Лада ЛУЗІНА: «Журналістика — опис процесів довкола, письменство — погляд всередину себе»
Якось прогулюючись «Глобусом», я звернув увагу, що якась дівчина старанно роздивляється через скло вітрину з книгами Лади Лузіної. Пильно дивиться на них, потім відходить трохи убік, ще раз розглядає експозицію. І, очевидно, вирішивши, що не все її влаштовує, заходить до магазину і починає переставляти книжки в іншому порядку. У мене тільки перші кілька секунд жевріло припущення, що це працівник магазина, якому небайдуже оформлення творів НАШОГО письменника. Звісно, це була сама Лузіна! Оскільки в нас у країні тільки письменнику (не видавцю, і вже тим більше — не продавцям книг) небайдужі твори місцевих авторів та їх розкручування.
«Тільки так і треба робити, — сказала вона, посміхаючись, коли ми привіталися. — І тобі раджу». — «Так я так і роблю, — кажу, — тільки це дещо піднабридло».
Ми одразу домовилися про інтерв’ю: поговорити на письменницькі теми.
Особистість Лузіної (вона ж — Владислава Кучерова) яскрава й неоднозначна. Вона зробила свій «маленький перехід через Альпи»: від скандальної журналістки «Бульвару» — до письменниці.
У першій ролі треба було: обізвати когось, роздягнутися, сфотографуватися в лазні з метром української естради та інші подібні подвиги такого роду. Але за всією цією бравадою відчувалося (за деякими її спостереженнями й характеристиками), що людина рветься кудись ближче до літератури як такої.
Після величезної й «дуже відвертої» статті про відносини з одним, зараз мало відомим, телеведучим Лузіна, нарешті, прославилася! Однак стилістичний рівень того опусу не відповідав досягненням еротичної літератури у виконанні Генрі Міллера, Лимонова або (у гіршому випадку) «Польовим дослідженням українського сексу» Оксани Забужко. Було тільки невгамовне бажання утнути «щось таке». Ці риси (тільки деякі риси!) Лузіної я навіть радісно «прищепив» одній із героїнь свого роману «Шлюбні ігри». Але що стосується реального прототипу, була ще одна цікава психологічна деталь, що не вписується в канву літературного персонажа.
З одного боку, у дівчини ніби схильність до епатажу, майже ексгібіціонізму, а з іншого, коли, приміром, ми перетиналися десь у театрі або на концерті, мене завжди дивувала соромливість Лади. Вона також була щирою: це опускання очей, ввічливий, але задерикуватий сміх. Такі ось полярності уживалися в одній людині!
Час минав, і з’явилася перша книга оповідань Лади — «Моя Лоліта», потім друга — «Я — відьма». Зараз готується до виходу її перший містико-пригодницький роман «Київські відьми. Щит і меч». За два роки — зовсім непогано (крім збірок статей).
Її видавець Олександр Красовицький повідомив у глянцевому журналі, що «Відьма» — книжка, яку найуспішніше на той час продає його видавництво «Фоліо».
Ствердилася думка, що Лузіна — це якісна жіноча література. Шанувальниці її творчості є й у нашій редакції.
Що ж до мене, то сильне враження на мене справило її оповідання «Диявол на пенсії» («Моя Лоліта»). Про нього не можна сказати, жіноча це література чи чоловіча. Це просто література. І талановита. Там вгадано характер Києва, ясні й чіткі обрисування персонажів. Сюжет хоча й навіяний Булгаковим, проте це самобутній і оригінальний твір.
Із Лузіною вийшло не інтерв’ю, а швидше діалог. Який іноді переходив у суперечку (що поробиш — два автори!) Але вважаю, цікавий і іншим.
Однак почнемо спочатку.
«Я ЛЮБИЛА НЕ ЛЮБИТИ»
— Та резонансна стаття, чи це була спроба заявити про себе не у найкращий спосіб? У тій речі був список недоліків реальної людини: нігті не стриже, волосся не миє. Не той рівень деталей. Це не література, а пред’явлення рахунку.
— Можливо, але це був чесний рахунок з погляду моєї образи. Я була абсолютно щира незалежно від того, хороша я була чи погана.
— Але ти ж в об’єкті критики помічала тільки негатив?
— А що може помічати жінка, яка розлучається з чоловіком?
— У цьому й певна нечесність. Мене кинули — то я вам влаштую! У Цвєтаєвої образи виливалися в геніальні вірші, але не в рахунки.
— Це була просто помста.
— Але вона не була красивою.
— (Сміється) Зате — спрацювала! Це єдиний і для мене цінний досвід, коли похіть стала смислом. Коли їй підпорядковано все!
— Але ж ти не справляєш враження людини-тварини?
— Напевно, тому більше такого досвіду в мене не було. Але після тієї статті в мене стався переломний момент: на шляху від скандальної журналістки до письменницi.
