Культура перекладу виростає з толерантності

... Народився Роман Мар’янович Лубківський 10 серпня 1941 року в с. Острівець Теребовлянського району Тернопільської області в родині селянина. Пізніше він, за його ж зізнанням, «волхв, і цар, і лицар, і стюард», натхненно оспіває таємницю свого краю, означеного ним як «Подільська Атлантида» (назва вірша й розділу в зб. «Forum Romanum»). Можливо, саме через «серпневий» код, закладений у ментальності цього подолянина, його ніколи не задовольняло лише народжене поетичне слово, а тому він зажив авторитету і як відомий громадсько-політичний діяч. Очевидно, архетип «острівця» (від назви села) як локальної, звідусіль замкненої території позначився на світовідчутті письменника парадоксальним чином: із одного боку, він скрізь, у які світи не закидала б його доля, ніс у собі й із собою острівець українськості, а з другого — постійно намагався розірвати таку «острівну» ментальну замкненість, обмеженість. Це прагнення особливо виявилося, коли Р. Лубківський дістав особливі повноваження від незалежної України: з 1992 року й до розділу Чехословаччини був Надзвичайним і Повноважним Послом України в ЧСФР, потім — у Чеській Республіці та Словацькій Республіці, в 1993—1995 рр. — у Чеській Республіці. На його рахунку чимало добрих справ, які підносять авторитет України на європейському рівні. А першим знаковим кроком до «великого світу» з-поза меж теребовлянського Острівця стало навчання у Львівському державному університеті ім. І.Франка, який закінчив 1963 року і професором якого став 1995-го. Час завершення навчання фактично збігся із першими приморозками, що впали на голови шістдесятників. Працював редактором у книжково-журнальному видавництві (з 1964 р. — «Каменяр»), далі — заступником головного редактора журналу «Жовтень» (з 1990 р. — «Дзвін»), постійно перебуваючи у вирі літературно-мистецького життя. Загальний пафос національного піднесення 60-х рр. ХХ ст. відлунював і в його ранній поезії. Ті теми, які актуалізували у своїй творчості В. Симоненко, Ліна Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Стус, по-своєму уникаючи прямого наслідування, а знаходячи новий ракурс бачення проблеми, висвітлював і Р. Лубківський. У 1960-х рр. П. Тичина захоплено прокоментував його рядки «Дзвеніть, серця! Не смієте мовчати. //Не смієте дудніть порожняком. //Ми у життя прийшли, //щоб зазвучати //Скульптурою, картиною, рядком»: «Не смієте дудніть порожняком»! Як це високо, сильно сказано! Скільки сконденсованості!»

Р. Лубківський не є фігурою викличної поведінки чи скандальної інтриги. Він був і залишається поетом, котрий протягом усього життєвого й творчого шляху витримує послідовну лінію поведінки, толеруючи як друзів, так і недругів. Очевидно, ця характеристика, а ще та обставина, що він здавна «ходить» в офіційних колах (то як депутат, то як повноважний посол, то як очільник Шевченківського комітету, то ще деінде у «високих» кабінетах), певним чином зашкодили адекватному поцінуванню та відчитуванню його творчості: незрідка до номенклатурних осіб критика наближається з певним упередженням. Попри те його поезія, маючи свої «вершини» й «низини» (за І. Франком), відтворює динамічний портрет епохи в реальних подіях та персоналіях, а не тільки у внутрішніх переживаннях. Величезний масив зробленого цим митцем органічно вписується у світовий культурологічний контекст. Попри нібито простоту поезії — вона очікує на людину культурно освічену, з базовими знаннями давньої міфології, християнства, культур сусідніх (і не тільки) народів, зрештою, зі знанням національної історії. Упродовж творчого життя поет намагається знайти відповіді на запитання: «Місце де твоє? Де певний вимір?//Грань? Начало всіх начал?», звідки беруть початок високість і ницість, слава й неслава, жертовність і гординя, честь і безчестя.

