Лев СКОП: «Щоб посадити пшеницю, треба спочатку пробити бетон»

Кілька місяців тому приятелька-історик написала мені: «Підпишися на Скопа в Інстаграмі – він на передовій, постить звідти… Про це мало хто знає, а шкода…»

Саме тоді мені спало на думку, що Україна живе не лише мистецькими дискусіями, часто позірними, сповненими самореклами і переливання з пустого в порожнє. Країна дихає насамперед завдяки людям справи.

Лев Скоп, якому  9 квітня сповнилось 64 роки, один із небагатьох мистців, які зараз фактично живуть на фронті. У відповідь на запитання, звідки він бере енергію і на війну, і на творчість – легкий кивок голови вліво, де на стіні висить синьо-жовтий стяг. Червоно-чорний, із намальованою Богородицею, улюбленим мотивом Лева, уже на руках у бійців. 

Лев Скоп без перебільшення – універсальна особистість. Поєднує в собі енциклопедичні знання, уміння аналізу та синтезу і дидактичний талант. Його аргументація завше свіжа, неординарна, послідовна і переконлива. Він із тих, кого варто мати за вчителя. Упродовж п’ятнадцяти років, які Лев присвятив викладацькій роботі у Львівській національній академії мистецтв, він виховав не одне покоління художників. Давав знання та вміння, але водночас дозволяв йти власним шляхом, не залишатись у «школі Скопа». Епігонство не визнає і потребу в «школі» як у формі прив’язування учнів до «лінії» вчителя художник відкидає.

Буває, трапляються люди, які заражають і заряджають своїм внутрішнім горінням –  до таких належить мій співрозмовник.

• Пане Леве, як визріло рішення піти на передову?

- Рішення як такого не було. Цей момент прийшов сам собою. Це був логічний крок. От уяви собі: ти йдеш і бачиш посеред дороги поміж машин дитину – ти ж її інстинктивно забереш з дороги, порятуєш, так? Так і з війною. На війні я захищаюся на інстинктивному рівні. Мене туди ніхто не посилав і я не є частиною якоїсь партії чи організації… Це моє рішення. Така вже в мене натура вільного кота... Коли був на Майдані, то теж не належав ні до кого, навіть не був у Мистецькій сотні. Але я жив разом із усіма, ішов проти беркутівців, працював там, малював ікони, дарував їх… Потім, після сутички з беркутівцями, потрапив до лікарні…  На Майдані ми все робили разом, але коли ти в організації, то прив’язаний до правил і розпорядку, а то не моє…

Відтак багато порядних людей поїхало на передову. Я їм тоді й кажу – наступного разу беріть мене з собою. Так і сталось.

• Як виглядає на фронті Ваш будень?

- Я тут наче у великій мандрівці, тільки під кулями. Звикається і до куль, і до смертей. Перший раз, коли я їхав, мав не страх, а певне хвилювання. А потім – таке відчуття, що на рибалку їдемо.

Головне тут – люди. З мене спочатку сміялися, казали, що я клоун в касці зі своїми патлами, і навіть не вмію тримати автомат. Я, щоправда, за відповіддю в кишеню не лізу… Згодом навчився тримати автомат і багато всього іншого… (Усміхається).

Серед нас є талановиті організатори і лідери, наприклад, Тарас Лужецький. Розумний, енергійний чоловік, для якого нема нічого неможливого. За професією він лікар, власник стоматологічної клініки, але більшість свого часу він волонтерить, як і переважна частина працівників його клініки. Він є лідером нашої команди, яка регулярно їздить на передову…

Загалом, на війні важливо бути витривалим, як і у кожній подорожі. Частина наших буднів – гумор. Ми все робимо з гумором...

Крім того, я багато фотографую. Хлопці не роблять цього, а треба... Потрібно все фіксувати. В мені живе такий собі внутрішній кореспондент. Маю великий матеріал, посортований за датами. Дещо  викладаю в Інстаграм чи Фейсбук.

