакль, але деякі деталі народжувалися вже в процесі роботи й залежно від співаків, які репетирують ролі. Мушу зізнатися, що коли я приїхав до Києва й тільки-но почав постановку, то побоювався, що свої задумки не зможу реалізувати на сцені. Але в міру того як артисти звикали до своїх ролей, як поступово ми всі навчилися розуміти одне одного майже з погляду, слова, часом не вдаючись до допомоги перекладача, я зрозумів, що спектакль починає набувати зримих обрисів. Те, що ви побачили на прем’єрі, дуже близьке до первинного мого плану. Я вдячний, що актори не ставали в позу, а кожний намагався зробити максимум, і всі працювали з великою самовіддачею. Ми спілкувалися дуже демократично, я прислухався до пропозицій солістів, давав можливість виявити їм своє творче «я», але все-таки вів свою режисерську лінію. У професії режисера диктат необхідний, бо якщо піти на поводі в акторів, то буде анархія. Вони себе з боку не бачать, а мені треба, щоб у спектаклі все було поєднане в єдиний логічний ланцюг. Я ніколи не кричу на сцені, а якщо щось не виходить, то прошу повторити сцену ще раз. Адже ми всі робимо одну справу — створюємо спектакль.

— Як вам вдалося наших статичних акторів зробити рухливими на сцені?

— У нас під час репетицій панував дух творчості. Я пропонував свій варіант рішення ролей, але й запрошував артистів пофантазувати, пошукати барви для розкриття образу. Я розкрив ідею постанови опери: чого хочу добитися під час спектаклю і який кінцевий результат отримати. Тобто задав направлення, а далі вони самі наповнювали ролі своєю акторською харизмою, вокальною майстерністю.

— Ви швидко порозумілися із диригентом? Чи не було розбіжностей у процесі роботи й бачення майбутнього спектаклю?

— Дуже важливо, коли режисер і диригент працюють у дуеті. Мені здається, що музична редакція, запропонована Кері Лінн Вілсон, дуже цікава. Принципових суперечок у нас не було, бо й вона, і я йшли від музики Пуччіні. Вона була головною. У мене вже є багаторічний досвід роботи в театрі. Я ставив драматичні постановки, опери, балети, але всі спектаклі обов’язково були пов’язані з музикою.

— Вас можна привітати з успіхом постановки «Манон Леско». Чи є бажання ще попрацювати з київською трупою?

— Я вперше в Україні, але фактично через щільний репетиційний графік Києва не побачив. Я захоплений майстерністю українських артистів. Наша постановочна команда стала ніби членами однієї сім’ї, а це не забувається. Якщо мене запросять знову попрацювати у вашому театрі, то я з величезною радістю погоджуся.