У 1980—1992 рр. Р. Лубківський — голова Львівської організації Спілки письменників України, член виконавчої ради українського відділення ПЕН-клубу. Був одним із засновників Товариства рідної мови, делегатом Установчого з’їзду Руху. З 1997 по 2001 рр. очолював управління культури Львівської облдержадміністрації, у 1996—2000 рр. — голова Львівського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства ім. Т. Шевченка «Просвіта». У 2005—2007 рр. — голова комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Власне, період здобуття Україною незалежності й сформував із поета й перекладача, культуролога Романа Лубківського громадсько-політичного діяча. Він був народним депутатом України першого демократичного скликання (1990—1994), членом комісії у закордонних справах Верховної Ради. Саме на його пропозицію 24 серпня 1991 р. до зали Верховної Ради було внесено національний прапор України, саме він ініціював запровадження традиції, згідно з якою наші президенти присягають на вірність Україні, поклавши руку не тільки на Конституцію, а й на Пересопницьке Євангеліє. А ще — величезна робота по відновленню історичної пам’яті, вшанування пам’яті великих українців.

До того вела довга дорога: від першого вірша, надрукованого 1957 р. в районній газеті, й першої розлогої публікації поезій із передмовою Д. Павличка 1964 р. у всеукраїнській «Літературній Україні» — до першої й наступних збірок поезії: «Зачудовані олені», «Громове дерево» (1967), «Рамена» (1969), «Словацьке літо» (1985), «Карбівня» (1987), «Погляд вічності» (1990), «Балканський Христос» (2001), «Серпень у квітні» (2003), «Янгол у снігах» (2005), «Forum Romanum» (друге видання — 2009), «Легенда про поета» (2010), «Нічна варта» (2011) та ін. У його набутку — й збірник літературно-критичних статей про видатних майстрів української літератури та інших літератур «Многосвіточ» (1978), нарис «Львів очима письменника» (1985), доповідь «Богорівний — бо правдомовний (Тарас Шевченко і сучасність)» (2002), упорядкування видань «Вінок Маркіянові Шашкевичу» (1987 р., у співавторстві з М. Шалатою), «Весни розспіваної князь. Слово про Б.-І. Антонича» (1989 р., у співавторстві з М. Ільницьким), «Святослав Гординський. На переломі епохи» (2004). Також за редакцією Р. Лубківського побачили світ літературно-мистецький збірник «Посвята», присвячений 190-й річниці від дня народження Т.Г. Шевченка, впорядкований ним збірник «Шевченкова дорога в Білорусь» (2003), до якого ввійшли твори білоруської шевченкіани. Твори Р. Лубківського густо «населяють» історичні персонажі, які мають «право голосу» і в наш час — як моральні авторитети, як попередники, помилки й поразки яких ми мусили б засвоїти як повчальні історичні уроки. Переходячи «браму століть», ліричний герой Р. Лубківського залишається нашим сучасником, пам’ятаючи, однак, що тільки час «Розсудить всіх, спитає всіх за все».