Постійно малюю ікони і дарую воїнам. Є список – ті треба намалювати, ті вислати, ті передати волонтерам… Нещодавно прапор десь пропав з Богородицею, мушу новий намалювати…

Будень війни має ще й інші обличчя. Я співпрацюю з волонтерами –  прекрасними людьми, самовідданими. Інколи між ними трапляються внутрішні конфлікти, але я не примирюю їх, а намагаюся вичекати. Хоча, звісно, краще без сварок. 

От не люблю фразу: «Я змучився волонтерити». Це те саме, що сказати: «Я змучився робити добро». Слово «оптимізм» хоча трохи й дурнувате, але на війні без нього ніяк, як і без гумору.

Шкода, коли трапляються випадкові смерті. Пригадую, коли хлопці підірвалися на фугасі і їх потім ховали у Львові, було так гірко... Скоротили собі дорогу, що називається... Але це також війна.

Я в ній уже свій. І на Станиці Луганській я свій. І коли малював луганський розпис, вилізши нагору без бронежилета – він лише заважає і не захищає, – щоб намалювати восьмиметровий твір на п’ятнадцятиметровій стіні, знаючи, що з того боку за мною спостерігають...

Зараз я внутрішньо постійно на війні.

• Не боїтеся смерті?

- Ні, не боюся смерті. Де вона?.. Я, звісно, не фаталіст, але страху смерті нема. Не було й тоді, коли на Майдані мені беркутівці порвали легені і відбили нирку.

- Траплялися на передовій події, які змінили Ваше ставлення до життя?

- Війна мене не змінила. Я такий, що намагаюся вирахувати все заздалегідь. Я знав, на що йду.

Лише відчув шалену радість, коли побачив, що поруч такі люди, така українська молодь! Що вона існує! Я відкрив для себе велику сім’ю. Я пройшов два Майдани від початку до кінця, і зараз на війні. І ось останній Майдан подарував мені не просто друзів – розумієш, він дав мені велику родину. Родину! Я побачив, що є українці, про яких я до того часу не знав.

• Якби Ви намалювали війну, як би виглядала ця картина?

- Війна – не тема для малювання. Гадаю, тут треба перспективи часу, щоб минуло кілька десятків років. Я би не хотів це малювати…

Наразі я створюю цикл портретів людей, що пройшли війну. Так би мовити, війна у портретах. 

Робота над портретом – теж частина війни. Моє спілкування з воїнами, коли вони приходять і сідають, чи залишаються стояти переді мною, а я їх малюю – ці моменти також війна. Це моя війна.

До речі, про цей проект буде знята телепередача.

Мене більше цікавить не стільки сама війна, скільки війна і мир поруч. Ось мир, а ось тут – війна. Саме тому я люблю Гемінґвея – він влучно зобразив співіснування війни і миру.

Війна – це насамперед люди. Я записую історії на відео і коли їх переглядаю, то стає зрозумілим, що людина на війні різна.

- Пане Леве, в інтелектуальних дебатах ми все ще шукаємо формулу національної ідеології, яка би з одного боку запропонувала теоретичні основи самосприйняття нації, а з іншого об’єднала би націю за певними параметрами. Як Ви бачите питання ідеології?

- Воно вкрай важливе. Факт такий, що кожна імперія придушувала національну ідеологію. Моя відповідь на твоє запитання проста: я – українець, от і вся ідеологія. Від мене залежить усе. Не від сусіда і не від влади. Незалежно від ситуації і результату – від мене залежить усе! Кожен сам собі творить ідеологію і служить іншим прикладом.

Я не люблю узагальнювати і не схильний до тотальної критики. Зустрічаюся з великою кількістю людей як на заході, так і на сході України, які першими починають творити цю ідеологію. Їм складно. Їх б’ють. Їм різне говорять… Але повір, навіть якщо цих людей всього лише троє – а навпроти чи супроти них велика сіра маса, то все одно, цих три людини –  це багато.

Та й звідки у нас могла бути ідеологія? Щоб посадити пшеницю, треба спочатку пробити бетон. Це процес.

- Що Ви думаєте про твердження декотрих українських письменників про те, що Донбас потрібно віддати, що він не вартий того, аби за нього помирати, що це «ракова пухлина» на тілі України?