Раніше для мене, наприклад, помста була тим, чого я не могла не зробити. Я любила свою злість, любила не любити. Я подобалася собі поганою. Бо бути поганою — зручно і весело. А Женя Рибчинський сказав мені щодо тієї статті одну-єдину фразу, яка цілком змінила моє життя: «Кому стало краще від того, що ти написала?» Завдання, які я тоді ставила перед собою, я виконала: помститися за образу, примусити страждати, засвітитися, отримати гроші. Але краще від цього справді не стало нікому. Виходить, що за всю свою журналістську діяльність я нікому не зробила краще.
Тепер, коли я сідаю писати, розмірковую: кому я зроблю краще своїм твором? Може, хтось розсміється — йому полегшає. Або він допоможе вирішити якусь, нехай і примітивну, жіночу проблему.
Після оповідання «Водохресні ворожіння» мені надійшло безліч листів від дівчат. У них йшлося, що вони стали інакше дивитися на себе в дзеркало. Зрозуміли, що вони ставилися до себе надмірно скептично. Для мене тепер одне з основних завдань: щоб було позитивне зрушення, нехай маленьке, не глобальне, але воно повинно бути!
«ЗА ПІВРОКУ НАПИСАННЯ РОМАНУ З ДОМУ Я ВИХОДИЛА ЛИШЕ ЗА СИГАРЕТАМИ ТА ПРОДУКТАМИ»
— Для стилю твоїх критичних статей було характерне жорстке зображення артистів. Забавно, що тебе згодом дивувало, коли вони ображалися. Що за феномен? Ти не відчуваєш, наскільки сатирично перетворюєш образи? Але крім епатажу ти хочеш подати себе й рафінованою естеткою. Як ти поєднуєш в собі сатиру й естетство?
— Органічно. Як Булгаков суміщав різні речі? Якщо простежити за його творчістю, то на першому етапі — окремо фейлетони, окремо — фантастика, окремо — релігійна філософія. Потім усе це він звів у «Майстрові і Маргариті». Я також пробую себе в різних аспектах. Я хотіла прославитися — прославилася. Потім зрозуміла, що мені нецікаво, щоб мене знали в одній ролі. Хотілося не просто «дзвеніти», а...
— Знайти мелодію?
— Саме так! Образ журналістки-скандалістки зжив себе. На тому віковому етапі хочеться яскраво одягатися: найбільші сережки, недоладний грим, найбільший страз на палець! Щоб усі на тебе оберталися. Журналістика — опис процесів довкола, письменство — погляд всередину себе. Це спричинило і зміну способу життя.
— У чому конкретно це виразилося?
— Мені довелося змінити роботу, манеру одягатися, спосіб мислення, розпорядок дня. Журналістика — професія жвава, тусовочна. Кокетуєш, крутиш романи, швендяєш по заходах, багато зовнішнього блиску. А я вже півроку займаюся письменницькою професією. Це не абстракція, півроку я щодня сиділа біля комп’ютера, народжувала свій триклятий роман. Вже кілька разів я билася головою об стінку і щонайменше двічі хотіла все кинути.
— Тобі його замовив видавець?
— Де там! Я сама вирішила його написати! Найбільший твір до цього був 60 сторінок, а тут — 600! Сидиш у джинсах і в одній і тій самій майці. За вікном — літо, у людей — відпустка, істеричні сплески моди, а я не купую нових суконь, бо не знадобляться.
— Отже, тобі подобається цей новий спосіб існування?
— Так, писати — кайф. Але крім того, я ж нормальна людина і жінка приємної зовнішності.
— Ти могла б попрацювати кілька годин, а потім — гуляти.
— Не могла! Увечері читала книжки, вигадувала, що писатиму завтра, що виправлю — нескінченний процес. З дому я виходила лише за сигаретами та продуктами.
— Ти що, аванс отримала?
— Щоб так сидіти, як проклята, я заробила журналістикою! Я ж ще й квартиру знімаю. Бо вдома в мене, як у героїнь Дарії Донцової — вокзал. Отже, мені треба було заробити гроші та відкласти їх, щоб трохи попрацювати письменником.
«ЯКЩО В МЕНЕ ДЕПРЕСІЯ, Я КУПУЮ СОБІ ПІВКІЛО «ЧЕРВОНОГО МАКУ», ТРИ КНИЖКИ ДОНЦОВОЇ ТА ЦІЛКОМ ВІДКЛЮЧАЮ ГОЛОВУ»
— Щодо Донцової, твою творчість також відносять до розряду жіночої літератури. Чи тебе це обходить?
— Існує думка, що жіноча література — це не література. Я так не вважаю, якщо вона комусь потрібна. Та сама Донцова дає мені можливість відпочити. Якщо в мене депресія, я купую собі півкіло «Червоного маку», три книжки Донцової та цілком відключаю голову.
Друге, що мені дає Донцова — це певний правдивий досвід. Її головні героїні завжди дадуть притулок, усім допоможуть. На контрасті з іншим, жахливим світом. Вона описує сім’ю, і тобі хочеться у ній опинитися.