Поет природно почувається як у площині нашого минулого, так і сучасного, злободенно-загостреного, шукаючи й досліджуючи точки їхнього дотику, історичні паралелі — від епохи «Слова...» до епохи здобуття Україною незалежності — прочитуються на всіх рівнях художньої свідомості. Поет вдається до особливого методу вияскравлення «больових вузлів» української ментальності, що можна простежити в рядках: «В епоху Овідія //Правив Нерон// У вік Шевченка //Ніколай ІІ// У добу Стуса //Брежнєв// А в часи Калинців — //Такий собі мнюх районний// Він владоможцем зробився //За різкого підвищення// Цін //На пальне» («Паралелі»). Часом, змішуючи події й епохи, автор досягає максимальної виразності, апелюючи до ментальності своїх сучасників: «А хто Франко?// Хто —Шевченко?// Електоральний кріпак!» («Література і життя»). У переломні часи його поезія давала розуміння того, як важливо настільки вірити в неперебутність свого роду, аби сказати: «Яка б течія крутила, яка б крутія носила// Згубити мене несила, бо маю крила і корінь». Роман Лубківський живе водночас минулим і майбутнім, оскільки сучасність для нього — це та призма, крізь яку добре проглядає людська природа, трагічний шлях людини до самої себе. Новітня наша історія з потенційними сподіваннями на оновлення й оздоровлення суспільства — імпульс для поетичних медитацій митця. Книга «Янгол у снігах» (2005), розділ якої «Республіка янголів» з її однойменною помаранчевою феєрією написаний «по гарячому», відбиває романтизований пафос нашого духовного кипіння, національної солідаризованості, не «зафіксувати» який в ось такий, хай максимально пафосний поетичний спосіб, було би для «хронографічного» письма Р. Лубківського неприпустимо. І хоча наші онуки матимуть власну «точку відліку» на шкалі загальнонаціональних цінностей, ці сторінки залишаться в українській літературі як живе свідчення суголосності літератури й життя. Однак надія, понищена людською глупотою й недалекоглядністю, провокує на гострі, нищівні інтонації, публіцистично загострені, зболені й тривожні. Поезії післяпомаранчевого періоду витворюють справжню містерію ірраціонального дійства на кону української політики «країни тіней»: із вертепними дійствами, різкими звинуваченнями, сатиричними інвективами, месійними мотивами.

У царині громадянської самосвідомості амплітуда почувань поета найширша: від піднесено-захоплених емоцій — до гірких розчарувань та відвертого обурення. В епоху лжеікон та «нещирих піснеспівів і молитв», в епоху новітніх «чорних археологів», жерців «Злочинів імперії святої», котрі «все плюндрують», поет не складає своєї духовної «зброї»: «І чорноту здирай уперто// З сердець нікчем,// З умів нікчем!» («Майстерня»). Він раз по раз нагадує про уроки історії, яка в українській долі «ходить» по колу, змушуючи повторювати все ті ж уроки, не засвоєні ще з часів «Слова...» Поет часто апелює не лише до своїх співвітчизників, а й до світового співтовариства, наголошуючи на місці України у світових просторах. «Європо, наш вік — найстаріший// На бідних твоїх полях!» («Побачення з Анною Ярославною») — наголошує він. Потужний публіцистичний заряд поезії Р. Лубківського з її гостро сатиричним забарвленням, спрямованим проти псевдопатріотичності та псевдонамірів, не сприймається як гола публіцистичність, оскільки поглиблюється біблійними паралелями та світовим історичним контекстом, апелюванням до аргументів християнської етики й моралі. Незрідка поет постає перед читачем і як пристрасний публіцист — у творчій палітрі поета є й пристрасна політична сатира. На закиди в деякій прямолінійності можна відповісти: поетові іноді треба мати й певну мужність, опустити себе з інтелектуальних небес на грішну землю з її «больовими точками», розкрити очі суспільства на «країну тіней, масок». Адже тут його веде, спонукаючи говорити, зізнається Р. Лубківський, Франків поклик: «Не мовчи, коли, гордо пишаючись, велегласно брехня гомонить...» Накладання кадрів хроніки сьогодення на біблійні сюжети дозволяє актуалізувати моральні максими, повертатися до джерел, уникати прямої декларативності та голої публіцистичності, промовляючи до архетипів людської свідомості. Адже ген пантеїстичного світовідчуття, закладений в українському романтизмі, який особливо відлунює в ранній творчості Р. Лубківського, з часом трансформувався в потужний християнський заряд.

Невтомний мандрівник світом, він є також невтомним фіксатором своїх подорожніх вражень. Ця «міжконтинентальна» поезія надзвичайно фактографічна, густо «заселена» не тільки людьми, а й подробицями, — за цим відчувається повага до чужої історії, чужої культури, чужої особистості. Своєрідна антична циклічна побудова окремих збірок поета, наприклад збірки «Forum Romanum» (де за модель узято римський Форум), де зміст «замикається» у сім поетичних циклів, засвідчує тяжіння поета не тільки до античності, а й до сакральних домінант. Тут виокреслюється філософія власного авторового життєстояння: «Твердою дозрілою рукою// Накреслюю свій відрізок// Суцільної людської лінії,// Що замкне в собі// Час і простір...» («Медитація»).