- Це убозтво. Це сумно і гидко. Мені не збагнути, як таке можна казати. Дивно, що ці письменники, не побувавши на фронті, живуть у мирній частині України і проголошують кремлівські лозунги. Коли мені таке кажуть у буденному житті якісь дядьки, я ніяк не реагую, бо розумію, що переді мною моральний каліка, совок... Але коли це кажуть публічні люди – це справді заторкує. Хочеться піти і вмитися від того бруду. На таке повинна бути публічна відповідь.

Своє треба захищати на рівні інстинкту. Зрозуміло, що в Європі кордони в контексті глобалізації є відносним поняттям, але існує червона лінія, яку переходять хіба лише самогубці. Наразі це вже зрозуміла й сама Європа.

- Кремль використовує мовне питання в Україні та в інших країнах для виправдання своєї великоросійської імперської агресії. Водночас, він допустився фатальної стратегічної помилки, розраховуючи на підтримку російськомовних українців, вважаючи їх представниками «русского мира». На Ваш погляд, чи можливий перехід у майбутньому на українську мову переважної частини українського населення?

- Російська мова для мене та моєї родини – мова смерті. Це мова окупанта.  А з початком війни і російський народ став для мене народом-окупантом.

Мова – надважливе питання для України. Попри все, мушу сказати, що мовне питання в Україні – дуже делікатна тема. На ній не потрібно надто наголошувати.

Так, великою помилкою Путіна стало ототожнення російськомовних українців з російською ідентичністю. Саме тому, вважай, Росія програла війну.

Якщо брати особисто, то у своєму оточенні я не бачу проблеми. Бійці всіх військових частин спілкуються зі мною українською мовою і я ніде не зіштовхувався з конфліктами на підґрунті мови. Це ж стосується і мирного населення на сході України.

Русифікація принесла свої плоди, але от ти кажеш, що українці швидко русифікувалися. А я би не сказав, що швидко. Не забувай, що русифікація була тотальною і жорстокою. І попри все, вона все одно провалилася…

А те, що чимало українців, яких ми гарно називаємо «інтелігентами», і для яких Ленін мав влучніше означення, виїхали в Росію і творили там радянську культуру, або ж насаджували «русский мир» в Україні… Ну що ж – то така бацила.  Малоросійство існувало століттями, і воно не стало зараз меншим, не варто мати ілюзій. Одні малороси повмирали, інші народилися.

Попри все, кажу тобі з досвіду – молодь у нас змінилася. Вона внутрішньо виросла. Крім того, малорос у СРСР був частиною імперії, і вона його, як малороса, живила і підтримувала. Зараз сама людина є державою. Тепер формується цивільне суспільство і в ньому малорос втрачає вагомі важелі впливу.

Загалом, внутрішній стрижень нас, що не кажи, порятував. Відбувається серйозний процес українізації і його не варто недооцінювати.

- Поговоримо про Вашу дослідницьку працю. Нещодавно у видавництві «Коло» у серії «Бібліотека Драґанівських читань»  вийшла Ваша нова книжка «Датування галицьких ікон 14-16 століть». На цю тему в Україні зовсім нема досліджень.

- Так, це перше в Україні наукове дослідження на цю тематику. Моя книжка – своєрідний ключ до датування стародавніх ікон. Вона розрахована насамперед на студентів і працівників музеїв, але написана доступно, тому її можуть читати всі, хто цікавиться темою. Це порівняльний аналіз стилістики часу.

У цій же серії опубліковано ще дві мої монографії. Це «Майстер мініатюри Пересопницького Євангелія Федуско, маляр зі Самбора», де я аналізую мініатюри Євангелія. Це суто наукова книжка для вузького кола читачів, і написана вона на основі наукової статті, яку я опублікував двадцять років тому. Я мав рік, щоб розробити тему у формі книжки до ювілею Пересопницького Євангелія – це був надзвичайно творчий процес, де я зробив чимало відкриттів.

А третя книжка з цієї серії – «Українське церковне малярство у Галичині. Техніка і технологія 15-18 століття» – може  бути підручником у вузі. Це також тема, яку не досліджують в  Україні. У книжці я подаю техніку та ментальність українських художників, генетичний код мистців, відтворений у їхніх роботах.