— У неї прихована мета — збереження сім’ї. А в тебе що?
— Не знаю точно... А може, й знаю, але соромно її озвучити. Але в будь-якому разі мені цікаво створювати свій світ.
Я за освітою театральний критик, мій педагог завжди жалкував, що я не пішла в аспірантуру. А я пояснювала, що театральний критик тільки оцінює чужий процес, а мені хотілося створювати свій, як режисеру. Ти будуєш ідеальний світ і комусь його презентуєш.
— Ідеальний? Без недоліків?
— З недоліками, звісно, але з тими, які визнаєш. І ти їх перемагаєш в ідеальному творі. Те, що відбувається зараз у моїй творчості, — навчання.
— Скільки можна вчитися?
— Поки не навчуся (сміється).
— Дійсно, в «Моїй Лоліті» в тебе багато, умовно кажучи, навчальних оповідань. Але мені дуже сподобався «Диявол на пенсії».
— У мене також особливе ставлення до цього оповідання. Воно досить дивне. Я не вибудовувала його за планом, як інші речі. Він ніби сам «написався». Я показала його знайомим і запитала: «Там є хоч якийсь сюжет?» А на сьогодні він лідирує в рейтингах. У кінці будь- якої моєї книжки можна відзначити річ, яка сподобалася. Хоч мені здається, що якби з таких оповідань складалася вся книжка, її б добре не продавали.
— Що продається найкраще?
— «Я — відьма».
— У тебе демонічна тема — основна? Чого тебе до неї тягне?
— Не знаю, але з дитинства мене приваблюють вампіри, відьми, чаклуни.
— Отже, ти на стороні Тьми?
— Я зовсім не на стороні Тьми, але вона мені цікава.
— Чим?
— У відьмах мені імпонує можливість робити те, чого я не вмію робити в житті. А коли ти пишеш роман, ти переживаєш не свої пригоди.
— Але ж будь-які пригоди мають під собою реальне підгрунтя?
— Або нереалізовані бажання. Якщо говорити про роман «Київські відьми. Щит і меч» (презентація — 14 грудня), коли ти отримуєш владу — непросто щось змінювати. Як то кажуть, неважко залишатися порядним, нічого не роблячи. Подивимось, який ти, якщо тобі дають можливість змінити все!
— Але відьми часто звертаються до темних сил.
— Діляться відьми на білих і чорних. У київському епосі навіть є, як вони боролися між собою. Перемогли чорні. Слово «відьма» походить від «відати», тобто знати. Для мене відьма — жінка, яка хоче більше знань і влади.
— Влади над людиною? У політику вони не лізуть?
— (Сміється) Поки що ні. А чому я їх взяла для роману: містичний сюжет дозволяє ширше варіювати можливостями.
Мені здавалося дивним, чому б не зробити відьму національною українською героїнею. І не перевести її в сучасний пласт.
— Як у фентезі?
— Фентезі я не люблю, мені не подобається чужий світ, я цей хочу зрозуміти. Я все одно вирішую свої проблеми і здійснюю мрії. Це своєрідна медитація.
— Чи немає у «відьминих методах» спроби грати нечисто, так би мовити крапленими картами? Ти застерігаєш людей займатися подібними речами чи закликаєш?
— Я не можу закликати: або чорне, або біле. Я шукаю компромісу. Шукаю його і для себе.
— Знаходиш?
— Насилу... З одного боку тема відьом обширно представлена в українській літературі, а з іншого — Київ завжди вважався столицею відьом. Тут — Лиса гора.
— Але тут і Печерська лавра.
— Київ одночасно вважався і столицею віри, і столицею відьом.
«У КИЄВІ КОЖНИЙ МЕТР «ГЛИБОКИЙ» — МОЖНА ОДРАЗУ «ПРОВАЛИТИСЯ» В МИНУЛЕ»
— Твоє ставлення до міста змінилося за час написання роману?
— Раніше я його не любила. Я хотіла поїхати до Москви. Коли я навчалася в інституті, щотижня туди моталася. Київ мені здавався страшенно повільним, провінційним. У ньому нічого не відбувається! Київське повітря я сприймала як в’язкий, важко переборний кисіль. А в Москві — темп, рух. Може, там важче пробитися, але й помітять швидше. А тут усе розтягується на роки! Але після «Білої гвардії» Булгакова я навчилася любити Київ. Ця книжка відкрила мені місто. Любов до Києва стала моєю ідеєю-фікс. Раніше я не цікавилася історією. Тепер же мені довелося вивчити для роману легенди Києва. І місто мені відкрилося заново!
Наприклад, моя героїня заходить до Володимирського собору, робить п’ять кроків від входу і замислюється, що через цю точку проходили Микола II, Достоєвський, Маяковський, Булгаков, Купрін. Вони не могли не пройти! Кожен метр у Києві настільки «глибокий», що ти одразу «провалюєшся» в минуле.