З-поміж кількох наскрізних і суспільно важливих тем є в творчості Р. Лубківського тема, яку можна без будь-якого пафосу назвати сакральною. Це шевченківська тема, яку поет осягав впродовж тривалого часу, ще від книжки «Карбівня» (1987). У його доробку, зокрема, цікаво задуманий цикл, що витворює особливу персональну історіографію Кобзаря «Погляд вічності» (1990), за який Р. Лубківського було удостоєно Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Замало назвати ці поезії екскурсами в біографію Т. Шевченка на тлі тогочасної суспільно-політичної атмосфери, бо це ще й психологічні розвідки, проникнення в глибини його провідницького поетичного світобачення. Кожен із 22 автопортретів самостійний, має конкретну «відправну точку» — той чи той відомий нам автопортрет Т. Шевченка. Ця поетична інтерпретація Р. Лубківського Шевченкових автопортретів, по суті, є унікальним явищем у сучасній українській поезії, як спроба вербалізувати візуальний простір себе — самого — бачення Т. Шевченка. Р. Лубківський узяв на себе місію ретранслятора духовних цінностей, морально-етичних та естетичних вартостей сусідніх народів. Свідченням того служать як антології його поетичних перекладів «Слов’янське небо» й «Слов’янська ліра», звання лауреата премії імені П. Г. Тичини та імені Вітезслава Незвала Чеського літературного фонду, так і ціла низка перекладів останнього часу. Культура перекладу в нього виростає з культури міжнаціонального спілкування, в основу якого покладено концепт толерантності й поваги до Іншого як рівного й самодостатнього. При цьому ним рухає бажання видобути для української свідомості продуктивні імпульси з того історико-культурного поля, пасіонарність якого він відчуває по-особливому. Йому надзвичайно багато важить побратимство, що бере свої витоки з побратимства козацької епохи. Тим-то його увага до кожної конкретної творчої особистості слов’янської Ойкумени вмотивована відчуттям духовної співзвучності. Свою слов’янську Україніану він будує, за Д. Павличком, ніби справжню фортецю. «Фортифікаційні» стратегії Р. Лубківського поліпроблемні, однак у центрі уваги завжди залишається людська індивідуальність, звісно ж, обрамлена тією чи тією національною історією чи культурою (Франциск Скорина, Христо Ботев, Десанка Максимович, Михайло Ковач, Бранко Радічевич та інші). Ця місія має свою патріотичну налаштованість, вона розгортається цілком у річищі поглядів Д. Чижевського, згідно з якими слов’янські літератури часто були «потенційними» до західноєвропейських явищ, «поставали в значно вищих і загострених формах». Тож завдання перекладача — вибрати саме ті «потенційні» твори, які несуть як дух новаторства, так і енергетику утривалення традиції у її загальнолюдських універсаліях. Багатство й специфіка слов’янських літератур дає нову оптику бачення, збагачуючи нашу національну самосвідомість новими ракурсами культурологічного сприйняття, здатністю подивитися на власні проблеми нібито відсторонено, крізь іншу (але не зовсім чужу) оптичну систему.