Сподіваюся, колись ці книжки будуть перекладені іноземними мовами і стануть доступними для міжнародної спільноти.

Тут мушу наголосити на особливій ролі видавця, директора видавництва «Коло» Миколи Походжая, який розуміє важливість цієї теми. Це справжній професіонал з широким полем діяльності. Він є водночас і лідером, і організатором, і виконавцем багатьох проектів, як у мирній частині України, так і на війні. На сході України, фактично серед війни, він організовує концерти, вертепи і різні акції. Микола є видатною особистістю...

- Загалом, який наразі стан в Україні з підручниками і довідковим матеріалом у царині художнього мистецтва?

- Відсутність повна. Я не жартую. Ті книжки, що вийшли в Київській художній академії, всі написані сталіністами. От намалював такий собі партійний служака соцреалістичний рисунок для підручника – його й беруть за основу. А рисунок – це серйозна штука, розумієш? Це важливий для художника предмет. Значить, не беруть за основу, скажімо, італійців, а беруть передвижників і соцреалізм. Це абсолютно сталінська школа!

- І який вихід із ситуації? Можливо, потрібна відповідна політика Міністерства культури?

- Очевидно, що у своєму цивілізаційному розвитку ми ще не настільки далеко пішли, щоб мати Міністерство культури. Воно не виконує свою функцію. А якщо так, то скажи, кому воно потрібне? Нема професіоналів, нема кадрів, нема розуміння, нема вміння, та й структури залишилися радянські.

- Як Ви оцінюєте освітню систему в Україні?

- Може це звучить радикально, але я вважаю, що не потрібно боятися різати по живому. Неправда, що чиясь формула не підходить для нас. Її треба шукати. Звісно, ми можемо йти еволюційним шляхом, і він може бути успішним, власне, процес уже рухається, частково навіть незалежно від нас.

Та все-таки необхідно знайти здібних молодих освічених людей, які би склали і ввели план реорганізації учбових закладів з урахуванням європейського і американського досвіду. Крім того, я би скасував державну форму навчання – у пострадянському суспільстві це ґрунт для корупції. Навчальні заклади повинні бути приватними, недешевими і якісними. Система освіти повинна нівелювати момент корупції.

Потрібна люстрація викладацьких кадрів. В Україні панує тотальний совок, це люди, які служили системі, особливо що стосується педагогічної освітньої системи.  Не може  людина мати наукову ступінь, якщо вона писала маразми на догоду компартії.

Але повторюю, що освітня реформа – завдання молодих професіоналів.

- Ви мислите в історичному контексті і вимагали від студентів ґрунтовних знань з національної культури, причому бачите Україну в рамках європейських культурних традицій. Чому саме такі акценти – історія та європейськість?

- Бо тоді людина бачить себе в контексті часу. При порівнянні підсвідомість диктує якісну продукцію на європейському рівні. Філософія та історія є важливими. Я примушував студентів писати статті – по вертикалі залазити у той час, який їх особливо цікавить, і вивчати, вникати в нього. На творчість це впливає. Це формує тебе як особистість. От, прикладом, Михайло Бойчук і його учні теж писали статті, вони були інтелектуалами. Бо без цього не можна. Це стосується і знань щодо інших видів мистецтва. У тридцятих роках художники полюбляли займатися музикою, а музиканти вчилися малювати. І зараз цей підхід треба відновити. Так, це така собі забава, але вона конструктивна. Крім того, повинні бути створені цикли лекцій, які дають можливість всесторонньо заглибитись у певний час. 

Мистці, які навчаються в такий спосіб, мають шанс в національному контексті створити продукт світового значення. Нема інтернаціональної культури. Це комп’ютер може видати щось безрідне. Нема інтернаціональної готики чи інтернаціонального бароко. Є контекст часу і генетичний код художника зі знанням культури та історії, який творить щось своє, окреме. А генетичний код мистців завжди пов’язаний з національними традиціями і минулим.

 - Чи вийшла Україна в культурному просторі  за межі провінційності, яку колись так критикував Юрій Шевельов? Наскільки сучасне українське мистецтво можна назвати якісним? 

- Зараз ніхто не може дати оцінку сучасному мистецтву – якість  охарактеризує виключно час. Він покаже, хто створив щось вічне. Я тобі відверто кажу, що не маю уявлення, що таке хороше мистецтво. Знаю лиш одне – воно повинно бути щирим, результатом ісихазму, про який я говорив своїм студентам.

А щодо провінційності… Я не погоджуюсь тут із Шевельовим. Розумієш, провінційність мають усі держави, це не національне явище. І сам факт, що ми говоримо на цю тему, означає, що ми маємо здатність подивитися і на себе, і на інших збоку.

Ми не стоїмо нижче чи вище Західної Європи. Нам треба лише зробити все, щоб нас визнали.

- Як Ви дивитеся на непопулярність українського мистецтва за кордоном? До прикладу, вже згадана мною історик Анна Крачковська зі Львова намагалася організувати в Австрії виставку картин українських художників і зіштовхнулася з проблемою потреби в «денаціоналізації» мистецтва. Тобто, що більше митець показує свій «космополітизм», то швидше його заакцептують. Наголошування на українськості, чи загалом, на національному, не сприймається ні представниками мистецьких інфраструктур, ні споживачами на мистецькому ринку Заходу. Зі схожою проблемою я зіштовхнулася, коли у розмові зі мною німецький видавець «забракував» роман «Місто» Валер’яна Підмогильного як специфічно «українське» і відмовився його видавати. 

- Знаєш, я би не пов’язував непопулярність якогось мистецтва з національністю. Можливо, в Австрії чи Німеччині є певна ідеологічна специфіка, не виключаю цього. Але зустрічне запитання: англійське мистецтво у французів дуже популярне? Ні. Американське мистецтво в Європі теж не надто, бо в Америці зараз піднялася потужна хвиля неореалізму, а його в Європі не дуже люблять.

Визнання і популярність можна дуже просто наростити. Це питання вмілого маркетингу на державному чи приватному рівні. Крім того, не забувай, що українські художники добре продаються на «Сотбіс» – згадаймо лише Олександра Ройтбурда чи Анатолія Криволапа.

Якщо є хороший арт-менеджер, який має хоч трохи фінансів, якщо він робить розкрутку регулярно і залучає до неї професіоналів, то йому це вдасться.  А якщо цей менеджер ще й українець, і вирішить виставити в Європі, прикладом, Григорія Смольського, Бойчуків Михайла і Тимка, Василя Седляра і Івана Падалки, Карла Звіринського і Романа Сельського, отой невідомий світові пласт нашого мистецтва 30-60-их років, то це вибухне як бомба в Європі.  Вона й не спам’ятається, як закохається в ці роботи.

Треба брати приклад з таких як Олександра Екстер, яка, за власним висловом, у Парижі всім вуха протуркала петриківським розписом. Чи з Дмитра Горбачова, який їздить світом з лекціями про український авангард. Його книжка «Український авангард», видана 1996 року, стала справжньою подією. В Європі потрібно наголошувати, що такі як Казимир Малевич і Олександр Архипенко – стовпи світового мистецтва – з України, що вони українці. 

- Деякі  українські художники провокують тематикою своїх творів, особливо що стосується теми жінок і сексуальності, де провокація часто є образливою чи сприймається такою. Чи потрібна хорошому художнику провокація?

- Не потрібна. Це дешевий піар, який переважно вдається. Не варто звертати на це увагу. А якщо художник у такому піарі обіграє тему жінок, то це переважно прояв сексуальної неповносправності самого художника. Не може здорова людина оскверняти жінку.

- Чи відрізняються творчість і умови творчості українських художників від західних?

- Наші художники трохи сильніші, бо у нас академічна школа сильніша. Тобто ті, що з одного боку взяли академію, а з іншого все-таки залишилися художниками – це ми.

Але на Заході нема тоталітаризму у ставленні до художнього мистецтва, а тут тобі кожна доярка скаже, як малювати, а як ні, що гарне, а що не дуже... У нас дуже багато радянського залишилося в цьому плані.