Зустріч слов’янських літератур Р. Лубківський, як правило, моделює на рівні великих особистостей. Так, поет переклав із польської драму Юліуша Словацького «Срібний сон Саломеї», з чеської — трагедію Йозефа-Вацлава Фріча «Іван Мазепа», з російської — історичну поему Кіндрата Рилєєва «Войнаровський», з білоруської — «Вона і я» Я. Купали. Власне, це світоглядна «зустріч геніїв» — те, що в літературознавстві роблять Іван Дзюба (ставлячи в один контекст і в спільне інтерпретаційне поле Шевченка, Шиллера, Гюго, Петефі, Словацького) чи, скажімо, Є. Нахлік (в активному дослідницькому полі котрого перебувають постаті Т. Шевченка, О. Пушкіна, А. Міцкевича, Ю. Словацького, З. Красінського), зіштовхуючи різні світоглядні системи заради пошуку раціонального зерна справедливого світоустрою. «Слов’янська Європа» (Д. Павличко «перевертає цей термін — «європейська Слов’янщина») у трактуванні перекладача — це многоликий багатобарвний світ із власною системою цінностей і пріоритетів. «Духовна компаративістика» Р. Лубківського покликана не тільки прокласти містки між сусідніми культурами, а й вияскравити загальнолюдські духовні універсалії. При цьому поет здійснює місію письменника-перекладача актуалізувати українську літературу в лоні європейськості. Ця ідея має на меті збагачувати «чуже», адже йдеться не про наслідування, «засвоєння» чи адаптацію «чужого» (як прогресивного), а про піднесення «свого» (як досі не пізнаного й не знаного іншими) та його органічну інтеграцію у світ європейської полікультурності.

Поетичний світ Р. Лубківського — попри потужний публіцистичний струмінь митця (незаперечна істина: за творчістю Р. Лубківського нащадки будуть вивчати пульсацію подій нашої посттоталітарної епохи з усіма її катаклізмами й трансформаціями ) — не чорно-білий, а досить барвистий, адже поділ у нього проходить не по лінії схвалення/заперечення, а по лінії істинне/неістинне, де неістинне завжди має чітке наймення: «псевдо» та «імітація», що демаскується автором через низку чітко заявлених моральних максим та персоналій-авторитетів. Йому близька, на думку О. Пахльовської, ідея «пророчого голосу поезії» як порятунку. І в тій ідеї черпає він спасенну енергію життєтворення попри будь-які історичні катаклізми й випробування.

Загалом часопростір поета має метафізичний вимір: «...часопростір втиснуто до мушлі// Серед пісків-снігів цього села» й водночас розширений до світових меж, де особливим духовним локусом постає такий притягальний європейський континент. У цьому щільному просторочасі перебуває дохристиянське світобачення, біблійно-християнська парадигма, світові міфології, фольклор, філософія Княжої доби, героїчний епос, зокрема й літописи козацької доби, події давньої й новітньої, ще «живої» історії — не тільки, до речі, української, а й світової, зокрема слов’янської. Впродовж піввіку Р. Лубківський витворює модель національного міфу. У ній домінує міленаризм (від millennium — тисячоліття) як віра у друге пришестя Христа — своєрідна духовна космогонія майбутнього, з використанням християнського міфу воскресіння, якому має передувати катарсис у вимірах цілої нації, та апеляція до месіанства. Розсуваючи межі «злободенної реальності» завдяки «прирощуванню» національного світу історико-культурними світами, витвореними іншою ментальністю та культурою, автор шукає естетичної рівноваги у глибинних шарах світової культури, підносячи читача до рівня людини європейської освіченості. У цій парадигмі якось непомітно відступає на задній план апокаліптичність сучасної доби з її інтенціями «занепаду Європи» (О. Шпенглер), «кінця історії» (Ф. Фукуяма), «зіткнення цивілізацій» (С. Хантінгтон) та ін. В основі філософського осягнення буття поетом Р. Лубківським лежать власні пошуки законів творчого самовияву людини згідно з космічними законами. Його Муза — птах з небесної глини, а сама творчість піднесена до сакрального статусу: «Бо птаха клює золоті сузір’я. // Безсмертна та гілочка, де вона// Зарошеним дзьобиком чистила пір’я!» («Майоліка»). Тим-то так часто осмислює він феномен творчості як найвищої життєдіяльності людини. Саме із поклику людини до творення виводить поет свою «формулу» буття, а точніше, своїх змагань із небуттям і тліном: «Учіться рухатись! Горіти// Хай спонукає вічний рух». Ці рядки звернені до всіх нас — людей «з неопаленої глини», яким ще працювати й працювати над собою, щоб досягти гармонії й досконалості.