А загалом, я би сказав, що різниці великої немає. Часто і тут, і там талановиті мистці не мають грошей. Зараз прийшов час попси, обиватель має свій смак і диктує його. В багатьох державах художнє мистецтво стало рідкісним хобі.

- Як Ви бачите проблематику збереження художньої спадщини України? Які ініціативи для цього потрібні? Наскільки художникам узагалі потрібна підтримка держави?

- Я би хотів зробити посил насамперед музейникам. Оскільки лише час показує, що є мистецтвом, а що ні, то їм потрібно щороку закуповувати принаймні 200-300 робіт сучасних художників. Як це робив, скажімо, Андрей Шептицький, чи як це систематично роблять росіяни. Не можна ігнорувати сучасних художників.

Роль держави тут пряма – вона повинна брати на себе фінансування і організацію. Наприклад, у Данії постійно слідкують за картинами, що продаються на «Сотбіс». Сама королева закуповує їх для держави, дає розпорядження щодо організації виставки і відкриває її для громадян. Ось який підхід повинні мати вищі чини держави до мистецтва! Але у нас, повторюю, неосвічений совок, і більшості ця тема байдужа.

- Попри совкову систему освіти, чи пощастило Вам з учителями?

- Я завше мав тягу до мистецтва і хотів учитися. А якщо ти хочеш навчитися, то йдеш до вчителів. Мене цікавить предмет, який я реставрую. Коли я прочитав книжку Павла Жолтовського «Український живопис XVII-XVIII ст.», то зрозумів, що цей чоловік стане моїм учителем. Для нього крім мистецтва не існувало нічого. На експедиціях він порятував від знищення цілий огром культурних пам’яток. Відсидів десять років на Сибіру – всі його потім оминали, наче прокаженого…

Жолтовський мав величезний авторитет, але був неймовірно скромним. Пригадую наші спільні експедиції і для мене переломний момент, коли він визнав мене як спеціаліста, попросивши перечитати і відкоригувати його монографію «Монументальний живопис в Україні XVII — XVIII ст.»,  бо я краще орієнтуюся в закарпатських церквах, усі їх об’їздив. В цій книжці Жолтовський висловив мені велику подяку. Монографію видали після його смерті, але редактори чомусь вилучили з неї подяку. Проте слова подяки вчителя залишилися в моєму серці.

А першим вчителем став Володимир Вуйцик. Він дав мені основи, радив літературу, вказав напрямок. Це був найкращий знавець Львова і науковець європейського рівня.

Дуже шляхетна людина. Не вмів просити. Говорив завше відверто і мав загострене почуття власної гідності. Ніколи не лягав під систему. Пам’ятаю той день, коли його «скоротили» – він працював у науково-реставраційній виробничій майстерні. А він хворий був, ліки треба, та й хліб за щось купити... Так і помер у злиднях... 

Ну і, звісна річ, Михайло Драґан. Це вчитель, якого я хоч і не міг знати особисто, бо народився два роки після його смерті, але присвятив йому все своє життя. Все, що я роблю – це утвердження його як науковця.

На жаль, і його, як і Жолтовського і Вуйцика, не хочуть в Україні пам’ятати… А якщо талановитих забувати, то напливе різна непотріб.

Щоправда, 2013 року з моєї подачі вийшла автобіографія Павла Жолтовського – у мене зберігається перший її примірник. А загалом, його забувають – ні в академіях, ні в  етнографічних музеях ні словом, ні портретом не згадують. Щодо Михайла Драґана, то з моєї ініціативи та участі регулярно друкуються збірники академічних статей і проводяться конференції, та все одно, цього замало.

- Велику частину свого життя Ви присвятили молоді – якими є Ваші головні настанови?

- Намагатися бачити предмет з усіх ракурсів і в контексті часу. Не мати авторитетів, але мати вчителя. Бути незашореним, зберігати свіжість погляду і вражень. Щохвилини відкривати для себе світ, і так – упродовж усього життя.

Коли ми розмовляли, у Національному історико-архітектурному музеї «Київська фортеця» якраз відкривалася виставка Лева Скопа «Різне», яка триватиме до 22 травня. Наприкінці травня художник знову відправляється на передову.